Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

Дорога без вибору

Лукар сидів у машині біля будинку Ділана, стискаючи кермо так, що побіліли кісточки пальців. Почуття провини роз’їдало його зсередини, не даючи дихати. Він намагався переконати себе, що робить правильний вибір.

«Вона відьма», — повторював подумки. — «Її вид — ворог».

«Це заради брата».

Та маленький, впертий голос у глибині свідомості шепотів: "Ти робиш щось не так".

Він уже годину сидів у машині, заглиблений у свої думки, але жоден аргумент не допомагав. Він зраджував не лише Кейт, але й Ділана. Вони не були близькими, між ними завжди була відстань, прірва, яку вони поступово почали долати, коли разом шукали Даніела. Але тепер…

Лукар видихнув і нарешті вийшов із машини.

У будинку панувала тиша. Він знав, що зараз Кейт там одна. Ен не було вдома, і, можливо, це навіть на краще.

Підіймаючись на другий поверх, він намагався пригадати, коли востаннє був тут. Давно. Занадто давно.

Відчинивши двері, він побачив Кейт.

Вона сиділа на ліжку, її погляд був сповнений подиву.

— Кого-кого, а тебе я тут не очікувала побачити, — сказала вона з легким сарказмом.

Лукар знизав плечима.

— Не буду стверджувати, що я теж радий нашій зустрічі.

Кейт примружила очі.

— Чого тобі?

— У мене є пропозиція.

— О, так, я просто в захваті від усіх твоїх попередніх пропозицій, — вона хмикнула, схрестивши руки на грудях.

Лукар вдихнув глибше.

— Ти хочеш поїхати звідси?

Кейт здивовано глянула на нього.

— В чому підступ?

— Немає підступу. Якщо хочеш вибратися, пішли. Я відвезу тебе подалі.

Вона прищулилася.

— Це Ділан тебе прислав?

— Ні. Він, м’яко кажучи, не був би в захваті від цієї ідеї.

— Тоді чому раптом ти хочеш мені допомогти?

Лукар відвів погляд.

— Я просто хочу, щоб ти покинула стаю. І все. Вирішуй, але швидше.

Кейт дивилася на нього ще кілька секунд, ніби намагаючись зрозуміти, що він приховує.

Врешті-решт вона важко підвелася. Було видно, що рухатися їй складно. Вона повільно, майже з зусиллям почала спускатися сходами. Лукар ішов поруч, але не допомагав — вона не попросила, і він знав, що вона цього не потерпить.

Коли вони сіли в машину, Кейт, обіпершись на спинку сидіння, тихо промовила:

— Дякую… Від кого-кого, а від тебе я не очікувала допомоги.

Лукар знітився. Йому ще ніколи не було так важко дихати. Почуття провини, яке вже гнітило його, стало нестерпним.

Кейт раптом насторожилася, її погляд зупинився на машині, що стояла позаду них.

— Хто це?

Лукар опустив очі на кермо, перш ніж відповісти:

— Моя мама. Без її допомоги ми не зможемо покинути стаю.

Кейт напружилася. Вона щось відчула, але що саме — ще не знала.

Вони їхали мовчки. Атмосфера в машині була напруженою, ніби повітря насичене грозою, яка от-от вибухне.

Кейт сиділа, притулившись до спинки сидіння, її погляд насторожено ковзав по дорозі. Вона звикла довіряти своїм інстинктам, і зараз вони тривожно кричали, що щось не так.

— Якою дорогою ми їдемо? — її голос був рівним, але в ньому звучали нотки підозри.

Лукар, не відриваючи погляду від дороги, спокійно відповів:

— Їдемо в об’їзд. Через центральний вихід нас не випустять.

Кейт продовжувала дивитися на нього, намагаючись зрозуміти, чи бреше він. Його обличчя залишалося незворушним, але всередині щось явно кипіло.

— Чому мені здається, що я не знаю всієї правди? — тихо запитала вона.

Лукар стиснув губи, не відповідаючи.

Машина летіла крізь ніч, а мовчання між ними ставало дедалі важчим.

Нарешті машина зупинилася.

Кейт одразу насторожилася, її очі заметушилися, вивчаючи місцевість. Нічний вітер пронизував дерева, навколо було занадто тихо, а відчуття небезпеки тільки посилилося.

Вона повільно повернула голову до Лукара. Той дивився перед собою, не наважуючись зустріти її погляд.

— Вибач, — пробурмотів він.

Її серце стислося.

— За що?

Лукар ковтнув.

— У мене не було іншого вибору. Я… правда…

У голові Кейт зринули жахливі здогадки. Вона різко розвернулася до нього, відчуваючи, як холод розтікається її тілом.

— Не кажи, що ти привіз мене на землю Ковену. Для мене це смерть.

Він не відповів. Лише відвів погляд.

Цього вистачило.

Хвиля паніки накотила, серце гупало в грудях, а адреналін спалахнув, як вогонь.

Дверцята іншої машини, що їхала позаду, відчинилися.

Жінка, яка їх супроводжувала, нарешті вийшла з авто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍