Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 26

«Який же в мене все-таки гарний чоловік», – подумала я, підкладаючи подушку під голову й із прихованою ніжністю вдивляючись у його обличчя. Легкий дотик пройшов по його щоці й м’яко спустився до основи шиї. Сильний. Мої пальці продовжили свій шлях уздовж грудей. Бажаний.

Але не встигла я доторкнутися нижче, як його рука раптово зупинила мою, міцно стискаючи.

– Спати, – хрипким голосом прошепотів Раян, не відкриваючи очей.

Він переплів наші пальці й нахабно повернувся на інший бік, змушуючи мене упертися носом об його спину.

– Мм! – обурено вигукнув. – Чого ти щипаєшся?

– Мені так незручно!

– О, незручно кажеш... – з лукавою усмішкою, не розриваючи рук, він перекинув мене на спину. Подався вперед і його обличчя виявилося небезпечно близько до мого. – А тепер?

– Трохи краще, – відповіла безстрашно, з грайливими вогниками в очах. – Як почуваєшся?

– Загалом чудово, – прошепотів він, ніжно торкаючись моїх губ. – Дякую, що погодилася на мою пропозицію. Я довго спав?

– Два дні, – ледь видихнула я, майже втративши здатність думати. – Сай дзвонив разів десять – загубив тебе. Та й інші теж разів по кілька...

Його дотики були, наче електричні розряди, які пробігали по моєму тілу, кожен рух губ запалював нову хвилю пристрасті, що здіймалася зсередини. Він відчував мене так, ніби читав з заплющеними очима, розуміючи кожен подих і стогін, знаючи, коли потрібно натиснути сильніше, а коли — ніжно провести кінчиками пальців, як художник, що створює шедевр на полотні моєї шкіри. Здавалося, світ зникає, залишає нас удвох у безмежному просторі, де реальність була лише відлунням наших емоцій.

Через годину ми, нарешті, спромоглися вибратися з ліжка і, тримаючись за руки, попрямували в душ. Вода, як шовк, струмувала по нашій шкірі, стираючи залишки пристрасті, але залишаючи після себе тепло спільного моменту. Пів години потому ми вже лежали на дивані, огорнуті м’яким пледом, ліниво обговорюючи плани на майбутнє. Його голос був спокійний, а погляд — ніжний. Це було одне з тих рідкісних відчуттів, коли в розмові про буденні речі ховається глибше розуміння, що ми будуємо спільне життя, крок за кроком, мрія за мрією.

– Цими вихідними познайомлю тебе зі своєю родиною, – задумливо сказав він, граючись з моїм мокрим волоссям.

– Може, все ж поки не варто розголошувати наш новий статус...

– Чому? – він навіть трохи підвівся. Але я лежала на його грудях, і мені стало незручно, тож я легенько натиснула на його ключицю, натякаючи, щоб він знову ліг.

– Ну, все сталося так несподівано... Мені треба підготувати дитину, якщо ти забув. Та й я наче переховуюсь, а тут і преса, і публічні зустрічі. Та й узагалі... – я відчула, як червонію, побачивши його погляд, і відвела очі.

– Добре. Я дам тобі час, але за однієї умови.

– Якої?

– Ти розповідаєш мені свою історію від початку і до кінця. Набридло бути в напівздогадках. Хочу розуміти, від кого тебе захищати, – сказав він жорстким тоном, що не терпить заперечень.

Я трохи вагалася, але погодилася. Зрештою мені з ним ще все життя ділити й, сподіваюся, без таємниць і брехні.

– Закритий Світ? У моєї дружини більше таємниць, ніж у фокусника!

– Ти сердишся?

– Ні, зовсім ні. Просто з урахуванням нової інформації, вибудовую модель захисту для тебе і сина. Я так розумію, до мене ти поки що переїжджати теж не збираєшся?

– Це виглядатиме трохи дивно...

– Я наполягаю, – відповів він рішуче. А щоб пом’якшити тон, додав: – Я сам поговорю з Астаром, але переїжджати доведеться. Мій будинок охороняється краще, ніж будь-який банк у світі. Так я принаймні буду спокійніший.

– Добре, – пішла я на поступки. – Але, будь ласка, не перестарайся з охороною. Ми з Астом і самі можемо за себе постояти, Коршун і Зубр – більш ніж достатньо.

Раян зітхнув із легким незадоволенням, але кивнув. Раптом він піднявся разом зі мною, пересадив мене до себе на коліна й, змовницьки посміхаючись, сказав:

– У мене є для тебе подарунки.

Тримаючи мене на колінах, він нахилився через спинку дивана й дістав дві коробочки. Першу простягнув мені – зелену, оксамитову.

– Що там?

Подарунки я не тільки дарувати, а й приймати дуже люблю.

– Відкрий – побачиш.

Усередині, на маленькій чорній подушечці, виблискувала розкішна каблучка. Придивившись, я побачила, що це жіночий варіант персня, який уже був на моєму пальці.

– Оскільки я не спадкоємець головної гілки Роду, то маю право самостійно обирати печатки. Я намагався врахувати твої смаки, коли його створював.

Він акуратно зняв свій перстень і на його місце з обережно надів мій новий родовий захист. Тільки тепер до мене дійшло. Створював?!

– Я, звісно, думав, що подарую тобі це при інших обставинах, але так навіть краще.

Думки йшли тяжко... Я відкрила рот, але не змогла вимовити жодного слова. Закрила. Він планував зробити мені пропозицію?!

– Не дивись на мене так, – м'яко усміхнувся він. – Я вирішив усе для себе ще з першої нашої зустрічі.

– Ти... Ти… Але ти ж нічого про мене не знав!

– Яка різниця. Я поставив собі мету й, як бачиш, досягнув її. Тепер у цього персня є своя господиня, – він ніжно поцілував мої пальці.

– Я тебе не розумію... А якби я виявилася злочинницею, шпигункою чи просто психічно хворою людиною? Або хропіла б ночами, як старий паротяг...

– Ось останнє — це, звісно, серйозно, – засміявся він. – А взагалі — все можна вирішити, питання тільки в бажанні та мотивації.

– Ти божевільний!

Боги, за кого я вийшла заміж! Я тут мучу себе думками, як усе швидко відбувається, а він усе планує заздалегідь.

– Знаю, – він ніжно поцілував мене. – Хочеш побачити другий подарунок?

– Щось уже страшно...

Його незвично довгий гарний настрій насторожував мене. Верніть мені мою грізну крижинку!

Раян розсміявся й простягнув мені довгасту червону коробочку з білим бантиком. Я насторожено подивилася на нього, відкрила й завмерла. Вау! Не так. Просто вау-вау! Переді мною лежав витончений кулон із білого золота з величезною перлиною в центрі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍