Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

він, нав’язуючи їй ту відповідь, якої хотів. — Коли сюди прийдуть інші дівчата, їм доведеться говорити про той день і про гру, їм доведеться розповісти правду. Але якщо ти скажеш її зараз, нам не потрібно буде їх слухати. Чи казала ти їм, що говорити?

— Так, — пробелькотіла вона, радіючи цій полегкості.

— Що?

— Так.

Вона заплакала.

— Отже, вони сказали містерові Корнблю те, що ти сказала їм йому сказати, — закінчив він, прояснюючи ситуацію.

Тоді він відвернувся від неї й подивився на присяжних із чудовим поєднанням гніву та жалю на обличчі. Усі вони поглянули на маленьку дівчинку, а тоді знову на Кевіна.

— Але я не брехала, коли розповідала йому про це. Не брехала! — прокричала Барбара крізь сльози.

— Барбаро, мені здається, що ти, сидячи тут, збрехала не раз і не двічі.

Він повернувся й захитав головою, дивлячись на окружного прокурора. Барбару, яка гірко плакала, довелося забрати з трибуни й вивести за бічні двері.

Кевін неквапом повернувся до свого місця, пильно дивлячись на слухачів. Більшість із них явно були шоковані, збиті з пантелику. Містер Корнблю, як і кілька інших обурених громадян, видавався розлюченим. Пан позаду всміхався йому, проте Міріам захитала головою і стерла зі щоки сльозу.

Лоїс Вілсон подивилася на нього, чекаючи на якийсь сигнал. Він кивнув, і тоді вона, як її й було навчено, милосердно поглянула на Барбару й теж витерла сльози, доречні й добре відрепетирувані.

Прокурор підвівся. Дивлячись на суддю та слухачів із відсутнім обличчям, він розумів: продовжувати марно.

2

«Ожиновий заїзд» був непоганим рестораном неподалік Блайсдейла. Це був англійський м’ясний ресторан, що славився своїм каре ягняти та домашнім трайфлом[1]. Кевін і Міріам Тейлори обожнювали тамтешню атмосферу — від брукованої пішохідної доріжки до великого вестибюля з лавами з дерева гікорі та цегляним каміном. Тейлорам здавалося, що на світі не може бути нічого романтичнішого за подорож до «Ожинового заїзду» сніжного вечора для того, щоб посидіти там біля барної стійки та попити коктейлів під тріскотіння вогню. У заїзді, як завжди, було повно клієнтів — заможних представників середнього класу, чимало з яких знали Кевіна. Деякі підходили до нього з вітаннями. Щойно їм із Міріам випало кілька секунд тиші на самоті, він торкнувся її плеча своїм і поцілував у щоку.

Чорну шкіряну спідницю та куртку, в яких вона була того вечора, Міріам купила майже місяць тому, але ховала в задній частині шафи, сподіваючись, що їй скоро випаде нагода витягти їх і здивувати Кевіна. Обтисла спідниця повторювала м’який пишний вигин її стегон і пружних сідниць, відкриваючи якраз удосталь її струнких, гарно окреслених ніг, щоб вона здавалася звабливою, але не відвертою. Під курткою на ній була біло-зелена плетена кофтинка, наче створена просто на її пружних грудях і мініатюрних плечах.

Завдяки зросту (метр сімдесят п’ять) і розкішному темному волоссю, густому та хвилястому, з кінчиками, що закручувалися трохи вище від плечей, Міріам Тейлор виділялася в будь-якому натовпі, варто їй зайти в приміщення. Вона провчилася рік у Школі моделей Марі Саймон на Мангеттені і, хоч не мала реального досвіду роботи моделлю, зберігала гідні манекенниці поставу та грацію.

Найперше Кевін закохався в її голос — глибокий, сексуальний, як у Лорен Беколл. Він навіть попросив її продекламувати одну зі своїх улюблених фраз із фільмів: «Ти ж знаєш, як треба свистіти, Семе… просто склади губи і дмухай»[2].

Коли вона поглянула на нього ясно-карими очима й повернула плече, сказавши «Кевіне» замість «Семе», він відчув себе так, ніби якась рука проникла йому в шлунок і схопила за серце. Йому подумалося, що він би радо вдягнув нашийник і передав їй повідець. Він був готовий зробити для неї що завгодно.

— Я винен у дружинолюбстві, — казав він їй. — Маловідомому гріху, що полягає в надмірній любові до дружини. Я, відколи зустрів тебе, порушую першу заповідь: «Нехай не буде тобі інших богів передо Мною».

Познайомилися вони на коктейльній вечірці, яку влаштувала його фірма «Бойл, Карлтон і Сесслер» на честь відкриття нового офісу в нещодавно зведеній будівлі в Блайсдейлі. Міріам приїхала на вечірку з батьками. Її батько Артур Морріс був найвідомішим стоматологом Блайсдейла. Сенфорд Бойл відрекомендував Кевіна їй і її батькам, і відтоді вони кружляли одне довкола одного, приваблюючи одне одного усмішками та швидкими поглядами з протилежного боку кімнати, аж доки зійшлися. Далі ж вони говорили й говорили до кінця вечірки. Того вечора вона зголосилася піти з ним повечеряти, а потім у них розпочався швидкий, пристрасний і бурхливий роман. Менш ніж за місяць він освідчився.

Тепер, коли вони сиділи за барною стійкою «Ожинового заїзду», п’ючи за його успіх, Міріам роздумувала про те, як він змінився з часу їхньої першої зустрічі.

«Як сильно він виріс», — подумалося їй. Він здавався набагато старшим за свої двадцять вісім. У його нефритово-зелених очах і жестах, характерних для людини значно досвідченішої та старшої, були помітні зрілість, стриманість, упевненість у собі. Він, маючи понад метр вісімдесят на зріст і важачи вісімдесят кілограмів, був людиною не кремезною, а підтягнутою, спортивною та відзначався добре стримуваною енергійністю. Якщо треба, він дозволяв собі напади завзяття, та здебільшого витрачав сили розважливо.

Він був такий організований, такий здоровий, такий амбітний і рішучий, що колись вона кепкувала з нього, співаючи рядки зі старої поп-пісні: «І який здоровий духом він і тілом! Він у нас просто справжній молодець…»

— А розкажи мені, що ти насправді думала сьогодні, коли сиділа в суді. Невже анітрохи мною не пишалася?

— Ох, Кевіне, я не кажу, що тобою не пишалася. Ти був… майстерним, — відповіла вона, та все ніяк не могла викинути з голови нажахане личко тієї маленької дівчинки. Вона мимоволі згадувала мить панічного жаху в очах дитини, коли Кевін пригрозив розповісти всім, що вона робила в себе вдома з подружками. — Мені би просто хотілося, щоб ти зміг виграти цю справу якось інакше — не погрожуючи тій дитині викриттям… А тобі хіба ні?

— Звісно, хотілося б. Але я мусив це зробити, — відповів він. — До того ж не забувай, що Барбара Стенлі погрожувала таким самим розголосом іншим, шантажем примушуючи їх до свідчень.

— У неї був такий жалюгідний вигляд, коли ти на неї накинувся, — сказала вона.

Кевін пополотнів і нагадав їй:

— Я ж не