Влада Клімова - Фатальна ніч, Влада Клімова

На якийсь час мене знову заклинило, а потім дерев’яним язиком я прошепотіла:

– А навіщо ж він тоді представився мені Єгором Білоусом?

– Ой, пані Вербицька, то Ви ж не дочитали. Далі там написано, що Ваш мільярдер має українське коріння. Його мати – Олена Білоус, уродженка Черкащини. Наразі вона вже розлучена зі своїм швейцарським чоловіком. А цей Єгор часто навідує маму та прекрасно знає українську мову. І хто знає: може серед широких українських ланів він теж шукає собі наречену?

Розділ 7. Мур між нами

Ця ніч для сну виявилася доволі невдалою... У своєму улюбленому ліжку принцеси, я крутилася й шукала ту горошину, що не давала мені спати. Хоча це була скоріше не горошина, а золота брила, котру Труш схарактеризував як «мого залицяльника». Та який він, до біса, МІЙ? Я знати його не знаю і взагалі дуже не люблю, коли мені брешуть. А він збрехав, з самого початку збрехав! Я ж чекала традиційну візитку ще в ювелірці. Та хіба міг він дозволити собі дати якійсь простачці до рук дійсне підтвердження свого реноме?

Господи! Чого взагалі я розійшлася так, наче мене зґвалтували? Ну, пожартував пан мільярдер трішки та й поїде собі до своєї Лозанни, Женеви, чи де він там ще живе? А я продовжу керувати вже «обкатаними» чоловіками, бо в мене це добре виходить. І ВСЕ! Треба просто забути ті неймовірні карі очі, що пропалюють наскрізь і притягують мене навіть зараз, коли я їх не бачу та вперто намагаюся вирвати з себе... Але не виходить!

Десь під ранок я відключилась і поринула в павутиння снів, що сплелися безжальним клубком. В якійсь хворобливій гарячці мені було то добре, то зле. Але з першими променями літнього сонця я не пам’ятала жодної виразної картинки й просто попрямувала в душ.

Міцна вранішня кава привела мене до нормального стану. Їсти нічого не хотілося та й готувати собі я лінуюся, краще пообідаю в сусідньому ресторані, як завжди. Далі, не знаю звідки, але вилізло нестримне бажання виглядати сьогодні по-особливому. Зовсім не для Нього, а для себе!

Я підсушила волосся та зробила чарівну укладку спеціальними щипцями й верхньою частиною свого тіла залишилась задоволена. Тепер треба було обрати щось з одягу: легке, бо на вулиці вже плюс двадцять чотири, але вишукане й нове. Заглянула до гардеробної, покрутила-повертіла кілька речей і зупинила свій вибір на новенькому комбінезоні від Dolce & Gabbana. Приємні пастельні кольори вдало пасували до бежевих шпильок і сумочки на золотавому ланцюжку.

Все, я готова до нових звершень! А, точно, ще парфуми. От халепа! Наразі я знову пригадала, що той «принц» вміє варити ще й парфуми. Матюкнулась та попестила за вушками й на зап’ястях улюбленим ароматом від Есте Лаудер. Тепер Зоряна Вербицька може все!

– Ого! Що робить з жінкою один танець за ручку з мільярдером! – відчинив для мене дверцята авто Труш.

– Владе, заткнись, бо звільню! А ти годуєш маленьких діток, – гримнула я, хоч приязна посмішка вже грала у нас на губах і з цим ми вирушили на комбінат.

Секретарка Міра теж дивно поглянула на мене, наче до цього я приходила керувати в мішковині. Та я завжди намагаюся мати гарний вигляд і сьогоднішній день нічим не відрізняється від сотень інших.

– Пані, Зоряно, на другій лінії дзвінок з особистого питання. Абонент не представився. Сказав, що Ви зрозумієте і це важливо, – почула я з перемовника десь об одинадцятій.

– Давай! В кого це до мене аж таке особисте питання? – відповіла я, але здогадувалась про якого «абонента» йде мова й не помилилась.

– Вітаю, шановна леді Зоряно! Я хотів би сказати «доброго ранку», але точно знаю, що для пані директорки вже давно настав день, – почула я знову той тихий грім його голосу і всередині наче впало й розбилося щось рідке. Я глибоко вдихнула, на мить заплющила очі, а коли відкрила, вони були байдужі й порожні. Це мені так здавалося!

– Добрий день, сер Джордж! Чи краще мсьє або гер? Як правильно до Вас звертатись? – з викликом запитала я у Берка, щоб він відразу зрозумів, що розкритий.

– Єгор! Без будь-яких доповнень. Я хотів би, щоб Ви звали мене Єгором. Мама кличе Гошею, але наші стосунки до цього ще не дійшли, – безсоромно та геть спокійно відповів мені мільярдер, а той шовк його голосу мене просто вбивав...

– Вибачте, будь ласка, але я не настільки невихована, щоб при Вашому статусі звертатися, як до сусіда. Добре, залишимо це. У Вас до мене якась справа, містере Берк? – настирливо зводила я мур між нами.

– Так. Я хотів би запросити Вас на обід, пані Зоряно! Вчора Ви знову справили на мене незабутнє враження і я, перед від’їздом, обов’язково повинен побачити Вас ще, – прохав він, але я чула лише наказ.

– Повинен? Обов’язково? Ні, я розумію, що ці слова Ви вживаєте доволі часто, але я не буду виконувати Ваших наказів і за обід щиро вдячна та змушена відмовитись. Якщо це все, щасливого Вам польоту, містере Берк, – увійшла я в свою роль недоторканої дикунки, але десь глибоко в душі відчувала пекучий біль. Так наче з кожним словом у мене відрізають щось важливе і я більше ніколи не зможу відростити те відрізане в собі.

– Дивно, адже вчора мені здалося, що ми можемо порозумітись і маємо багато спільного, – почула я гіркі нотки в його магічному голосі та від болю заплющила очі так, що на папір впала вія.

«Shad! Я й забула, що по графіку треба сходити на корекцію вій! А він тут зі своїми обідами роз’їздився. Всі мужики однакові! Окрім мого татка, звісно. Земля йому пухом...»

Я сиділа у своєму директорському кріслі, розмовляла зі швейцарським ювелірним магнатом, котрий просив моєї аудієнції та поводилась, наче недозріла школярка, яка не розуміє чого саме хоче? Але зупинити це божевільно вперте створіння в собі не могла.

– Тобто ми не побачимось? Я правильно зрозумів? – сподіваючись на мій здоровий глузд, ще раз перепитав він.

– Абсолютно правильно. Я вдячна Вам, шановний пане за увагу до мене, але в подальшій розмові не бачу ніякого сенсу. Прощавайте! – від сказаного я сама здригнулася й хотіла натиснути кнопку.

– До побачення, чарівна Зоре! Я ні за що не повірю, щоб ті очі більше не бажали побачити мене... – промовив Берк і сам вимкнув зв’язок.

Розділ 8. Подруга

Мабуть, так невтішно я ридала лише після смерті тата! Добре, що живу я у власному домі та в мене за стіною немає сусідів, котрі спробували б тепер викликати поліцію чи швидку. Я захлиналась від сліз, дряпала шовкове простирадло й не знала, що робити?

Та мені байдуже до його статків і вілл! Я лише марю, щоб той божественний голос ще хоч раз у житті сказав мені: «Зоре!» А якщо припустити повне божевілля – то «Зоре МОЯ...» Невже я так багато хочу?

Ніколи не думала, що можу закохатися у мрію. Я взагалі не думала, що можу закохатися! Ні, я не зовсім пропаща і свою цноту втратила ще в десятому класі, коли зустрічалася з одним веселим хлопчиком. Він був милий і заводний. Але як тільки татко дізнався про наш роман, то миттю припинив і зітхання, і кохання...

Потім ще був один недолугий бізнесмен, що як виявилося намагався присмоктатися до моїх статків. Звісно я не дуже заможна, так середня ланка бізнесового світу. Але він вирішив, що йому й така згодиться. Ось власне і всі мої чоловіки. Далі я просто поставила крапку на особистому житті та віддавала себе роботі, всю без останку.

А тепер лежала мокра від сліз, сама-самісінька у величезному ліжку й божеволіла, що поруч немає тих теплих рук, котрі лише раз торкалися мене, а я пам’ятала кожен Його подих. Навіщо я йому відмовила? Нехай би постраждала моя дурнувата гордість, але серце заповнилося Ним назавжди й пам'ятало прекрасну зустріч зі справжнім чоловіком.

Чесно кажучи, чіплялися до мене частенько. Тут, вдома та інколи в закордонних поїздках теж. Певно, що не з комбінату. Не вистачало мені тільки роману на виробництві! Та й поводилась я так, що нікому зі співробітників не заходила до голови настільки ризикована ідея. І ось тепер валяюся тут, а всередині все болить... Піду прийму знеболювальне. Забринів телефон.

– Привіт, Аліно! Як справи? – протерла я припухлі очі.

Дехто може звинуватити мене в неправильній поведінці. Бо хіба може двійник, тобто підлегла, бути подругою? Але після смерті її матері ми якось зблизилися та інколи довгенько розмовляли вечорами, саме телефоном. Я ж не кожного дня бачила її. Так, викликала за необхідності. Тобто бідна жінка, через мене, мала ненормований робочий графік, а в неї маленький син... Від думки про дитину в мені знову десь стався збій і всередині різонуло так, що я аж застогнала.

– В мене нормально. А чого ти там сичиш? Сталося щось? – відчула мій біль подруга-двійник.

– Та так, хворію. На голову! – вже зовсім не по-директорськи зізналась я їй.

– Не зрозуміла. В прямому чи переносному сенсі? Може тобі якихось пігулок привезти? – дбайливо поцікавилась Аліна.

– Дякую, Алінко! Мені пігулки не допоможуть. Тільки нікому не кажи та тобі відкрию таємницю: я дурна й нещасна по життю жінка.

– Ну, це не лише твій діагноз. Десь половина жінок землі можуть так сказати про себе, але ж якось живуть, – зітхнула на тому кінці зв’язку моя копія.

– В тому то й справа, що «якось». Нещодавно я могла спробувати перейти до іншої половини бабів та чомусь вперлася й не захотіла... – сказала я й розуміла, що з очей знову течуть сльози.

– Хочеш, я приїду? – раптом запитала вона. – Льошка сьогодні у старої відьми ночує. Ну, ти знаєш, це я про колишню свекруху. Але щодо внука - вона золота людина.

– Ні, дякую Аліно. Навіщо я буду псувати тобі настрій і відпочинок? Ось днями в тебе буде важка робота. Суміжники хочуть, щоб я почитала лекції у них на курсі. А воно мені як болячка. Тому прохатиму тебе підмінити біля студентів. Матеріали я всі дам. Просто кілька днів розважатимеш молоде покоління, – відкрила я двійникові розклад наступного тижня.

– Це як скажете, пані директоре. Я з радістю згадаю свої студентські роки. Але ж наразі з Вами щось діється. Завжди мене підтримуєш та муштруєш, а тут сама розкисла. Не хочеш бачити своє відображення без дзеркала, добре. Тоді так розповідай. Я – могила. Може щось дві голови й зметикують? – намагалася витягнути мене зі страшної депресії добра жінка.

Десь глибоко в собі я відчувала, що роблю фатальну помилку. Але ж вона так впевнено говорила, а ще мені просто нікому було вилити душу. Тому я сіла, вкрилася пухнастим пледом і розповіла їй коротко про все, що останніми тижнями відбувалося зі мною, доки вона була в жалобі.

– Так! Дурні ми баби по саме нікуди... – замріяно сказала Аліна, коли я замовкла. – Вибачайте, Зоряно Захарівно, за нахабство й невихованість та інколи Ви перевершуєте саму себе. От що ти хотіла собі довести? Що в тебе є кровоточиве серце? Що тобі не потрібні його гроші та маєтки? Так він їх і не пропонував. А переспати один разочок, на пробу, корона з тебе не злетіла б. Може він взагалі не той, яким здається? Або тепер літала б за хмарами щастя. Ось послухай мене, останню невдаху. Сама зателефонуй йому й поклич, а там вже як Господь накаже. Повір, він точно миттю примчить на зустріч.

– Думаєш? Але я не можу дозволити собі стелитися під чоловіка, немов повія. І що я скажу йому взагалі? Ні, Аліно, я не буду цього робити! Розпрощалися і все, – вперто стояла я на своєму.

– Дуже вдячна Вам, пані, за статус повії. Але інколи в житті треба спробувати стати й нею, якщо немає іншого шляху. Та й потім, ці падлюки понад усе люблять в нас саме повію, а не цнотливу красуню, котра гордо тримає марку недоторканості. Повір, я знаю про що кажу. Пам’ятаєш? Я у війську служила, – натякнула мені Аліна, що не всі проблеми в їх сімейному житті пішли від чоловіка. Та за своєю бідою цю інформацію я пропустила.

Розділ 9. Челентано

До Мілану ми прилетіли вчасно і хоч аеропорт Лінате знаходиться десь за десяток кілометрів від міста – шанобливі італійці звісно зустрічали нас на своєму авто. Представники компанії «Danieli» запросили мене, начеб-то для обговорення додаткових умов контракту. Але швидше за все, добрий та сердечний, дон Себастьян просто хотів зробити мені приємність.

Ці запальні та щирі люди завжди викликають неймовірне піднесення, а тому я прихопила з собою лише вірного Влада та, не роздумуючи, опинилась на гостинній італійській землі. Ні, я розумію, що інколи відриваю Труша від родини, але ж Танька точно цінує такі відрядження, що дарують її чоловікові нові (безкоштовні) враження, а ще трохи засмаги від блаженного італійського сонця?

Спочатку дон Себастьян настирливо пропонував нам погостювати на його віллі, але я людина консервативних поглядів і тому скромно відмовилась та оселилася з Трушем в невеличкому приватному готелі. Оскільки, ні ця прекрасна країна, ні місто ніякої загрози для мене точно не становили – Влад розмістився в номері поруч. А пильний відеонагляд міг бачити всіх і все, звісно за межами проживання постояльців.

Ми побували на підприємстві, що займається ремонтом нашого металургійного обладнання та побачили: як просуваються справи. А потім почався ненав’язливий вояж італійськими ресторанами, з неперевершеною кухнею й від фантастичних страв – я відразу погладшала.

Була ще одна інтрига, котру веселі італійці утаємничили від мене. Власне вони й викликали саме для того, щоб подарувати цю насолоду. Людина-легенда, італійський співак – Адріано Челентано був уродженцем Мілану. Ну, це я й так знала, але про те, що завтра він дасть єдиний концерт на віллі одного італійського магната – мені було невідомо.

Добре, що окрім легких ділових костюмчиків я захопила ще й красиву вечірню сукню. Ні, не для того, щоб звабити тут якогось італійця. Просто ці місця й люди так заводили мене своїм шармом та добротою, що виглядати хотілося якнайліпше.

Помічники дона Себастьяна привезли нас до величного маєтку, на березі озера... Я не вмію так неповторно описувати ті краєвиди, як художники чи поети, але все життя буду вдячна старенькому адвокатові татка, що вже теж помер у своїй Хайфі. Та саме він підтримав мене в найскрутнішу годину й допоміг страшенно впертій недосвідченій дівчині увійти до світу, котрим я тепер мандрую натхненно й радісно. Можу поєднувати робочі поїздки з захопливими спостереженнями та зустрічами, яких не побачила б на Батьківщині. Ні, я ніколи в житті не зраджу нашим полям і хлібу, але й дива матінки-землі теж варто подивитись!

У величезному холі, на першому поверсі замку, вже був облаштований музичний майданчик, з обладнанням для легендарного співака. На деякій відстані, напівколом у два ряди, стояли м’які антикварні крісла в стилі бароко, з якоїсь червоної деревини, вдало розшиті золотом. Панорамні вікна прикрашали напівпрозорі тканини в сірих тонах та всі аксесуари теж виблискували золотавими відтінками й здавалося, що простір за вікнами поєднується з цим, без будь-яких перешкод. Мабуть, коли за тими вікнами з'являються зорі – місце взагалі схоже на якусь фантастичну планету...

До концерту ще залишався деякий час. Я стояла з келишком французького шампанського в руці й замріяно дивилася в ті вікна. Та раптом почула голос, від якого мене наче струмом ударило! Голос, котрий я так настирливо намагалася вирвати зі свого серця й разом з тим молилася, щоб знову почути Його.

– Яка приємна зустріч! У Вас немає дежавю, бо в мене є? – від хвилювання я спочатку почула шум у вухах, а потім повернулась і зрозуміла, що не сплю...

Він стояв переді мною в традиційно бездоганному темному костюмі й знову дарував ту магічну посмішку, яку я вже ніколи не викину зі свого єства. Джордж Берк бачив і розумів усе, що діється зі мною кожного разу, коли ми випадково зустрічаємося та перебував від цього, здається, на сьомому небі. Однак він був ще й дуже благородною людиною, а тому продовжував лагідно говорити й поступово виводив мене з повного заціпеніння.

– Я навіть не очікував від долі такого дарунка! Взагалі збирався пропустити це запрошення. Але як добре, що Господь привів мене сьогодні до Ваших ніг, божественна Зоряно.

Наразі я точно відчувала, що звалюся непритомною... Бо не пам’ятала вже ні про дивне місце, ні про великого Челентано, ні про світ навкруги. Для мене існував лише Він, цей проникливий полум’яний погляд, від якого хочеться смерті в могутніх обіймах найпрекраснішого чоловіка на землі.

– Ви знову здивували мене, Єгоре! Чи краще називати Вас: містер Берк? – вперто продовжувала я нести казна-що, хоч жадала належати Йому кожною клітинкою своєї душі. А він розцвів у посмішці, як ще ніколи того не робив і відповів тихше та ще звабливіше:

– Ніколи в житті! Лише Єгором чи як захочете, тільки без будь-яких умовностей та перешкод... – він опустився вустами до моєї руки і я знову відчула нестримні бажання, яких до Нього не знала взагалі.

Як ювелір і мудрий чоловік Джордж Берк з першої миті усвідомлював стан неврівноваженої дорослої жінки, котра намагається приховати трепетну пристрасть і від цього виглядає ще дурнішою. Але ж саме це в нашому спілкуванні Його, мабуть, найбільше заводило! Та й інші жінки, думаю, дивилися на Нього саме таким поглядом, бо Він на нього заслуговував.

– Сьогодні буде найприємніший концерт у моєму житті, Зоряно. Ви не проти, якщо я сяду поруч? – тепер він навзаєм пропустив офіційне звернення «пані» і я фізично відчула: наскільки ми споріднені.

– Зовсім НІ! Матиму за приємність, – зітхнула я тривожно і мій граційний кавалер, неймовірно обережно, допоміг мені сісти у зручне м’яке крісло.

Всі запрошені гості теж почали гордовито вмощуватися у своїх кріслах, а дон Себастьян лише помахав мені рукою й зробив привітний кивок Берку. Виходить вони добрі знайомі.

Труш, разом з іншою охороною, завмер під стіною на вході, але йому не звикати чатувати біля дверей чи воріт, та ще й під живий спів Адріано Челентано.

Джордж Берк легко опустився в крісло поруч зі мною і я бачила, як сяють блаженством його магічні карі очі. А ще між нами вирував такий шалений потік флюїдів, що якби в цій напівтемряві вони світилися, то засліпили б тут усіх, з відомим співаком докупи.

Я на мить заплющила очі й подумала, що все це найпрекрасніший сон у моєму житті, та коли відкрила, Він дивився на мене хижим гарячим поглядом і вперто не відводив очей. Від такої пристрасної уваги, до нестями закохана дурепа, поривчасто зітхнула і вже не хотіла приховувати в собі солодощів, що розливались по всьому тілу.

Під талановитий спів Адріано, на піснях якого я виросла й обожнювала їх, Берк схилився до мене ближче і впевнено прошепотів:

– Сьогодні ти вже нікуди від мене не втечеш. Навіть не сподівайся.

Розділ 10. Конфлікт інтересів

Не знаю: як дякуватиму дону Себастьяну, котрий щирим запрошенням на приватний концерт, виявився рукою нашої долі. Та до кінця чарівної музичної вистави ми з Берком поводилися наче школярі, що вперше закохалися. Спів слухали неуважно, періодично гаряче поглядали одне на одного та бажали швидше опинитись де завгодно, але наодинці.

У перерві, коли шанований співак пішов відпочити, Джордж перепросив та відійшов комусь зателефонувати й виглядав стриманим і суворим. Якби я була зовсім пришелепкуватою, то припустила б, що він наразі вигадує правдоподібну причину затримки в Мілані своїй постійній інженю. Адже я точно знала, що ні законної дружини, ні власних дітей у нього немає.

Повернувся він до мене загадковий і веселий. Той погляд став ще теплішим, а грайливі іскри сипалися з його оксамитових очей та не давали мені розслабитися й на хвильку.

– Зоренько, а відвезімо твого охоронця туди, де ви зупинилися та відпустимо його додому. Я не впевнений, що сьогоднішній вечір для НАС закінчиться скоро, бо хочу показати тобі своє життя та вкрасти у всіх на деякий час... А потім все залежатиме від обставин, що складуться.

Тепер мені здалося, що час розірвався й вийшов за свої межі. Адже заходила я сюди зі знайомими італійцями та охоронцем, щоб подивитися наживо концерт Челентано. І це було доволі приємним та бажаним сюрпризом. Але несподівано з’явився той, хто може керувати не лише своїми мільярдними статками, а й моєю долею та життям, як йому заманеться. І мовчки, не домовляючись ні про що, за кілька годин концерту, ми зрозуміли що вже не розстанемося ніколи.

– Єгоре, але ж до твого дому дуже далеко, – намагалася виглядати розумницею я, а сама зовсім не тямила, що відбувається. Невже я й справді готова ось так просто залишитися з Ним та забути про обов’язки директора комбінату? Господи! Та я забуду з Ним про все життя на землі, тільки б він більше не зникав з поля зору...

– До мого дому на Женевському озері ми долетимо максимум за пів години. Не хвилюйся, я викликав транспорт, – знову приклав він мої пальці до своїх вуст і я готова була повірити навіть у килим, що перенесе нас через простір.

То ось кому він телефонував. Викликав джина, котрий перемістить нас з Італії до Швейцарії, але ж Труш мені не дозволить такої вільності! Це я зараз про що? Хіба Зоряна Вербицька вже не леді-бос, а якась маленька знервована дівчинка, що боїться власного охоронця?

Нарешті ми дочекалися кінця того дивовижного дійства, подякували пану Челентано бурхливими оплесками, охочі отримали автографи та надарували йому купу квітів. А ми вийшли на повітря й попрямували галявиною до наших авто.

Труш вже давно помітив, що я потрапила під беззаперечний і непереможний вплив чарівного мільярдера та десь здогадувався, що відбуватиметься далі. А далі ми всі зібралися докупи біля автомобілів і дон Себастьян першим почав жартувати:

– Сеньйора Зоряна за час концерту знайшла собі достойного кавалера? Я тільки хотів вас познайомити, але ж молодь така нестримна. На мить відвернувся, а вони вже й самі познайомились. Вітаю Вас, гер Джордж, з чарівною знахідкою! Нікого прекраснішого Ви тут точно не зустріли б.

На що Берк посміхнувся однією зі своїх загадкових усмішок і вирішив не приховувати свого щастя та відповів:

– Дорогий Себастьяне, а нас не треба знайомити! З чарівною пані Зоряною ми вже добрі знайомі. Сьогодні лишень зірки вишикувалися так, що випадково з’єднали нас саме тут. Дякую Вам, сеньйоре, за сприяння небесним світилам! І дозвольте викрасти Вашу гостю, бо нас вже чекають на злітній смузі. Ви отримали задоволення від спілкування з прекрасною дамою, а тепер дозвольте мені перейняти ініціативу. Тим більше, що неймовірна сеньйора дала свою згоду на продовження екскурсії саме зі мною.

– Як дивно влаштований світ! Прибула пані Зоряна сюди в одному супроводі, а відбуває в іншому. Та в Ваші руки, дорогий Джордже, я віддаю нашу гостю з великим задоволенням і без найменшого занепокоєння, – розкланявся Берку італійський підприємець і поцілувавши мені ручку, всівся на заднє сидіння свого кадилака.

Його водій миттю завів авто та рушив з місця, а мій охоронець мовчки спостерігав за всім цим дійством й лише невдоволено зиркав на мене. Я посміхнулась і підійшла ближче:

– Владе, ну не дуйся ти наче сич, бо тріснеш! Наразі пан Берк люб’язно погодився завезти тебе до готелю, а ми полетимо до нього в гості. Ти не переживай, тут я в повній безпеці. Поміняєш собі квиток і повертайся до родини. А ще пробач за такі стрімкі зміни в робочому графіку. Ну, чого ти мовчиш? – взяла я його за рукав сорочки.

– Дійсно, пане охоронцю, не хвилюйтеся за свою підопічну. Я відповідаю за неї своїм життям і тому можете спокійно летіти додому. Я б і Вас запросив, але це виглядатиме якось підозріло, – жартував неймовірно щасливий Берк і саджав мене на переднє сидіння свого космольоту.

Це так я назвала авто, на котрому він сюди приїхав. Я вже бачила таке в одного нафтового принца, а тепер покатаюся й сама на ньому. Toyota Prius своїми округлими формами дійсно чимось нагадує космічний зореліт, тільки набагато менша.

– Зоряно Захарівно, а що я скажу на підприємстві? – невдоволено тупцював на місці Труш. – Ви хоч головному інженеру зателефонуйте. Вони ж мене зі світу зживуть. Скажуть, що я загубив Вас у відрядженні та повісять...

– Владе, не хвилюйся! Ніхто тебе не зачепить. Я обов’язково зателефоную. Сідай швидше! Негарно тримати в очікуванні цілий літак, – вже розпоряджалася я літальними засобами швейцарського мільярдера, а він лише сяяв і побіг за кермо, не допомагаючи Владу сісти на заднє сидіння.

Це авто й рухалося наче зореліт. Чи може асфальтові покриття європейських доріг були настільки досконалими, що ми просто летіли, а не їхали. Або це я почувалася так, ніби літаю. Ми висадили Труша біля готелю і я трохи відвела його вбік:

– Владе, побажай мені щасливого польоту! Ти знаєш про що я говорю...

– Та я ж не маленький і розумію, що намічається, коли мого суворого директора починають раптом називати Зоренькою... А ти впевнена, що все робиш правильно? – дбайливо й тихо запитав мене Труш. – Це все-таки конфлікт інтересів. Та я звик виконувати накази! Тебе додому чекати взагалі?

– Звісно чекати! Ти скажи Петровичу, щоб оформив мені офіційну відпустку на кілька днів, – згадала я статті Закону про працю.

– Ну, Ви не дуже поспішайте, Зоряно Захарівно. Якщо тут будуть важливіші справи, то відпустка може й затягнутися. Тим більше, що минулого року ти про неї взагалі забула. Гарного вам відпочинку і дякую, що підвезли! Пане Берку, головою за неї відповідаєте, – на мить став дуже серйозним Труш.

– Дякую, за довіру, пане Охоронцю! Обіцяю: я буду дуже відповідальним, – вимовив Джордж та продовжував зачаровано спокушати мене своїми блаженними очима.

Розділ 11. Женевське озеро

Я думала, що ми вирушимо до Лінате, але Єгор помчав зовсім в іншому напрямку. Він оминув приміські вілли місцевих багатіїв і тут я помітила злітну смугу та кілька невеличких літаків, що стояли, наче авто на стоянці біля супермаркету.

Весь недовгий шлях Берк лише тривожно поглядав на мене, наче чекав, що я передумаю й накажу повернути назад до міста. А я танула у своїх думках поруч з Ним і навіть словом боялася зруйнувати той надприродний зв’язок, що склався між нами.

– Приїхали, Зоренько. Карл молодець, пунктуальний наче швейцарський годинник, – пожартував він про пілота й ми підійшли до біленької пташки.

Це був далеко не перший мій політ чартерним літачком, але ж раніше я була просто пасажиркою, котра прямує у відрядження. А наразі гостею людини, яку безмежно кохаю й попереду на мене чекала заманлива невідомість та знайомство з його справжнім світом. Це притягувало й жахало одночасно.

В салоні оббитому шкірою, кольору слонової кістки, було затишно. По п’ять ілюмінаторів зліва й справа, а під ними кілька диванчиків та столик, мабуть, для роботи у повітрі.

Джордж запросив мене присісти на м’якеньке сидіння, а сам зник за шторкою на якусь мить. Повернувся він без піджака й дизайнерської сорочки, в котрих був на концерті. Ні, не голий, а в простенькій футболці від Лакости. В руках мій чарівний стюард тримав тацю з екзотичними фруктами та келихами з соком. Я відверто милувалася ним, адже окрім неймовірних почуттів відчувала повагу до європейського магната, що так дбайливо прислуговує мені.

– Пригощайся, будь ласка! Я запропонував би випити, але ж ти точно відмовишся. А я й так п’яний від того, що ти тут зі мною... – ввічливо присів він навпроти, хоча запросто міг нахабно впасти поруч.

Це вже була його територія й хтось інший скористався б моментом. Але не він! Саме за таку незрівнянну скромність і вихованість я покохала його. З першої зустрічі Берк поводився чемно й благородно, наче той випускник духовної семінарії. Дивовижно, та його поведінка абсолютно не заважала, а навпаки допомагала ще гостріше сприймати як жаданого чоловіка й прекрасного мачо.

Літачок гойднувся і я зрозуміла, що ми вже в повітрі. За своїми думками я навіть не помітила: як розганялися та злітали. А може це від того, що я була до нестями збентежена його магічним поглядом і мені було байдуже: в небі ми, чи на землі? Адже поруч з Ним я всюди була в небі!

– Ну, от ми й прилетіли, – почула я неповторний голос Джорджа, хоч встигла лише трішки відпити прекрасного напою та продовжувала посміхатися йому дурною посмішкою задоволеної дитини. – Вибач, я ще на одну мить...

Берк знову зник за шторкою й заговорив з Карлом німецькою мовою. З інтонації я зрозуміла, що він дає пілоту якісь розпорядження, а потім повернувся до мене й подав руку:

– Вітаю, мою прекрасну гостю на Женевському озері.

– Що ось так прямо на озеро й сядемо? – продовжувала виглядати я повною дурепою.

– Звісно, ні. Це так ми кличемо своє поселення. Озеро я покажу тобі завтра, може навіть покатаю на човні. А сьогодні вже пізно і я запрошую неймовірну Зореньку до мого скромного дому.

Я зітхнула й зрозуміла, що дива лише починаються. А Джордж ввічливо допоміг мені спуститися з невисокого трапу і я потрапила в казку... Це був якийсь пухнастий зелений світ, насичений квітучими деревами й кущами, більшу частину яких я зроду не бачила. Хор птахів чувся звідусіль, а в повітрі перепліталися терпкі солодощі й усе це заколисувало та примушувало покохати так само сильно, як володаря цього земного раю.

Криві доріжки з різноколірної цегли крутились там і тут, а чудернацькі ліхтарі розсіювали світло між гілок та кликали піти кудись у глибину розкішного утаємниченого парку. Але господар райських кущів тримав мене під ручку і впевнено вів центральною доріжкою аж доки ми не вийшли на площу. За каскадом фонтанів, що вирували з двох боків, стояв будинок величної краси.

Дім побудований у старовинному, поняття не візьму, якому стилі. Весь перший поверх виглядав доволі темним, другий – світліший, а мансарда майже біла. Високі надсучасні вікна, але оформлені також під давнину, темніли загадково і чарівно...

– Прекрасна Зоренько, ти зморена? А я дещо хотів запропонувати, – здригнулась я від Його голосу та миттю повернулася в реальність і покірно запитала:

– Це так помітно? Ні, ясновельможний пане, я не стомлена й уже погоджуюся на запропоноване Вами, навіть не знаючи його...

– О, дякую! Ні-ні, ти не думай, що буде важко. Але ж я маю врахувати всі побажання моєї повелительки. Прошу сюди, – Берк взяв мене за руку й ми пройшли через алею духмяних троянд, кудись за дім.

Там я побачила великий, освітлений з усіх боків вогнями басейн. Трохи далі, на майданчику, стояв обідній гарнітур; а на протилежній стороні розмістилися кілька лежаків.

– Я відпустив до ранку всю обслугу. Наразі це лише наш світ. Тут я завжди знімаю втому: поплаваю і стаю наче новий. Зоренько, а ти не проти скласти мені компанію в запливі? – ще загадковіше всміхався він.

– Ні, я з радістю поплаваю, тільки не маю купальника... – зморозила дурницю його гостя та Берк дбайливо відповів:

– Ти почекай хвилинку, я зараз все влаштую.

Він знову кудись зник і тут розпочалося нове диво. Сяйво ліхтарів стало приглушеним і майже непомітним, але вода в басейні засяяла яскравим синім кольором... Від хвилювання я намагалася проковтнути повітря та раптом з-під води почула приємну тиху мелодію.

Джордж повернувся, тримаючи в одній руці щось велетенське, а в іншій - була помпа. Господар кинув збоку від басейну гігантський шовковий матрац і вже наповнював його повітрям. А поки працював, розповідав мені:

– Воду сюди привозять з гірського джерела. Воно вважається цілющим. Я не перевіряв самі властивості, але рідина дійсно м'яка й кришталево-чиста. Ось тільки не знаю, якій температурі віддає перевагу моя прекрасна гостя та сподіваюся, що вгадав...

Коли закінчив, він подав мені обидві руки й підняв з крісла так, що я опинилася в його обіймах. Моя вечірня сукня, на тоненьких лямочках все ще знаходилася на плечах, але недовго. Берк лагідно ковзнув по них і перепона покірно сповзла додолу. А фантастичний чоловік зірвав з себе Лакосту й тоді я вперше у житті милувалася його звабливим торсом.

Джордж не оцінював мене з ніг до голови, наче тваринку під час продажу. Він стояв зовсім близько і чаклував в мені своїми щирими очима та проникав у саму глибину готової на все душі, безжально й могутньо. Я намагалася зрозуміти: чи ще жива? А завойовник мого світу схилився до відкритих губ і я, втрачаючи здоровий глузд, хтиво тягнулася до нього як той метелик до фатального вогню...

Ще мить і він доторкнувся своїми спраглими вустами так, що на цей поцілунок я могла б чекати тисячі років! А закоханий господар казки блаженно оповив мене собою й занурив у непереборне марево спекотних снів і божевільних мрій Кохання... Підкорена його вустами я зрозуміла, що уже ніколи не зможу залишити Його світ. Навіть якщо він вирішить прогнати – я буду жити біля Його ніг, біля воріт чи на порозі, але не втрачу цю нірвану!

– Поплаваємо? – мужньо відліпився Єгор, а його неймовірні очі наказували та благали одночасно. Вони палали тим вогнем, що я обожнювала з самого дитинства, серед гарячих татових печей. Я навіть не здогадувалась, що на мене чекає оцей вогонь – живий і неймовірно ніжний. І я погоджуся горіти в ньому та буду дякувати долі кожен день...

– Так! – простогнала одержимо я і кинулася першою в басейн. Берк радісно зробив те ж саме і спробував швиденько наздогнати. Але я плавала доволі добре, тому мене піймати не так просто. Та ось мій чародій оманливо вильнув і я потрапила в Його обійми.

Високе темне небо розсипало над нами мільярди мерехтливих світлячків. А ми були, між зорями тепер одним-єдиним-цілим світом...

Опам’яталась я в Його обіймах на величезному матраці. Басейн світився і співав та він не заважав мені вслухатися в блаженне серце, що билося щасливо й стрімко і промовляло, що воно кохає лише мене!

– Дивись, над нами цілий світ зірок... – прошепотіла я і відчувала солодку невагомість, а ще якусь нову себе - щасливу, відсторонену й блаженну. Джордж задоволено зітхнув і ще дбайливіше втопив мене в могутніх шовкових обіймах:

– Одна-єдина Зоренька на світі. Я скрізь тебе шукав. А як побачив в тій крамниці - відразу зрозумів, що вже не відступлюсь і заберу собі навіки...

Розділ 12. Рідні чоловіки

Прокинулись ми в Його спальні. Неперевершене, як все навколо, величне ліжко мого мільярдера було затишне й прекрасне.

– Доброго ранку, моя Зоренько! – прошепотів Джордж, а я зітхнула та розуміла, що всі мої бажання вже здійснилися.

Адже з першого погляду я приречено закохалася в Нього й марила ночами, щоб колись, хоча б випадково, Він назвав мене саме так. І ось тепер точно знала, що не помилилася, бо цей чоловік був чарівніший за всі мої мрії. А те, що сталося - це божевільний сон щастя. Саме тому я не чинила спротиву своїм бажанням і обвила його за плече рукою, з заплющеними очима попестила личком могутні шовкові груди та промовила так, ніби співаю:

– Доброго ранку, мій Володарю! А як ми опинилися тут? Я нічогісінько не пам’ятаю...

– Ти дуже солодко дрімала і я тебе переніс сюди. Якщо прокинулась, вже можна повторити: як божевільно я тебе кохаю? Та скільки б я не говорив, все буде мало, – прекрасний тихий грім звучав у скореному серці і я не витримала:

– Так... Говори... Бо я тебе кохаю іще більше. Де взяти розуму і сил, щоб не померти від бажання розпорошитися в тобі?

А далі розуму мені не стало... Наш таємничий світ я не відкрию ні для кого! Він тільки мій, Його і мій! Не знала, не бажала, я про таке не мріяли та навіть не читала. А Він прийшов, заполонив і це не зміниться ніколи. Я жінка, що наповнилася Щастям.

Джордж обережно цілував мої сльозинки і танув задоволенням, а потім звелів:

– Ти відпочинь, а я спущусь донизу та поганяю тих нероб. Бо вже як вирвуться на відпочинок, то потім не збереш докупи. Я повернуся через пів годинки. Ванна ось там. Знайдеш все, що захочеш. А пізніше розберемося з одягом. О, як же тяжко покидати мою прекрасну зіроньку, а треба йти... Будь ласка, відпусти!