Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

40

Я мовчу і мовчанням даю згоду, щоб він продовжив.

   -Мене не було на роботі, тому що я допомагав із переїздом Софії. Я боявся тобі зізнатися в цьому, ти могла б не пустити мене і засмутитися, а їй потрібна була допомога. Чоловіча допомога, розумієш?

-Який ти ангел рятівник! Благородний діяч! Взагалі не бачу логіки в твоїх словах! - вибухнула я від почутого.

-Але я все ж таки зізнався тобі!

-А після неї приїхав і підняв на мене руку? Так ти не хотів мене ображати й хвилювати?

-Вона... - почав продовжувати виправдовуватися він, зробивши голос ще більш жалісливим і винуватим. - Вона на знак подяки хотіла розплатитися своїм тілом! Я ледве ноги забрав звідти! А тут ти фліртуєш із чоловіками...

-Я не фліртувала ні з ким! - перебила я.

-А тут ти... - продовжив він уже більш упевнено. - Продовжувала доводити мені, що всі баби повії за своєю природою! Мене біс поплутав! Вибач! Я зрозумів, що ти не така! А тепер ти носиш нашу дитину! Ти стала святою для мене! Зараз ніби пелена злетіла з моїх очей!

-Сука! Дитячий садок! Тобі тридцять чотири роки! Ти поважний лікар! У тебе мислення як у підлітка! Ти думаєш, що зробив мені боляче, вибачився, погладив по голівці і я тебе пробачу?

-Не матюкайся! - раптово суворо відрізав він.

-Яка тобі вже різниця! Не лізь мені в рот і не обирай слова за мене!

    Олександр відвернувся, а зуби його заскреготали. Це виразно було чутно в нічній тиші. Він стиснув кулаки, тіло його було напружене. Під сорочкою грали біцепси. Ще трохи і маска багатостраждальця, що вибачається, злетить із нього.

-Ти ж розсудлива дівчина... - повільно почав він. -Вероніко, підійди до мене, будь ласка. Підійди! Я не чіпатиму тебе!

   Він також рушив у напрямку до мене, плавно й методично крок за кроком він продовжував монотонно примовляти:

-Послухай! - він узяв мою долоню і поставив на своє серце. -Мила, послухай, - Олександр став тут же розціловувати тильну сторону моєї руки. - Моє серце часто б'ється! Воно переживає за нас і за нашу майбутню дитину, яка виросте без батька!

-У тебе знову, кров із носа... - ледве чутно прошепотіла я.

-Це - ще один доказ, кохана, як я хвилююся! До чого доводиш мене ти і як я переживаю за нас! Дай мені останній шанс! Дай мені й дитині, останній шанс... - ледве чутно говорив він.

-Ти що? Нічого не відчуваєш? - вигукнула я.

  Він підійшов до дзеркала, вирвав кілька вологих серветок із пачки і нарешті приклав їх до носа.

-Ти з'ясуй причину своїх носових кровотеч... - мимоволі запропонувала я.

-Що тут з'ясовувати? Хвилювання... Перенапруження, слабкі судини, високий тиск, звідси й кров... Завтра я тебе запишу до найкращого лікаря, який веде вагітність, ти маєш тепер дуже трепетно піклуватися про себе! Зізнаюся, я просто відморожений дибіл! Я не пробачу собі, що вдарив тебе в живіт на передодні! Але я загладжу свою провину! Ось побачиш! Я люблю тебе, Вероніко!

   Він сяк-так витер кров, розмазавши її частково по обличчю, і повернувся до мене. Схожий він був зараз на хижака, який убив когось, а потім з'їв.

  -Ти лягай спати, кохана! Втекти від мене ти завжди встигнеш! Я даю тобі слово, що, якщо, не дай бог! - він підняв палець у повітря. -Не дай бог я знову ображу тебе! Не дай бог не стримаюся... - повторював він забобонно.

-Я тебе вб'ю! Присягаюся! - з викликом перебила я його.

-Так! - ствердно кивнув він. - Повністю згоден! Я сам прийду з ножем у руці, і ти встромиш мені його в горло! Я прощений? - вкрадливо поцікавився він.

-Я не піду нікуди в ніч, мені нікуди... Але ми з тобою більше не спимо разом! Думаю, що з ранку вже візьми собі за правило першим не розмовляти зі мною!

-Як скажеш! Люба! І ми не спимо... Утім, це навіть і добре!

-Що хорошого? - зі знущанням запитала я.

-Для сприятливого перебігу вагітності - це добре!

     Цей випадок нічому мене не навчив знову. Він умів обеззброювати, бентежити так, що згодом я не розуміла до пуття, хто я і що з себе представляю загалом.      

   

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍