Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

Вибір у темряві

Лукар сидів у темниці вже тиждень. Час тягнувся нестерпно довго, розчиняючись у напівтемряві кам’яних стін. Йому здавалося, що він потрапив у якийсь дивний «тур» темницями: спершу в’язниця відьми, потім драена, а тепер перевертнів. Що ж далі? Вампіри? Демони? Він пирхнув сам до себе, але посмішка швидко згасла. Тут не було нічого смішного.

Він мимоволі згадав події тієї ночі.

Йому вдалося вирватися з лап Мороку. Утік, перетворюючись на тінь, зливаючись із ніччю. Він думав, що нарешті вільний, аж поки не збагнув, що Ділана поруч не було. Усередині щось стиснулося. Лукар міг би піти, залишити все позаду, але… він повернувся.

Він знайшов його у будинку — Ділан був поранений, але тримався. А Кейт лежала без руху, її груди ледь помітно здіймалися при диханні. Бліда, немов мармурова статуя, вона виглядала вразливою.

Ділан вирішив забрати її до зграї.

— Ти з глузду з’їхав?! — прошипів Лукар, хапаючи його за руку.

— Це не обговорюється, — відповів Ділан холодно. В його очах промайнуло щось, що змусило Лукара розтиснути пальці.

І ось він тут. Щойно вони ступили на територію перевертнів, на Лукарові зап’ястя клацнули кайдани. Його повалили на землю, не давши навіть слова мовити. Батько? Його навіть не викликали. Ніхто не запитав, що сталося. Лише мовчазні погляди охоронців та темниця, у якій він повільно гнив ось уже сім днів.

Йому приносили їжу й воду, наче він був не полоненим, а якимось звіром у клітці, що просто мусить вижити. Жодних розмов, жодних пояснень.

Лукар підняв голову, втупившись у решітку, крізь яку пробивалося примарне світло.

«Ну що ж, тату, — подумки звернувся він до того, хто мав би хоч щось сказати. — Скільки ще ти збираєшся мене ігнорувати?»

Тиша була єдиною відповіддю.

 

Лукар почув скрип дверей і мимоволі підняв голову. Він очікував побачити когось із охоронців, та коли його погляд зустрівся з фігурою в проході, він не зміг стримати здивування.

Перед ним стояла його мати.

Він не бачив її вже пару тижнів. Відтоді як зник його брат, вона майже не виходила зі своєї кімнати, а останні дні, коли Лукар ще був у зграї, вона взагалі ні з ким не говорила. Тепер вона виглядала виснаженою — змарніла, ніби роки навалилися на її плечі за одну мить. Очі, колись такі теплі, були важкими, повними болю.

Лукар відчув, як щось холодне стиснуло його зсередини. Він міг би нагрубити батькові, сперечатися з ним до хрипу в голосі, але перед матір’ю… він не міг. Опустивши очі, він уже готувався вислухати чергову лекцію про його «безвідповідальність».

— Маєш поганий вигляд, — її голос прозвучав тихо, без звинувачень, просто констатація факту.

— Вибач… — пробурмотів він. — Я знаю, що вчинив неправильно, але… я мусив хоч щось зробити.

Він очікував осуду, але мати мовчки кивнула. А потім сказала те, чого він зовсім не очікував:

— Мені потрібна твоя допомога.

Лукар спохмурнів.

— Яка?

— Ти зможеш забрати відьму з будинку Ділана?

Він здригнувся від несподіванки.

— А Ділан?

— Ділан у темниці, — спокійно відповіла вона. — Але та відьма все ще в його будинку.

Лукар нахмурився.

— Батько знає, що ти тут?

— Ні. І він не повинен дізнатися про те, що ми зробимо.

Щось у її голосі змусило його насторожитися.

— Чому ти хочеш її забрати?

Мати зітхнула й глянула на нього так, що Лукар знову відчув той самий холодний клубок провини.

— Я хочу обміняти її. Ковен погодився дати мені будь-яку інформацію про твого брата… якщо ми привеземо їм відьму.

Лукар завмер.

— Ковен? — перепитав він недовірливо.

— Так, — її голос залишався рівним, але в погляді промайнуло щось небезпечне. — Якщо ми відвеземо її на їхню землю, вони дадуть мені відповіді. Це допоможе знайти твого брата.

Лукар зціпив щелепи.

— Що вони з нею зроблять?

— Хіба це має значення? — мати схилила голову набік. — Ти маєш обрати: життя відьми… чи життя твого брата.

Його серце забилося швидше.

— Чому батько не може її забрати?

— Ділан оголосив її Лунаром. Своєю парою. — Вона зробила паузу, даючи йому час усвідомити вагу цих слів. — Ніхто в стаї не наважиться торкнутися її, навіть батько.

Лукар напружився. Він не очікував такого розвитку подій.

— Ти маєш переконати її піти з тобою, — продовжила мати. — А потім… відвезти її на землю відьом.

У темниці запала тиша, що здавалася нестерпною.

Лукар вдихнув глибше, намагаючись упорядкувати думки. Це був вибір, від якого йому хотілося втекти.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍