Вікторія Вецька - Закохай мене в себе , Вікторія Вецька

Мирослава

Наступного дня я знову відправилася на роботу до кіоску, де мені знову допомагав Максим. Хоча його допомога мені не дуже подобається, але якось мусила змиритися з цим. Але головне, що день пройшов без неприємностей. Проте ввечері мене чекав дружній вечір, на який я так не хотіла йти, але, здається, варто прийти і подивитися, що там буде. Хто знає, можливо, це буде не так погано, як я очікувала?

Попри свої сумніви, я вирішила піти на дружній вечір разом з Максимом. Ресторан, куди ми потрапили, вразив мене до глибини душі. Прованський стиль, величезні аристократичні люстри, м’ятно елегантні стільці та столи, на які так чудово лягали такого ж кольору скатертини — все це створювало неповторну атмосферу казки. Кожен декоративний елемент на стінах уособлював неповторність цього закладу. Я раніше не відвідувала ресторани, і саме цей здався б мені самим захоплюючим куточком усього міста. Він змусив мене відчути себе героїнею якоїсь казки, де кожен момент — це чарівна пригода!

Хтось грає не по правилах! Адже ми домовлялися без ресторанів, а тут майже найкращий ресторан міста. Добре, що хоч квіти з собою не приніс! Від тимчасових думок мене відволікає голос Максима.

— Подобається? — запитає він, його очі спостерігають за мною з цікавістю.

—  Звісно, я ніколи не була в таких місцях, але цей ресторан вразив мене своєю красою, — відповіла я, відчуваючи хвилювання в голосі.

— Радий, що тобі подобається. Тоді я попрошу меню і ми зробимо замовлення, — мовив Максим з теплою посмішкою.

Взявши до рук мені, яке мені люб'язно вручив офіціант. Пробігаюся очима по стравах, в око мені кидається досить проста, але цікава страва. Максим також зробив свій вибір. Поки наше замовлення готували, ми вирішили розпочати нашу розмову.

— Мирославо в тебе є батьки, брати сестри? — запитує Максим, дивлячись на мене.

— Я була пізньою дитиною і мама народила мене в сорок, а тато нещодавно помер. Сестер і братів в мене немає так як мама двадцять років намагалася завагітніти і тільки в сорок років в неї це вдалося, — відповіла я, відводячи свій погляд від погляду Максима.

— А в мене є старша сестра, яка скоро народить дитину, — мовив Максим, та посміхнувся кутиком вуст.

—  О то ти скоро станеш дядьком! — проголосила я, та злегка посміхнулася.

—  Не тільки дядьком, а ще хресним батьком.

— А чим ти займаєшся? Як проводиш вільний час? — поцікавилася я, дивлячись на Максима.

— Різним. Стараюся знайти себе в цьому великому світі. А ти? — поцікавився Максим, давши відповідь на моє запитання.

— Окрім роботи люблю співати. В дитинстві навіть хотіла стати співачкою, але поки тільки закінчила музичну школу, — мовила я, відвернувши свій погляд в бік.

— Заспіваєш мені завтра цікаво послухати твій голос, — посміхаючись мовив Максим.

— Завтра?! Тобто ти запрошуєш мене на ще один дружній вечір? — спантеличено запитала, окинувши хлопця своїм здивованим поглядом.

— А чому б і ні не бачу в цьому нічого поганого! Ти ж дівчина вільна? — запитав, глянувши прямо в мої очі Максим.

— Вільна, але я нещодавно розійшлася зі своїм колишнім. Тож не планую будувати нові стосунки, — впевнено вимовила я.

— Якщо вже так тоді можемо разом проводити дружні вечори у двох, — з ледь помітною посмішкою відповів Максим.

На що це він натякає невже клеїти мене надумав?! Ні Максику, я ніколи не буду твоєю! Навіть не мрій про це!

— Максиме, я не буду твоєю дівчиною! Тож не витрачай свій час даремно! — з серйозним виразом обличчя відповіла я.

В цей час офіціант подав нам наші страви і ми побажавши одне одному смачного взялися за прийняття їжі. Я час від часу вдивлялася в риси обличчя Максима. А він інколи робив швидкі погляди на мене.

— Мирославо розкажи мені, яка ти? — запитав неквапливо Максим.

— Яка я?! Я буваю різною! Доброю, злою, щедрою, милую, дратівливою. А яким буваєш ти? — глянула, пильно в очі Максима.

— Теж доволі різним, але коли закоханий то не помічаю інших жінок, крім тієї, що кохаю, — вимовив чітко він, при цьому роблячи спокійний погляд.

— По щастило твоїй майбутній дружині! — сказала я, злегка посміхаючись.

— А може нею станеш ти! — вигукнув Максим, і широка усмішка розпливлася по його обличчі.

— Я?! Одружитися на людині, яку я не кохаю? Це зовсім не входить в мої плани, — відповіла, з легкою, ледь помітною посмішкою, яка підкреслювала мій спокій.

— Я зрозумів! Ти, мабуть, шукаєш кохання всього свого життя? Я правий? — запитав Максим, дивлячись на мене пильним поглядом, наче намагаючись зазирнути в саму душу.

— Не правий! — наголосила я.

Після моїх слів між нами запанувала тиша, яку ніхто не наважувався порушити. Максим лише мовчки дивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти щось глибоке і невловиме. Пізніше він відвіз мене додому. Попрощавшись із ним біля під’їзду, я відчула певний спокій і водночас сум.

Чесно кажучи, я не бачила майбутнього з Максимом, тому дружба — це єдине, що я можу йому зараз запропонувати. Більше за все я боялася розчаруватися в ньому. Максим здавався хорошою людиною, і було б прикро, якби це виявилося неправдою.