Vit En - Влад і Марія Цепеш. Повернення додому, Vit En

Кімната Валіде султан

–Вам не добре, Валіде султан? -подала голос схвильована служниця. 

Літня жінка важко зітхнула.

–Подай мої ліки - зробивши не довгу паузу відповіла.

–Як накажете - відповіла хатун і взяла порожній флакончик.

–Закінчилося? Іди до лікаря і візьми ще.

–Як накажете, - стурбовано відповіла і прожогои покинула кімнату.

Хюррем підійшла до шкафу, прекрашеного синіми рубінами з срібними вставками, відкрила маленьку скриньку, в ній була порожня пляшечка з-під отрути. Вона зітхнула, взялася за серце, отже все її отравили власною отрутою..

–Схоже настав мій час - тихо зірвалось з пухлих, але сухуватих уст.

Вона підійшла до столу і капнувши пару крапель воску на листок приклала печатку. Її серце стислося, а тіло миттєво побіліло, жінка впала на підлогу і зробила останній протяжний подих.

Саме в цей момент у покої забігла та сама служниця-хатун. Ліки з її рук випали, а обличчя зблідло.

–Султано! Валіде султан, вартова, допоможіть! Хто-небудь! - закричала вона, і підбігла до дверей.

До гарему бігли лікарі, Хош'яр та Айгюль стояли біля покоїв, туди невдовзі прийшли й інші.

 — Вибачте, володарю, нам не вдалося врятувати Валіде султан - лікар опустив голову, Мехмед теж.

–Ні, не може бути, Ні!- Закричала Айгюль і побігла в покої.

–Султано, -ага гарема вклонився їй, і витер сльози, намагаючись прийти в себе.

 Валіде султан ставилася до всіх добре і це було великим потрясінням для нього, а в тім, не тільки для нього, а й для інших. 

–Бабусю - дівчина скинула простирадло з її обличчя, по молодому злегка загорілому обличчі побігли сльози.

–Вам краще вийти - Сюмбюль підійшов до неї.

–Не чіпай мене! Аллах, за що? - прокричала вона,  ага відсторонився і відійшов у куток кімнати.

Айгюль почала важко дихати і плакати, бабуся була для неї рідною людиною після матері. 

– Аллах, за що ти мене караєш?! Що я зробила?! За що забираєш у мене рідних людей? -На мить її голос стих, а через пару секунду палац почув відчайдушний крик, дівчина почала задихатися і знепритомніла.

Хош'яр одразу ж підбігла до неї. Тіло забрали і поклали в дерев'яну, але оббиту зеленим бархатом труну.

Айгюль спала через заспокійливі які їй дали, вся родина вирішила що їй краще не бути на похороні.Тому в гаремі з самого ранку була жалоба, дівчата одягли чорні сукні.

Троє султанових дружин сиділи разом, між ними ніколи і не було суперництва через султана, завжди були разом, ніби сестри, адже росли разом, ще на батьківщині.

— Що ж тепер буде? - сказала одна з них.

— Не знаю, Азро, як ми тепер будемо без нашої Валіди? -відповіла інша.

— Нам доведеться триматися разом, хоча б заради наших дітей, - Хош'яр.

Тіло Валіде пронесли в гаремі, після похорону всі зібралися разом.

–Повелителю, Валіде султан встигла залишити свою останню волю.

–Читай, ми обов'язково виконаємо її бажання.

— «Я Валіде Хюррем султан, прошу свого сина про те, щоб він був милостивим до всіх жителів палацу, але остання моя воля така, я хочу, щоб за повноліттям Айгюль, вона стала дружиною Влада, румунського принца, до цього часу нехай вона їде в Едірне і живе там, кілька років »-Сюмбюль перестав читати. Хош'яр витерла сльозу, навіть помираючи Валіде подбала про її дочку і дала їй крок у майбутнє.

–Воля моєї матері буде виконано, але не Влад, не Айгюль, не знатимуть про це нічого. Завтра вона покине палац. - з цими словами Мехмед вийшов, Хош'яр мовчки пішла до дочки. Відпускати її так далеко, одну… А якщо з нею щось станеться? Що вона тоді робитиме? Як вибачить собі це? Але можливо це навіть на краще, адже султан не дасть їй спокійного життя. Жінка присіла на край ліжка і погладила дочку по чорним, як ніч, кучерям.

–Як же я не хочу тебе відпускати, але потрібно, тобі буде так краще, але мама завжди буде тебе любити, незалежно де ти будеш і що робитимеш.

                                                                      * * *

Ніч, дівчина у чорному одязі зайшла до будиночка. Радо спав, а Влад сидів біля каміна.

–Айгюль? Я чув про те, що трапилося, мені дуже шкода - хлопець підійшов до неї і з жалем подивився їй в карі очі.

–Дякую, але я прийшла попрощатися ... Завтра я залишаю Стамбул.

–Навіщо? - здивовано підняв брови, а опісля насупився.

– Валіде султан так захотіла і я виконаю її волю, дякую тобі за те, що став моїм єдиним другом у цьому палаці. - дівчина поцілувала його в щоку, а після зробила крок назад.

–І ти ось так просто поїдеш, покинеш свій дім? -здивовано запитав він, для молодого юнака не було зрозуміло,  як можна добровільно поїхати..

Вона лишень посміхнулася.

–Сподіваюся ми ще зможемо побачитися, хоч коли-небудь ... - вже зовсім тихо вимовила Айгюль, обережно провівши рукою по його щоці.

На останок витерла сльозу, яка таки скотилася по її ніжному обличчу, і ошпарила делікатну шкіру. Ноги швидко рухалися, вона пішла, не в змозі більше говорити. Та і, що казати, все було вирішено і сказано за них.