Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

На серці стає спокійніше, мені і правда вдалося! Я навіть всміхаюся — коротко, криво, але це маленька перемога. Поїзд рухається, торохтить, набирає швидкість, тож я можу взятися за знищення тих самих паперів. Це коротка записка з проханням мене розташувати, безіменний квиток, які видаються співробітникам залізниці, і маршрут-квитанції.

Я відриваю маленькі клаптики паперу і складаю їх в невелику купку на столі. Заняття медитативне і нешвидке. Те, що в мене вийшло, перемішую і стискаю в паперову кульку. Тепер навряд хто-небудь може розібратися, що то за документи були.

Раптово двері в купе відчиняються. Я навіть підстрибую на місці. Але це свої.

— Так, тут тебе ніхто не потурбує, — швидко торохтить провідниця. — Занадто не мелькай по вагону. Якщо виходиш, двері прикрий і надовго не пропадай. До вбиральні — і назад! На зупинках не визирай у віконце. Потрібно щось купити, запитай у мене. Я буду або в операторській, або в сусідньому вагоні. Над тобою ящики — можеш взяти апельсинів, їх там багацько! Кузина передала, смачні, зараза!

— Дякую, — я встигаю вставили хоча би слово. Провідниця відмахується.

— Тримай, от постільна білизна. Вікно відкривається, але туго йде. Так що не бійся, сильніше смикай. Якщо хто загляне, не лякайся, а відразу відповідай, що ти — вахтовий працівник на шлагбаум, їдеш до станції Осокорки, — вона дістає з вбудованої шафи пачку листівок. — Ось, заповни. Але путівку зазвичай не питають. Кому треба? Всі ж свої. Якщо хто стукати буде, особливо посеред ночі, гони їх геть. Все, розміщуйся, а я побігла…

Мені залишається тільки посміхатися, так все швидко і ладно виходить. Коли провідниця йде, я закриваю двері купе на замок і дістаю з-за пазухи пухкий конверт зі зламаним восковим відбитком Флейм. Це так символічно — переламані навпіл три язики полум'я. Серед документів про мої заручини дійсно миготять печатки із зображенням меча у колі. А це значить, що у Вікку я можу і не повернутися. Якщо вся ця тяганина з заміжжям закінчиться неприємно для обох сторін, то в землі Ф’юрін мені не буде ходу.

Не дуже приємна новина. І я не налаштована оптимістично, навряд цей чоловік мене зацікавить. Оберіг цих земель не цурається показувати свою владу, щоб затримати мене, обмежити моє пересування. А мені не потрібна подібний чоловік поруч, не кажучи вже про ліжко. Значить, доведеться битися.

Тяжкі думки затягують мене у свій вир. У кімнатці провідників стає нестерпно, прямо до сліз душно. Повітря не бажає проштовхуватися в моє горло, зведене спазмом. Я підскакую з місця, сильно — до болі у пальцях — смикаю ручку маленького віконця і відкриваю його. Вітер влітає всередину, розкидаючи розірваний папір. Пахне вологою, металом і містом, поїзд якраз проноситься повз заводські площадки і величезні конструкції зі сталі і бетону. Над ними тягнеться сірий та фіолетовий дим. Начебто важкі грозові хмари, але з вкрапленням заводського пилу. І з них ллє дощ.

Я витягую руку, ловлю дрібні краплі. Холодні. Мене трохи трясе від перепаду температури. А потім я згадую про обіцянку дружині Алекса Роужа. І паперове конфетті в одну мить розлітаються з моєї долоні під поривом вітру. Вільні і необмежені в своїм польоті.