Агата Крісті - Смерть на Нілі

ніколи не була в Єгипті.

Місіс Робсон на мить завагалася.

– Сподіваюся, що не виникне… жодних проблем.

Проте міс Бауерз відповіла своїм звичним тоном:

– О, ні, місіс Робсон, я про це подбаю. Я завжди дуже пильна.

Але поки місіс Робсон повільно спускалася сходами, з її обличчя не сходила легка тінь.

Х

У власному кабінеті в центрі міста містер Ендрю Пеннінґтон розбирав пошту. Раптом його рука стислася в кулак і гучно гепнула по столу. Обличчя чоловіка побуряковіло, а на чолі з’явилися дві великі жилки. Він натиснув кнопку дзвінка на своєму столі, і з швидкістю, гідною похвали, з’явилася елегантна стенографістка.

– Скажи містеру Рокфорду, хай підійде сюди.

– Так, містере Пеннінґтон.

Через кілька хвилин Стерндейл Рокфорд, партнер Пеннінґтона, увійшов у кабінет. Чоловіки були в дечому схожі: високі, худорляві, з волоссям, що почало сивіти, і гладко поголеними обличчями.

– Що трапилося, Пеннінґтоне?

Пеннінґтон глянув на нього з-під листа, який перечитував, і сказав:

– Ліннет одружилася…

– Що?

– Ти почув, що я сказав! Ліннет Ріджвей одружилася!

– Як? Коли? Чому ми про це не чули?

Пеннінґтон подивився на календар на своєму столі.

– Коли вона писала цей лист, то ще не була одружена. Але зараз вже одружена. Це сталося вранці четвертого. Тобто сьогодні.

Рокфорд опустився на крісло.

– Оце так! І без попередження. Хто той чоловік?

Пеннінґтон знову повернувся до листа.

– Дойл. Саймон Дойл.

– Хто він такий? Чув про нього?

– Ні. Вона небагато написала… – Чоловік пробіг очима рівний гарний почерк. – Мені здається, вона щось приховує… Але це не має значення. Суть у тому, що вона одружена.

Чоловіки зустрілися поглядами. Рокфорд кивнув.

– Це треба добре обдумати, – тихо сказав він.

– Що нам із цим робити?

– Це я тебе питаю.

На мить обоє замовкли.

Тоді Рокфорд запитав:

– Маєш якийсь план?

Пеннінґтон повільно відповів:

– «Нормандія» відпливає сьогодні. Хтось із нас може вирушити.

– Ти божевільний! Це твоя блискуча ідея?

Пеннінґтон почав:

– Ті англійські адвокати… – і замовк.

– І що з ними? Ти ж не поїдеш їх переконувати? Ти божевільний!

– Я не пропоную, щоб ти… чи я… відправилися в Англію.

– То в чому твій задум?

Пеннінґтон розгладив лист.

– Ліннет їде в Єгипет на медовий місяць. І буде там якраз місяць, якщо не більше.

– Єгипет… І?

Рокфорд на хвилину задумався, потім підвів голову й зустрівся поглядом з партнером.

– Єгипет, – повторив він, – ось твоя ідея!

– Так, випадкова зустріч під час подорожі. Ліннет і її чоловік… атмосфера медового місяця. Це можна провернути.

Рокфорд трохи сумнівався.

– Ліннет метикувата… але…

Пеннінґтон спокійно сказав:

– Гадаю, є й інші способи владнати це питання.

Їхні погляди знову зустрілися. Рокфорд кивнув.

– Добре, старий.

Пеннінґтон подивився на годинник.

– Хто б із нас не їхав, треба поспішати.

– Їдь ти, – відразу сказав Рокфорд. – Ти завжди мав вплив на Ліннет. «Дядько Ендрю». Те, що треба!

Пеннінґтонове обличчя посерйознішало.

– Сподіваюсь, я зможу все владнати, – промовив він.

– Ти мусиш це владнати. Ситуація критична, – відказав його партнер.

ХІ

Вільям Кармайкл звернувся до високого довгов’язого юнака, який відчинив двері й запитально глянув на нього:

– Поклич містера Джима, будь ласка.

Джим Фанторп увійшов до кімнати й запитливо поглянув на свого дядька. Старший чоловік підняв на нього погляд, кивнув і крякнув:

– Угу, нарешті.

– Ви мене кликали?

– Просто глянь на це.

Юнак сів і потягнув до себе стос паперів. Старший спостерігав за ним.

– Ну?

Відповідь не змусила чекати:

– Щось це підозріло, сер.

Старший партнер фірми «Кармайкл, Грант і Кармайкл» знову характерно крякнув. Джим Фанторп перечитував лист, який щойно прибув авіапоштою з Єгипту:

«…Якось дивно писати діловий лист у такий день. Ми провели тиждень у готелі “Менахауз” і з’їздили до Файюма. Післязавтра попливемо теплоходом по Нілу до Луксора й Асуана, і, можливо, аж до Хартума. Сьогодні вранці ми пішли в агентство Кука по квитки, і кого першого я там зустріла? Мого американського опікуна Ендрю Пеннінґтона. Здається, ви бачилися з ним два роки тому, коли він приїжджав до мене. Я навіть не знала, що він у Єгипті, а він не знав, що там я. Він навіть не знав, що я одружена! Лист, у якому я писала про шлюб, мабуть, його не застав. Власне, він теж плистиме тим же пароплавом по Нілу, що й ми. Оце так збіг! Дякую за все, що ви зробили, попри вашу зайнятість. Я…»

Юнак саме збирався перегорнути сторінку, коли містер Кармайкл забрав у нього лист.

– Це все, – сказав він. – Решта не має значення. Ну, що думаєш?

Його небіж на мить замислився, а потім сказав:

– Що ж, гадаю, це не збіг.

Дядько схвально кивнув.

– Хочеш поїхати до Єгипту? – гаркнув він.

– Вважаєте, це необхідно?

– Думаю, не варто гаяти час.

– Але чому я?

– Подумай, хлопче, добре подумай. Ліннет Ріджвей тебе не знає, як і Пеннінґтон. Якщо вилетиш літаком, можеш встигнути.

– Мені… мені це не подобається, сер. Що я зможу вдіяти?

– Уважно за всім спостерігай. Нашорош вуха. Думай, якщо маєш чим. А при необхідності – дій.

– Мені це зовсім не подобається.

– Хай так, але ти повинен це зробити.

– Це… так необхідно?

– Я впевнений, – сказав містер Кармайкл, – для нас це життєво важливо.

ХІІ

Поправляючи тюрбан з місцевої тканини, яку вона огорнула довкола голови, місіс Оттерборн роздратовано буркнула:

– Я справді не розумію, чому нам не поїхати до Єгипту. Мене вже верне від Єрусалима.

Оскільки її дочка промовчала, вона додала:

– Можеш хоча б відповісти, коли я запитую.

Розалі дивилася на фотографію в газеті. Під нею був підпис:

«Місіс Саймон Дойл, до заміжжя добре відома як світська красуня Ліннет Ріджвей. Містер і місіс Дойли проводять відпустку в Єгипті».

– Мамо, то ти хочеш поїхати до Єгипту? – спитала Розалі.

– Так, хочу! – гаркнула місіс Оттерборн. – Я вважаю, що до нас тут безцеремонно ставляться. Моя присутність тут – це реклама для них, мені мали б дати спеціальну знижку. Коли я натякнула на це, вони повелися нахабно, дуже нахабно. Я сказала їм усе, що я думаю.

Дівчина