Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

— Ні, не належу і ніколи не належала, — її голос був холодним і твердим, але в ньому звучала якась прихована біль.

Ен не відводила погляду, але її голос змінився, став м'якшим.

— Твої батьки були вигнані із ковену?

Кейт застигла, її серце завмерло, а в грудях різко защемило. Вона все ще не могла повірити, що це питання виникло, і що їй доведеться знову пережити той біль.

— Я ніколи не знала своїх батьків, — її голос був майже шепотом, а очі були повні темної туги. — Я виросла  у «Тіні Забутих» місці, куди викидають непотріб. Там, де живуть неповноцінні відьми і інші створіння.

Ен мовчала, вона відчула, як важко стало Кейт, і її серце відчуло біль. Це була не просто історія, а частина того, хто Кейт є.

— Мені шкода, — сказала вона тихо, але ці слова були щирими, як і те, що відчувала в той момент.

Кейт лише кивнула, її обличчя залишалося непроникним, але в очах промайнув біль.

— Хочеш знати ще щось? — Кейт ковтнула, її голос став тихішим, але слова виривалися з неї, немов важкий камінь, що нарешті впав на землю. — Мене підкинули під цей будинок, як тільки я народилася. Я була виснажена і поранена. Напевно, батьки спочатку хотіли позбутися від мене, але чомусь пошкодували або просто не змогли, і вирішили, що підкинути в притулок — найкраща ідея. Можливо і так… Адже я вижила, хоч там було важко.

Вона замовкла, її погляд заглибився, мовби бачила через роки. Образи минулого спалахували в її очах, але в її голосі не було жалю, лише суха правда.

— Та відверто, мені байдуже, — сказала вона, ніби вимовляючи це з такою впевненістю, що слова навіть не мали права на заперечення. — Я ніколи їх не шукала і не потребувала. І якби я зустріла їх — то забрала б всю їхню енергію без жодної краплі сумніву і отримала б від цього насолоду.

Кейт не змигнула, її очі стали темними, мов безодня, а у її голосі не було ні жалю, ні роздратування — лише відчуження.

Кейт на мить замовкла, її погляд був твердо спрямований вперед, але ніби дивилася крізь все навколо. У її голосі лунала холодна рішучість.

— Як тільки мені стане краще, я покину цей будинок, — її слова звучали, наче присяга. — І якщо раптом Ділан з'явиться у моєму житті — це буде останнє, що він зробить.

Її погляд став ще більш непроникним, а тіло закинулося назад, як наче готувалося до чогось, чого вона вже не могла змінити. У її словах була не лише обіцянка, а й відчуття спокою в усій тій рішучості — ніби вона уже прийняла всі наслідки своїх майбутніх дій.

Ен похитала головою і, без слова, вийшла з кімнати. Кейт лишилася одна. Вона закрила очі, намагаючись взяти свої емоції під контроль. Повітря стало важким, а її серце стискалося від напруги. Запитання про батьків було, як гостра рана, яку вона так довго намагалася приховати. Хоч Кейт і намагалася виглядати спокійною, показувати, що все добре, всередині було зовсім інакше. Ця тема, це питання, знову розірвало той внутрішній світ, який вона намагалась побудувати.

Це була не заживша рана — біль, що не відпускав, навіть коли вона намагалася забути про нього. Кейт відчула, як важкі думки і спогади заповнюють її розум, і вона не могла нічого з цим зробити.