Влада Клімова - Фатальна ніч, Влада Клімова

– Дивно, адже вчора мені здалося, що ми можемо порозумітись і маємо багато спільного, – почула я гіркі нотки в його магічному голосі та від болю заплющила очі так, що на папір впала вія.

«Shad! Я й забула, що по графіку треба сходити на корекцію вій! А він тут зі своїми обідами роз’їздився. Всі мужики однакові! Окрім мого татка, звісно. Земля йому пухом...»

Я сиділа у своєму директорському кріслі, розмовляла зі швейцарським ювелірним магнатом, котрий просив моєї аудієнції та поводилась, наче недозріла школярка, яка не розуміє чого саме хоче? Але зупинити це божевільно вперте створіння в собі не могла.

– Тобто ми не побачимось? Я правильно зрозумів? – сподіваючись на мій здоровий глузд, ще раз перепитав він.

– Абсолютно правильно. Я вдячна Вам, шановний пане за увагу до мене, але в подальшій розмові не бачу ніякого сенсу. Прощавайте! – від сказаного я сама здригнулася й хотіла натиснути кнопку.

– До побачення, чарівна Зоре! Я ні за що не повірю, щоб ті очі більше не бажали побачити мене... – промовив Берк і сам вимкнув зв’язок.

Розділ 8. Подруга

Мабуть, так невтішно я ридала лише після смерті тата! Добре, що живу я у власному домі та в мене за стіною немає сусідів, котрі спробували б тепер викликати поліцію чи швидку. Я захлиналась від сліз, дряпала шовкове простирадло й не знала, що робити?

Та мені байдуже до його статків і вілл! Я лише марю, щоб той божественний голос ще хоч раз у житті сказав мені: «Зоре!» А якщо припустити повне божевілля – то «Зоре МОЯ...» Невже я так багато хочу?

Ніколи не думала, що можу закохатися у мрію. Я взагалі не думала, що можу закохатися! Ні, я не зовсім пропаща і свою цноту втратила ще в десятому класі, коли зустрічалася з одним веселим хлопчиком. Він був милий і заводний. Але як тільки татко дізнався про наш роман, то миттю припинив і зітхання, і кохання...

Потім ще був один недолугий бізнесмен, що як виявилося намагався присмоктатися до моїх статків. Звісно я не дуже заможна, так середня ланка бізнесового світу. Але він вирішив, що йому й така згодиться. Ось власне і всі мої чоловіки. Далі я просто поставила крапку на особистому житті та віддавала себе роботі, всю без останку.

А тепер лежала мокра від сліз, сама-самісінька у величезному ліжку й божеволіла, що поруч немає тих теплих рук, котрі лише раз торкалися мене, а я пам’ятала кожен Його подих. Навіщо я йому відмовила? Нехай би постраждала моя дурнувата гордість, але серце заповнилося Ним назавжди й пам'ятало прекрасну зустріч зі справжнім чоловіком.

Чесно кажучи, чіплялися до мене частенько. Тут, вдома та інколи в закордонних поїздках теж. Певно, що не з комбінату. Не вистачало мені тільки роману на виробництві! Та й поводилась я так, що нікому зі співробітників не заходила до голови настільки ризикована ідея. І ось тепер валяюся тут, а всередині все болить... Піду прийму знеболювальне. Забринів телефон.

– Привіт, Аліно! Як справи? – протерла я припухлі очі.

Дехто може звинуватити мене в неправильній поведінці. Бо хіба може двійник, тобто підлегла, бути подругою? Але після смерті її матері ми якось зблизилися та інколи довгенько розмовляли вечорами, саме телефоном. Я ж не кожного дня бачила її. Так, викликала за необхідності. Тобто бідна жінка, через мене, мала ненормований робочий графік, а в неї маленький син... Від думки про дитину в мені знову десь стався збій і всередині різонуло так, що я аж застогнала.

– В мене нормально. А чого ти там сичиш? Сталося щось? – відчула мій біль подруга-двійник.

– Та так, хворію. На голову! – вже зовсім не по-директорськи зізналась я їй.

– Не зрозуміла. В прямому чи переносному сенсі? Може тобі якихось пігулок привезти? – дбайливо поцікавилась Аліна.

– Дякую, Алінко! Мені пігулки не допоможуть. Тільки нікому не кажи та тобі відкрию таємницю: я дурна й нещасна по життю жінка.

– Ну, це не лише твій діагноз. Десь половина жінок землі можуть так сказати про себе, але ж якось живуть, – зітхнула на тому кінці зв’язку моя копія.

– В тому то й справа, що «якось». Нещодавно я могла спробувати перейти до іншої половини бабів та чомусь вперлася й не захотіла... – сказала я й розуміла, що з очей знову течуть сльози.

– Хочеш, я приїду? – раптом запитала вона. – Льошка сьогодні у старої відьми ночує. Ну, ти знаєш, це я про колишню свекруху. Але щодо внука - вона золота людина.

– Ні, дякую Аліно. Навіщо я буду псувати тобі настрій і відпочинок? Ось днями в тебе буде важка робота. Суміжники хочуть, щоб я почитала лекції у них на курсі. А воно мені як болячка. Тому прохатиму тебе підмінити біля студентів. Матеріали я всі дам. Просто кілька днів розважатимеш молоде покоління, – відкрила я двійникові розклад наступного тижня.

– Це як скажете, пані директоре. Я з радістю згадаю свої студентські роки. Але ж наразі з Вами щось діється. Завжди мене підтримуєш та муштруєш, а тут сама розкисла. Не хочеш бачити своє відображення без дзеркала, добре. Тоді так розповідай. Я – могила. Може щось дві голови й зметикують? – намагалася витягнути мене зі страшної депресії добра жінка.

Десь глибоко в собі я відчувала, що роблю фатальну помилку. Але ж вона так впевнено говорила, а ще мені просто нікому було вилити душу. Тому я сіла, вкрилася пухнастим пледом і розповіла їй коротко про все, що останніми тижнями відбувалося зі мною, доки вона була в жалобі.

– Так! Дурні ми баби по саме нікуди... – замріяно сказала Аліна, коли я замовкла. – Вибачайте, Зоряно Захарівно, за нахабство й невихованість та інколи Ви перевершуєте саму себе. От що ти хотіла собі довести? Що в тебе є кровоточиве серце? Що тобі не потрібні його гроші та маєтки? Так він їх і не пропонував. А переспати один разочок, на пробу, корона з тебе не злетіла б. Може він взагалі не той, яким здається? Або тепер літала б за хмарами щастя. Ось послухай мене, останню невдаху. Сама зателефонуй йому й поклич, а там вже як Господь накаже. Повір, він точно миттю примчить на зустріч.

– Думаєш? Але я не можу дозволити собі стелитися під чоловіка, немов повія. І що я скажу йому взагалі? Ні, Аліно, я не буду цього робити! Розпрощалися і все, – вперто стояла я на своєму.

– Дуже вдячна Вам, пані, за статус повії. Але інколи в житті треба спробувати стати й нею, якщо немає іншого шляху. Та й потім, ці падлюки понад усе люблять в нас саме повію, а не цнотливу красуню, котра гордо тримає марку недоторканості. Повір, я знаю про що кажу. Пам’ятаєш? Я у війську служила, – натякнула мені Аліна, що не всі проблеми в їх сімейному житті пішли від чоловіка. Та за своєю бідою цю інформацію я пропустила.

Розділ 9. Челентано

До Мілану ми прилетіли вчасно і хоч аеропорт Лінате знаходиться десь за десяток кілометрів від міста – шанобливі італійці звісно зустрічали нас на своєму авто. Представники компанії «Danieli» запросили мене, начеб-то для обговорення додаткових умов контракту. Але швидше за все, добрий та сердечний, дон Себастьян просто хотів зробити мені приємність.

Ці запальні та щирі люди завжди викликають неймовірне піднесення, а тому я прихопила з собою лише вірного Влада та, не роздумуючи, опинилась на гостинній італійській землі. Ні, я розумію, що інколи відриваю Труша від родини, але ж Танька точно цінує такі відрядження, що дарують її чоловікові нові (безкоштовні) враження, а ще трохи засмаги від блаженного італійського сонця?

Спочатку дон Себастьян настирливо пропонував нам погостювати на його віллі, але я людина консервативних поглядів і тому скромно відмовилась та оселилася з Трушем в невеличкому приватному готелі. Оскільки, ні ця прекрасна країна, ні місто ніякої загрози для мене точно не становили – Влад розмістився в номері поруч. А пильний відеонагляд міг бачити всіх і все, звісно за межами проживання постояльців.

Ми побували на підприємстві, що займається ремонтом нашого металургійного обладнання та побачили: як просуваються справи. А потім почався ненав’язливий вояж італійськими ресторанами, з неперевершеною кухнею й від фантастичних страв – я відразу погладшала.

Була ще одна інтрига, котру веселі італійці утаємничили від мене. Власне вони й викликали саме для того, щоб подарувати цю насолоду. Людина-легенда, італійський співак – Адріано Челентано був уродженцем Мілану. Ну, це я й так знала, але про те, що завтра він дасть єдиний концерт на віллі одного італійського магната – мені було невідомо.

Добре, що окрім легких ділових костюмчиків я захопила ще й красиву вечірню сукню. Ні, не для того, щоб звабити тут якогось італійця. Просто ці місця й люди так заводили мене своїм шармом та добротою, що виглядати хотілося якнайліпше.

Помічники дона Себастьяна привезли нас до величного маєтку, на березі озера... Я не вмію так неповторно описувати ті краєвиди, як художники чи поети, але все життя буду вдячна старенькому адвокатові татка, що вже теж помер у своїй Хайфі. Та саме він підтримав мене в найскрутнішу годину й допоміг страшенно впертій недосвідченій дівчині увійти до світу, котрим я тепер мандрую натхненно й радісно. Можу поєднувати робочі поїздки з захопливими спостереженнями та зустрічами, яких не побачила б на Батьківщині. Ні, я ніколи в житті не зраджу нашим полям і хлібу, але й дива матінки-землі теж варто подивитись!

У величезному холі, на першому поверсі замку, вже був облаштований музичний майданчик, з обладнанням для легендарного співака. На деякій відстані, напівколом у два ряди, стояли м’які антикварні крісла в стилі бароко, з якоїсь червоної деревини, вдало розшиті золотом. Панорамні вікна прикрашали напівпрозорі тканини в сірих тонах та всі аксесуари теж виблискували золотавими відтінками й здавалося, що простір за вікнами поєднується з цим, без будь-яких перешкод. Мабуть, коли за тими вікнами з'являються зорі – місце взагалі схоже на якусь фантастичну планету...

До концерту ще залишався деякий час. Я стояла з келишком французького шампанського в руці й замріяно дивилася в ті вікна. Та раптом почула голос, від якого мене наче струмом ударило! Голос, котрий я так настирливо намагалася вирвати зі свого серця й разом з тим молилася, щоб знову почути Його.

– Яка приємна зустріч! У Вас немає дежавю, бо в мене є? – від хвилювання я спочатку почула шум у вухах, а потім повернулась і зрозуміла, що не сплю...

Він стояв переді мною в традиційно бездоганному темному костюмі й знову дарував ту магічну посмішку, яку я вже ніколи не викину зі свого єства. Джордж Берк бачив і розумів усе, що діється зі мною кожного разу, коли ми випадково зустрічаємося та перебував від цього, здається, на сьомому небі. Однак він був ще й дуже благородною людиною, а тому продовжував лагідно говорити й поступово виводив мене з повного заціпеніння.

– Я навіть не очікував від долі такого дарунка! Взагалі збирався пропустити це запрошення. Але як добре, що Господь привів мене сьогодні до Ваших ніг, божественна Зоряно.

Наразі я точно відчувала, що звалюся непритомною... Бо не пам’ятала вже ні про дивне місце, ні про великого Челентано, ні про світ навкруги. Для мене існував лише Він, цей проникливий полум’яний погляд, від якого хочеться смерті в могутніх обіймах найпрекраснішого чоловіка на землі.

– Ви знову здивували мене, Єгоре! Чи краще називати Вас: містер Берк? – вперто продовжувала я нести казна-що, хоч жадала належати Йому кожною клітинкою своєї душі. А він розцвів у посмішці, як ще ніколи того не робив і відповів тихше та ще звабливіше:

– Ніколи в житті! Лише Єгором чи як захочете, тільки без будь-яких умовностей та перешкод... – він опустився вустами до моєї руки і я знову відчула нестримні бажання, яких до Нього не знала взагалі.

Як ювелір і мудрий чоловік Джордж Берк з першої миті усвідомлював стан неврівноваженої дорослої жінки, котра намагається приховати трепетну пристрасть і від цього виглядає ще дурнішою. Але ж саме це в нашому спілкуванні Його, мабуть, найбільше заводило! Та й інші жінки, думаю, дивилися на Нього саме таким поглядом, бо Він на нього заслуговував.

– Сьогодні буде найприємніший концерт у моєму житті, Зоряно. Ви не проти, якщо я сяду поруч? – тепер він навзаєм пропустив офіційне звернення «пані» і я фізично відчула: наскільки ми споріднені.

– Зовсім НІ! Матиму за приємність, – зітхнула я тривожно і мій граційний кавалер, неймовірно обережно, допоміг мені сісти у зручне м’яке крісло.

Всі запрошені гості теж почали гордовито вмощуватися у своїх кріслах, а дон Себастьян лише помахав мені рукою й зробив привітний кивок Берку. Виходить вони добрі знайомі.

Труш, разом з іншою охороною, завмер під стіною на вході, але йому не звикати чатувати біля дверей чи воріт, та ще й під живий спів Адріано Челентано.

Джордж Берк легко опустився в крісло поруч зі мною і я бачила, як сяють блаженством його магічні карі очі. А ще між нами вирував такий шалений потік флюїдів, що якби в цій напівтемряві вони світилися, то засліпили б тут усіх, з відомим співаком докупи.

Я на мить заплющила очі й подумала, що все це найпрекрасніший сон у моєму житті, та коли відкрила, Він дивився на мене хижим гарячим поглядом і вперто не відводив очей. Від такої пристрасної уваги, до нестями закохана дурепа, поривчасто зітхнула і вже не хотіла приховувати в собі солодощів, що розливались по всьому тілу.

Під талановитий спів Адріано, на піснях якого я виросла й обожнювала їх, Берк схилився до мене ближче і впевнено прошепотів:

– Сьогодні ти вже нікуди від мене не втечеш. Навіть не сподівайся.

Розділ 10. Конфлікт інтересів

Не знаю: як дякуватиму дону Себастьяну, котрий щирим запрошенням на приватний концерт, виявився рукою нашої долі. Та до кінця чарівної музичної вистави ми з Берком поводилися наче школярі, що вперше закохалися. Спів слухали неуважно, періодично гаряче поглядали одне на одного та бажали швидше опинитись де завгодно, але наодинці.

У перерві, коли шанований співак пішов відпочити, Джордж перепросив та відійшов комусь зателефонувати й виглядав стриманим і суворим. Якби я була зовсім пришелепкуватою, то припустила б, що він наразі вигадує правдоподібну причину затримки в Мілані своїй постійній інженю. Адже я точно знала, що ні законної дружини, ні власних дітей у нього немає.

Повернувся він до мене загадковий і веселий. Той погляд став ще теплішим, а грайливі іскри сипалися з його оксамитових очей та не давали мені розслабитися й на хвильку.

– Зоренько, а відвезімо твого охоронця туди, де ви зупинилися та відпустимо його додому. Я не впевнений, що сьогоднішній вечір для НАС закінчиться скоро, бо хочу показати тобі своє життя та вкрасти у всіх на деякий час... А потім все залежатиме від обставин, що складуться.

Тепер мені здалося, що час розірвався й вийшов за свої межі. Адже заходила я сюди зі знайомими італійцями та охоронцем, щоб подивитися наживо концерт Челентано. І це було доволі приємним та бажаним сюрпризом. Але несподівано з’явився той, хто може керувати не лише своїми мільярдними статками, а й моєю долею та життям, як йому заманеться. І мовчки, не домовляючись ні про що, за кілька годин концерту, ми зрозуміли що вже не розстанемося ніколи.

– Єгоре, але ж до твого дому дуже далеко, – намагалася виглядати розумницею я, а сама зовсім не тямила, що відбувається. Невже я й справді готова ось так просто залишитися з Ним та забути про обов’язки директора комбінату? Господи! Та я забуду з Ним про все життя на землі, тільки б він більше не зникав з поля зору...

– До мого дому на Женевському озері ми долетимо максимум за пів години. Не хвилюйся, я викликав транспорт, – знову приклав він мої пальці до своїх вуст і я готова була повірити навіть у килим, що перенесе нас через простір.

То ось кому він телефонував. Викликав джина, котрий перемістить нас з Італії до Швейцарії, але ж Труш мені не дозволить такої вільності! Це я зараз про що? Хіба Зоряна Вербицька вже не леді-бос, а якась маленька знервована дівчинка, що боїться власного охоронця?

Нарешті ми дочекалися кінця того дивовижного дійства, подякували пану Челентано бурхливими оплесками, охочі отримали автографи та надарували йому купу квітів. А ми вийшли на повітря й попрямували галявиною до наших авто.

Труш вже давно помітив, що я потрапила під беззаперечний і непереможний вплив чарівного мільярдера та десь здогадувався, що відбуватиметься далі. А далі ми всі зібралися докупи біля автомобілів і дон Себастьян першим почав жартувати:

– Сеньйора Зоряна за час концерту знайшла собі достойного кавалера? Я тільки хотів вас познайомити, але ж молодь така нестримна. На мить відвернувся, а вони вже й самі познайомились. Вітаю Вас, гер Джордж, з чарівною знахідкою! Нікого прекраснішого Ви тут точно не зустріли б.

На що Берк посміхнувся однією зі своїх загадкових усмішок і вирішив не приховувати свого щастя та відповів:

– Дорогий Себастьяне, а нас не треба знайомити! З чарівною пані Зоряною ми вже добрі знайомі. Сьогодні лишень зірки вишикувалися так, що випадково з’єднали нас саме тут. Дякую Вам, сеньйоре, за сприяння небесним світилам! І дозвольте викрасти Вашу гостю, бо нас вже чекають на злітній смузі. Ви отримали задоволення від спілкування з прекрасною дамою, а тепер дозвольте мені перейняти ініціативу. Тим більше, що неймовірна сеньйора дала свою згоду на продовження екскурсії саме зі мною.

– Як дивно влаштований світ! Прибула пані Зоряна сюди в одному супроводі, а відбуває в іншому. Та в Ваші руки, дорогий Джордже, я віддаю нашу гостю з великим задоволенням і без найменшого занепокоєння, – розкланявся Берку італійський підприємець і поцілувавши мені ручку, всівся на заднє сидіння свого кадилака.

Його водій миттю завів авто та рушив з місця, а мій охоронець мовчки спостерігав за всім цим дійством й лише невдоволено зиркав на мене. Я посміхнулась і підійшла ближче:

– Владе, ну не дуйся ти наче сич, бо тріснеш! Наразі пан Берк люб’язно погодився завезти тебе до готелю, а ми полетимо до нього в гості. Ти не переживай, тут я в повній безпеці. Поміняєш собі квиток і повертайся до родини. А ще пробач за такі стрімкі зміни в робочому графіку. Ну, чого ти мовчиш? – взяла я його за рукав сорочки.

– Дійсно, пане охоронцю, не хвилюйтеся за свою підопічну. Я відповідаю за неї своїм життям і тому можете спокійно летіти додому. Я б і Вас запросив, але це виглядатиме якось підозріло, – жартував неймовірно щасливий Берк і саджав мене на переднє сидіння свого космольоту.

Це так я назвала авто, на котрому він сюди приїхав. Я вже бачила таке в одного нафтового принца, а тепер покатаюся й сама на ньому. Toyota Prius своїми округлими формами дійсно чимось нагадує космічний зореліт, тільки набагато менша.

– Зоряно Захарівно, а що я скажу на підприємстві? – невдоволено тупцював на місці Труш. – Ви хоч головному інженеру зателефонуйте. Вони ж мене зі світу зживуть. Скажуть, що я загубив Вас у відрядженні та повісять...

– Владе, не хвилюйся! Ніхто тебе не зачепить. Я обов’язково зателефоную. Сідай швидше! Негарно тримати в очікуванні цілий літак, – вже розпоряджалася я літальними засобами швейцарського мільярдера, а він лише сяяв і побіг за кермо, не допомагаючи Владу сісти на заднє сидіння.

Це авто й рухалося наче зореліт. Чи може асфальтові покриття європейських доріг були настільки досконалими, що ми просто летіли, а не їхали. Або це я почувалася так, ніби літаю. Ми висадили Труша біля готелю і я трохи відвела його вбік:

– Владе, побажай мені щасливого польоту! Ти знаєш про що я говорю...

– Та я ж не маленький і розумію, що намічається, коли мого суворого директора починають раптом називати Зоренькою... А ти впевнена, що все робиш правильно? – дбайливо й тихо запитав мене Труш. – Це все-таки конфлікт інтересів. Та я звик виконувати накази! Тебе додому чекати взагалі?

– Звісно чекати! Ти скажи Петровичу, щоб оформив мені офіційну відпустку на кілька днів, – згадала я статті Закону про працю.

– Ну, Ви не дуже поспішайте, Зоряно Захарівно. Якщо тут будуть важливіші справи, то відпустка може й затягнутися. Тим більше, що минулого року ти про неї взагалі забула. Гарного вам відпочинку і дякую, що підвезли! Пане Берку, головою за неї відповідаєте, – на мить став дуже серйозним Труш.

– Дякую, за довіру, пане Охоронцю! Обіцяю: я буду дуже відповідальним, – вимовив Джордж та продовжував зачаровано спокушати мене своїми блаженними очима.

Розділ 11. Женевське озеро

Я думала, що ми вирушимо до Лінате, але Єгор помчав зовсім в іншому напрямку. Він оминув приміські вілли місцевих багатіїв і тут я помітила злітну смугу та кілька невеличких літаків, що стояли, наче авто на стоянці біля супермаркету.

Весь недовгий шлях Берк лише тривожно поглядав на мене, наче чекав, що я передумаю й накажу повернути назад до міста. А я танула у своїх думках поруч з Ним і навіть словом боялася зруйнувати той надприродний зв’язок, що склався між нами.

– Приїхали, Зоренько. Карл молодець, пунктуальний наче швейцарський годинник, – пожартував він про пілота й ми підійшли до біленької пташки.

Це був далеко не перший мій політ чартерним літачком, але ж раніше я була просто пасажиркою, котра прямує у відрядження. А наразі гостею людини, яку безмежно кохаю й попереду на мене чекала заманлива невідомість та знайомство з його справжнім світом. Це притягувало й жахало одночасно.

В салоні оббитому шкірою, кольору слонової кістки, було затишно. По п’ять ілюмінаторів зліва й справа, а під ними кілька диванчиків та столик, мабуть, для роботи у повітрі.

Джордж запросив мене присісти на м’якеньке сидіння, а сам зник за шторкою на якусь мить. Повернувся він без піджака й дизайнерської сорочки, в котрих був на концерті. Ні, не голий, а в простенькій футболці від Лакости. В руках мій чарівний стюард тримав тацю з екзотичними фруктами та келихами з соком. Я відверто милувалася ним, адже окрім неймовірних почуттів відчувала повагу до європейського магната, що так дбайливо прислуговує мені.

– Пригощайся, будь ласка! Я запропонував би випити, але ж ти точно відмовишся. А я й так п’яний від того, що ти тут зі мною... – ввічливо присів він навпроти, хоча запросто міг нахабно впасти поруч.

Це вже була його територія й хтось інший скористався б моментом. Але не він! Саме за таку незрівнянну скромність і вихованість я покохала його. З першої зустрічі Берк поводився чемно й благородно, наче той випускник духовної семінарії. Дивовижно, та його поведінка абсолютно не заважала, а навпаки допомагала ще гостріше сприймати як жаданого чоловіка й прекрасного мачо.

Літачок гойднувся і я зрозуміла, що ми вже в повітрі. За своїми думками я навіть не помітила: як розганялися та злітали. А може це від того, що я була до нестями збентежена його магічним поглядом і мені було байдуже: в небі ми, чи на землі? Адже поруч з Ним я всюди була в небі!

– Ну, от ми й прилетіли, – почула я неповторний голос Джорджа, хоч встигла лише трішки відпити прекрасного напою та продовжувала посміхатися йому дурною посмішкою задоволеної дитини. – Вибач, я ще на одну мить...

Берк знову зник за шторкою й заговорив з Карлом німецькою мовою. З інтонації я зрозуміла, що він дає пілоту якісь розпорядження, а потім повернувся до мене й подав руку:

– Вітаю, мою прекрасну гостю на Женевському озері.

– Що ось так прямо на озеро й сядемо? – продовжувала виглядати я повною дурепою.

– Звісно, ні. Це так ми кличемо своє поселення. Озеро я покажу тобі завтра, може навіть покатаю на човні. А сьогодні вже пізно і я запрошую неймовірну Зореньку до мого скромного дому.

Я зітхнула й зрозуміла, що дива лише починаються. А Джордж ввічливо допоміг мені спуститися з невисокого трапу і я потрапила в казку... Це був якийсь пухнастий зелений світ, насичений квітучими деревами й кущами, більшу частину яких я зроду не бачила. Хор птахів чувся звідусіль, а в повітрі перепліталися терпкі солодощі й усе це заколисувало та примушувало покохати так само сильно, як володаря цього земного раю.

Криві доріжки з різноколірної цегли крутились там і тут, а чудернацькі ліхтарі розсіювали світло між гілок та кликали піти кудись у глибину розкішного утаємниченого парку. Але господар райських кущів тримав мене під ручку і впевнено вів центральною доріжкою аж доки ми не вийшли на площу. За каскадом фонтанів, що вирували з двох боків, стояв будинок величної краси.

Дім побудований у старовинному, поняття не візьму, якому стилі. Весь перший поверх виглядав доволі темним, другий – світліший, а мансарда майже біла. Високі надсучасні вікна, але оформлені також під давнину, темніли загадково і чарівно...

– Прекрасна Зоренько, ти зморена? А я дещо хотів запропонувати, – здригнулась я від Його голосу та миттю повернулася в реальність і покірно запитала:

– Це так помітно? Ні, ясновельможний пане, я не стомлена й уже погоджуюся на запропоноване Вами, навіть не знаючи його...

– О, дякую! Ні-ні, ти не думай, що буде важко. Але ж я маю врахувати всі побажання моєї повелительки. Прошу сюди, – Берк взяв мене за руку й ми пройшли через алею духмяних троянд, кудись за дім.

Там я побачила великий, освітлений з усіх боків вогнями басейн. Трохи далі, на майданчику, стояв обідній гарнітур; а на протилежній стороні розмістилися кілька лежаків.

– Я відпустив до ранку всю обслугу. Наразі це лише наш світ. Тут я завжди знімаю втому: поплаваю і стаю наче новий. Зоренько, а ти не проти скласти мені компанію в запливі? – ще загадковіше всміхався він.

– Ні, я з радістю поплаваю, тільки не маю купальника... – зморозила дурницю його гостя та Берк дбайливо відповів:

– Ти почекай хвилинку, я зараз все влаштую.

Він знову кудись зник і тут розпочалося нове диво. Сяйво ліхтарів стало приглушеним і майже непомітним, але вода в басейні засяяла яскравим синім кольором... Від хвилювання я намагалася проковтнути повітря та раптом з-під води почула приємну тиху мелодію.

Джордж повернувся, тримаючи в одній руці щось велетенське, а в іншій - була помпа. Господар кинув збоку від басейну гігантський шовковий матрац і вже наповнював його повітрям. А поки працював, розповідав мені:

– Воду сюди привозять з гірського джерела. Воно вважається цілющим. Я не перевіряв самі властивості, але рідина дійсно м'яка й кришталево-чиста. Ось тільки не знаю, якій температурі віддає перевагу моя прекрасна гостя та сподіваюся, що вгадав...

Коли закінчив, він подав мені обидві руки й підняв з крісла так, що я опинилася в його обіймах. Моя вечірня сукня, на тоненьких лямочках все ще знаходилася на плечах, але недовго. Берк лагідно ковзнув по них і перепона покірно сповзла додолу. А фантастичний чоловік зірвав з себе Лакосту й тоді я вперше у житті милувалася його звабливим торсом.

Джордж не оцінював мене з ніг до голови, наче тваринку під час продажу. Він стояв зовсім близько і чаклував в мені своїми щирими очима та проникав у саму глибину готової на все душі, безжально й могутньо. Я намагалася зрозуміти: чи ще жива? А завойовник мого світу схилився до відкритих губ і я, втрачаючи здоровий глузд, хтиво тягнулася до нього як той метелик до фатального вогню...

Ще мить і він доторкнувся своїми спраглими вустами так, що на цей поцілунок я могла б чекати тисячі років! А закоханий господар казки блаженно оповив мене собою й занурив у непереборне марево спекотних снів і божевільних мрій Кохання... Підкорена його вустами я зрозуміла, що уже ніколи не зможу залишити Його світ. Навіть якщо він вирішить прогнати – я буду жити біля Його ніг, біля воріт чи на порозі, але не втрачу цю нірвану!

– Поплаваємо? – мужньо відліпився Єгор, а його неймовірні очі наказували та благали одночасно. Вони палали тим вогнем, що я обожнювала з самого дитинства, серед гарячих татових печей. Я навіть не здогадувалась, що на мене чекає оцей вогонь – живий і неймовірно ніжний. І я погоджуся горіти в ньому та буду дякувати долі кожен день...

– Так! – простогнала одержимо я і кинулася першою в басейн. Берк радісно зробив те ж саме і спробував швиденько наздогнати. Але я плавала доволі добре, тому мене піймати не так просто. Та ось мій чародій оманливо вильнув і я потрапила в Його обійми.

Високе темне небо розсипало над нами мільярди мерехтливих світлячків. А ми були, між зорями тепер одним-єдиним-цілим світом...

Опам’яталась я в Його обіймах на величезному матраці. Басейн світився і співав та він не заважав мені вслухатися в блаженне серце, що билося щасливо й стрімко і промовляло, що воно кохає лише мене!

– Дивись, над нами цілий світ зірок... – прошепотіла я і відчувала солодку невагомість, а ще якусь нову себе - щасливу, відсторонену й блаженну. Джордж задоволено зітхнув і ще дбайливіше втопив мене в могутніх шовкових обіймах:

– Одна-єдина Зоренька на світі. Я скрізь тебе шукав. А як побачив в тій крамниці - відразу зрозумів, що вже не відступлюсь і заберу собі навіки...

Розділ 12. Рідні чоловіки

Прокинулись ми в Його спальні. Неперевершене, як все навколо, величне ліжко мого мільярдера було затишне й прекрасне.

– Доброго ранку, моя Зоренько! – прошепотів Джордж, а я зітхнула та розуміла, що всі мої бажання вже здійснилися.

Адже з першого погляду я приречено закохалася в Нього й марила ночами, щоб колись, хоча б випадково, Він назвав мене саме так. І ось тепер точно знала, що не помилилася, бо цей чоловік був чарівніший за всі мої мрії. А те, що сталося - це божевільний сон щастя. Саме тому я не чинила спротиву своїм бажанням і обвила його за плече рукою, з заплющеними очима попестила личком могутні шовкові груди та промовила так, ніби співаю:

– Доброго ранку, мій Володарю! А як ми опинилися тут? Я нічогісінько не пам’ятаю...

– Ти дуже солодко дрімала і я тебе переніс сюди. Якщо прокинулась, вже можна повторити: як божевільно я тебе кохаю? Та скільки б я не говорив, все буде мало, – прекрасний тихий грім звучав у скореному серці і я не витримала:

– Так... Говори... Бо я тебе кохаю іще більше. Де взяти розуму і сил, щоб не померти від бажання розпорошитися в тобі?

А далі розуму мені не стало... Наш таємничий світ я не відкрию ні для кого! Він тільки мій, Його і мій! Не знала, не бажала, я про таке не мріяли та навіть не читала. А Він прийшов, заполонив і це не зміниться ніколи. Я жінка, що наповнилася Щастям.

Джордж обережно цілував мої сльозинки і танув задоволенням, а потім звелів:

– Ти відпочинь, а я спущусь донизу та поганяю тих нероб. Бо вже як вирвуться на відпочинок, то потім не збереш докупи. Я повернуся через пів годинки. Ванна ось там. Знайдеш все, що захочеш. А пізніше розберемося з одягом. О, як же тяжко покидати мою прекрасну зіроньку, а треба йти... Будь ласка, відпусти!

– Ні за що в світі... – прошепотіла я у відповідь і знову потягнулася до Його губ. Це вже був зовсім інший Берк! Він і раніше був хорошим, але тепер породистий швейцарський жеребець корився моїм чарам, як віск на сонці: м’яко та смиренно.

Він зник, а я оглянула хороми та голою пішла до ванної кімнати. Описувати знову? Так це, напевно, буде марна трата уваги й сил. Там було дійсно все: велика кругла ванна, чарівний світлий мармур стін підсвічували стильні лампи. Грайливі вітражі на вікнах впускали вранішнє яскраве сонце. Що ще? Та власне, як казав мій повелитель: все що душі завгодно те і є.

Я набрала собі води та, щоб хоч якось розібратися з блаженним шоком, котрий бринів у всьому тілі – завмерла в пінці, наче риба. На хвильку відключилась і раптом в спальні чую звуки кроків... О, Господи! Я ж гола, що робити? Та це був Берк.

Він заглянув до мене й жартома промовив:

– Яка приємна зустріч! Скільки разів я це тобі казав?

– Не пам’ятаю. Але кожен, як тільки бачив цю дурну істоту. Відразу посміхався й жартував. Ти незрівнянний і чарівний і я тебе кохаю божевільно... – не витримала я.

– Будь ласка, Зоренько, не спокушай! Я тут тобі замовив магазин. Привезли одягу, на вибір. Бо нам сьогодні конче треба потрапити до тата. Він з нетерпінням вже чекає, щоб познайомитись з Моєю зорею неба України. Це він сказав, не я! Так доля вирішила, що у спадок мені дістався дар кохати прекрасну українську жінку. Адже моя рідненька мама така ж чарівна, щира і багата сердечністю й теплом душі. Хоч це я зрозумів, коли тебе пізнав, моя Кохана. Давай, допоможу тобі піднятись...

Він обтирав мене пухнастим рушником, а я вся мліла і бажала померти кожної хвилини, щоб випадково не змінилось нічого у житті. Потім одяг мене в халатик, наче дитя, підняв на руки й поніс до ліжка.

– Мій любий, підожди! Не треба зараз, ти ж кажеш, що у нас сьогодні справ багато, – не знаю, як я це сказала, бо вже бажала всіх Його гріхів.

– Все! Я згадав про розум, – тяжко зітхнув мій мільярдер й заплющив свої карі очі.

Джордж телефоном наказав підняти нам вантаж, що вже чекав внизу. Ось він пішов на вихід і привіз на коліщатках кілька рейлів (вішачок з одягом).

Я була в повнім шоці! До мене ще ніколи в житті не проїздив бутік додому. А тут, будь ласка, приїхав!

– Єгорчику, ти більше не роби такого! Я ж можу звикнути до цього. А я звичайна жінка з комбінату, – щиро приліпилася я до свого щедрого господаря, але тільки на одну мить. Бо очі жінки, яка побачила гарні обновки вже наповнилися одержимістю. Я взялася за першу вішачку й дитячим голосом попросила Його: – Присядь, будь ласка. Тільки на хвилинку. Я хочу обирати разом...

Я й відривалася, наче дитина. А Він блаженно посміхався та мав прекрасний смак і обирав таке, що точно пасувало його жінці. Хвилинки виявилося замало! Тільки через годину ми вибралися, попили в їдальні кави та рушили знайомитися з татом Джорджа. Він жив тут недалечко, у місті Ньйон, трохи північніше від озера. Так пояснив мій принц.

Для цієї подорожі Берк викотив з підземного гаража стрімкого чорного електрокара. За кермом він наспівував веселу мелодію й виглядав задоволеним хлопчиськом. Невже це я Його змінила? Був же серйозний чоловік, а зараз млів і посміхався до всіх, як сонечко.

Інший прекрасний дім стояв в оточенні таких же вілл. До нас, розкинувши обидві руки, галявиною поспішав високий сивий чоловік. Тепер я бачила свого Єгора десь років через двадцять. Їх схожість була неймовірна. Такі ж м’які та благородні риси і очі... Шовк очей у Берків був автентичним і спадковим даром.

– Привіт! Вітаю у родинному гнізді мою українську доньку. Яка краса! Це неймовірно, – він обійняв мене так само обережно і витончено, як можуть це робити тільки Берки. Я зашарілась:

– Щиро дякую, мсьє. Так буде правильно? Чи краще сер?

– Ні, донечко! Найкраще буде татом. Прошу, до столу, – цей пан Ріхард був ще чарівнішим, ніж Джордж.

Я наче відразу потрапила в родину, якої давно не мала. Так тепло й радісно не почувалася з часів, коли в дитинстві бавилася зі своїм татком. Після нічних пригод Кохання у мене й досі ще тремтіли руки, але нехай це виглядає, ніби хвилювання. А Джордж наразі гордовито поглядав на нас з паном Ріхардом і світ здавався досконалим.

Ми сіли за великий пишний стіл. Насправді я, мабуть, повинна була стидатися та опускати очі, як личить нареченій. Але вони обоє виглядали такими щасливими й невимушеними, що я забула про манери й дарувала цим рідним чоловікам всю свою відкриту й раніше скупу на добро душу.

Потім Єгор, як обіцяв, катав мене човном по дивовижній гладі їх озера й розповідав про затонулі там скарби. Я милувалася величним краєвидом і розуміла, що це доля повертає мені борги. За всі страждання та життєвий біль, за самотність і вперте бажання чогось досягти – я отримала дар, котрого навіть не очікувала.

А мій Коханий сидів навпроти на веслах і його красиві м’язи грали свій звабливий танок. Я утопала в оксамиті чарівних очей мого чоловіка й точно знала, що більшого щастя не існує.

Розділ 13. Діамант не забарився

Вже тиждень я жила в маєтку на Женевському озері. Вся прислуга Джорджа була зі мною підкреслено ввічлива й шаноблива. Вони скромно називали мене «наша пані». Ніяких пліток чи натяків щодо себе я не тільки не чула, а й навіть уявити не могла.

Ніколи раніше мені не доводилось так близько спілкуватися з німцями, австрійцями чи шведами. Партнерами мого підприємства завжди були вихідці з середнього та близького сходу, або італійці з компанії «Danieli». А ці точні й пунктуальні люди дійсно нагадували швейцарські годинники, як жартував мій коханий Берк.

З комбінатом я спілкувалася кожного дня. Головний інженер дав добро на мою щорічну відпустку й заборонив поспішати додому. А Труш взагалі телефонував щовечора та доповідав мені про всі події й цікавився новинами мого життя.

Вже зрозуміло, що він був такою собі моєю «подружкою» в чоловічій подобі. Правда інколи ниці створіння, через наше доволі близьке спілкування підозрювали, що ми коханці. Але я називала Влада своїм братом, бо опікувався він мною, наче добрий старший брат. Навіть його Танька зроду не ревнувала до мене свого чоловіка, хоча в деяких відрядженнях заради безпеки, ми ночували в одному номері.

Рідше за всіх мені телефонувала Аліна. Мій двійник наразі залишився без роботи. І хоч згідно з договором її оплата вважалася погодинною, на час відпустки, я залишила для жінки доволі високу ставку. Прибутки у комбінату були хороші, то навіщо я буду відбирати у матері-одиначки шматок хліба? Так я вважала й фінансист зі мною не сперечався. Але чому вона мовчала – це її справа. Ну, по-перше, ми були ще мало знайомі. А по-друге, як будь-яка самотня жінка, звісно вона трішечки заздрила мені...

Та Джордж Берк, через щасливі зміни у своєму житті, у відпустку не ходив. Раніше я жалілася, що не маю відпочинку через спадок тата. Але тепер розуміла, що люди таких статків як Єгор – 24/7, повний рік, безперервно знаходяться на роботі. І неважливо: в ресторані чи в театрі, в ювелірних майстернях чи на тенісних кортах – він публічна людина й завжди працює. Мозок цих нещасних поступово підлаштовується бути в тонусі, наче машина. Тому заздрити тут особливо нічому.

Але коли він знаходив годинку, щоб прилетіти до мене – це неземне блаженне диво падало в мої обійми, наче дитя, та раділо гаряче й безмежно... Якось він наказав водієві привезти мене до однієї з майстерень, бо очікував на партію діамантів, що затримувалась й дуже скучив. Ось тоді я вперше пізнала: як народжується краса.

Того дня я зробила ще одне відкриття. Виявляється до сяючих вітрин салонів, прикраси йдуть довгим та дуже тяжким шляхом. Так, в моїх гарячих печах гартується сталь. Але ці працелюбні майстри височенної кваліфікації й таланту невтомно дивляться у свої лінзи та мікроскопи, не відчуваючи болю, щоб якась безтурботна пані отримала подарунок і навіть не оцінила його.

Сьогодні я вже перечитала пів Інтернету, напхала живіт смачнючим запеченим пирогом з лососем та випила море кави, але мого «чарівника краси» все ще не було видно на горизонті. Я не витримала й зателефонувала:

– Гошенько, я сумую... Страшенно хочу бачити ті чарівні вогники у собі. Коли чекати на мій діамант?

– Скоро! – почула я щасливий сміх і він додав: – Сьогодні твій діамант точно не забариться.

– Це добре. О котрій ти будеш? Я б хотіла допомогти Хільді накрити на стіл там, де скажеш, – підганяла я події, але мій ювелір відповів:

– Не хвилюйся, Зоренько моя. Я сам їй зателефоную. Сподіваюся, ти не сиділа знову цілісінький день голодна?

Це він про те, що самій мені не хочеться сідати за стіл. Ні, не тому, що соромлюсь, просто без нього не можу. Вдень я п’ю багато кави і чекаю. А ще я не збираюсь у відпустці перетворюватися на колобок, щоб потім вдома вигадували, наче я вагітна.

– Ні, мій хороший, я поїла. Кохаю й дуже чекаю на тебе...

– Якби ж ти знала: як я кохаю тебе! Та сьогодні я спробую розповісти, – пообіцяв мені Берк і я вже відчула десь там внизу гарячу хвилю та зрозуміла, що на нас чекає ніч Кохання.

Обіцяне Джордж виконував завжди. Якщо він затримується – так і казав, але якщо обіцяв бути вчасно та ще й повечеряти зі мною, так воно й буде! Він примчав о сьомій, наче вітер і його трішки стомлені очі сяяли по-особливому. Швиденько привів себе до ладу в душі та з'явився на терасі загадковий і урочистий.

Він вже полишив свій дорогий костюм, що носив наче спецодяг і був тепер у легкій світленькій двійці та білосніжних туфлях. З цього я зрозуміла, що вечір планується не зовсім звичайний.

І дійсно він, як вперше, взяв мене за руку та провів повз кущі троянд до басейну. Від побаченого я тільки зойкнула, бо не знала, що домашні там тихенько готують святковий стіл.

Сервірований він був у золотаво-білих тонах та виглядав так, наче ми потрапили на чиєсь весілля... На пристойній відстані, в новенькій уніформі та білих рукавичках, вишикувались наші офіціанти й стояли, наче неживі.

– Гошенько, а що відбувається? Ми чекаємо на королівську особу? Але ж тут столове приладдя лише на двох? Я не знаю про якусь твою важливу дату? – підсвідомо відчула я мандраж, а мій коханий легенько кивнув комусь і від басейну зазвучала тиха мелодія.

– Так, сьогоднішня дата може стати найважливішою в нашому житті, якщо моя Кохана скаже: «ТАК».