Нонна Задніпряна - Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна

Розділ п’ятий

Сергій, як і було домовлено з лікарем, привіз Карину після ресторану додому.

– Боже мій, як же ж вдома добре…– зітхнула вона із полегшенням.

Не знімаючи шуби дівчина плюхнулася на диван:

– Коханий, а що у нас є поїсти? Я голодна, як зграя зелених мавпочок!

Сергій посміхнувся: 

– Я сьогодні заїжджав у маркет і багато чого купив, але приготувати звісно ж не встиг нічого. Тому вибачай, з готового є ковбаса, сир і, звичайно ж, оселедці… я розумію, що це банально, але більшість чоловіків вважає, що це для вагітних… ну, скажімо так, продукт першої необхідності… А я – чоловік…

Карина розсміялася:

– Це вже точно… у вас чоловіків доволі дивні стереотипи… і, до речі, не тільки стосовно жіночих смаків… але то таке. Скажи-но, а може й морозиво ти купив? 

– Я ж казав – в мене дурнуваті стереотипи… отже морозиво я теж купив. Доречі – полуничне…

Обоє розсміялися, і Карина, вислизнувши зі своєї шуби кинулася до величезного сайд-бай-сайд холодильника, розпахнула дверцята й почала ревізію. Все, що їй подобалося вона викладала на мармуровий барний стіл, який відділяв зону величезної вітальні від модернової кухні. Планування та дизайн квартири Карина розробила сама – їй подобалися сучасні рішення в стилі лофт, з умовним зонуванням простору, коли з однієї точки можна побачити, що робиться у всій квартирі. Саме тому її мати й запрошувала сторонніх дизайнерів для облаштування своїх помешкань – їхні з Кариною погляди на дизайн категорично не співпадали. 

– А ще в мене є ялиночка…– Сергій ніяково всміхнувся,– Тут, на лоджії… Тільки я без тебе не наважувався…

– Що ж ти мовчиш! – аж підскочила Карина,– Тягни її хутчіш сюди!

– Але ж ти наче зібралася попоїсти?– Сергій розмашистим жестом руки провів вздовж батареї смаколиків, що вишикувалась на барній стійці.

– То й що? Ти будеш прикрашати, а я – керувати.

– Ясно.

Він пішов на лоджію, а за хвилину повернувся з пухнастою двометровою красунею-ялинкою. В кімнаті відразу пахнуло Новим роком. Сергій поставив ялинку посеред кімнати, благо хрестовину до неї приладили ще на базарі, й з питанням у очах подивився на Карину.

– Іграшки у шафі яка навпроти ліжка! Та шухляда, що під телевізором!

Закомандувала вона, віделкою вказуючи коханому напрямок пошуків.

Сергій приволік коробки з новорічними прикрасами й взявся до роботи. Очі Карини сяяли щастям – вона обожнювала Новорічні свята: запах ялинки, приготування олів’є, очікування подарунків… Сергій перервав політ її сентиментальних думок:

– А знаєш, Кариш, в тебе класні батьки…

“Кариша...” – в серце швиденько повернулася сентиментальність,– її давно ніхто вже так не називає… хіба що пару старих подружок. А ще іноді називає мама, але тільки по телефону, коли дуже заскучає…

– А чого батьки розбіглися?–  Сергій на секунду визирнув з-за ялинки,– Вони начебто не погано розуміють один одного, а візуально – так взагалі ідеальна пара…

– Яка там ідеальна пара!– Карина замахала виделкою так, наче намагалася запхати слова Сергія назад в його горлянку,– Вони зовсім різні люди! Батько – творча, прогресивна людина, сміливий експериментатор! Студенти його просто обожнюють, бо він відкриває для них нові горизонти, відкриває для них цілий Всесвіт… А мама? Мама вся у своїй клятій логістиці, цифри, маршрути… І гроші, гроші, гроші…

– А хіба ж гроші – то погано? Ця квартира, ці меблі… Хіба це все не за гроші куплене?

– От! І ти міркуєш як вона! Звісно ж, гроші необхідні… але весь час, усе життя присвятити тільки грошам – це не правильно. В житті необхідна творчість, саморозвиток…

– А якщо в тебе немає таланту, тяжіння до творчості, у звичному розумінні цього слова? Що тоді?

– Ну, не знаю… Має ж бути у людини хист хоч до чого небудь?

– Хіба для людини гроші не можуть бути джерелом натхнення? Повір, Кариш, процес заробляння теж може надихати! Та ще й як…

– Знаєш, я цього ніколи не зрозумію. Тому я й пішла в архітектуру, а не в логістику. Я творча особистість, як і мій батько… І ти теж – я це одразу зрозуміла це, коли ми дизайн-проект твоєї квартири обговорювали…

Сергій розсміявся про себе, але вслух запитав:

– Щось не дуже віриться, що вони розбіглися тільки з-за творчості…

– Сергію! Не кожен чоловік може витримати фінансовий успіх своєї жінки, коли йому весь час доводиться бути в тіні “успішної” жінки. От він і став ходити наліво, щоб почуватися справжнім чоловіком…

– І що, помогло?– Сергій не витримав, і саркастично усміхнувся.

– Ні, не помогло.– Карина роздратовано кинула виделку на стійку,– Мати його виперла геть…

Раптом Карина побіліла як полотно й схопилася за живіт:

– Ой! Ой-ой-ой…

– Тобі погано? – Сергій в один стрибок опинився поруч, зняв її з барного стула й обережно поклав на диван.

– Нам терміново треба в лікарню…– резюмував він глянувши на Карину.

Але Карина мовчала скрючившись на боку й погладжуючи живіт. Очі її були закриті.

– Якщо чекатимемо швидку, може бути запізно…– з цими словами Сергій згріб її разом із шубою і на витягнутих руках поніс до автомобіля.

Лікарня вже спала, коли Сергій заніс Карину в її палату і поклав на ліжко.

– Я зараз! 

Він побіг на пост, але там нікого не було. Він почав заглядати в палати – одну за одною. Нікого з лікарів. “Оглядова! Як я міг забути!” 

І дійсно, за столом у оглядовій, лежачи обличчям на журналі, посопувала лікар-дежурантка Соня Сергіївна. Сергій потрусив її за плече:

– Карині погано! Хутчіше!

Без зайвих слів Соня Сергіївна намацала на столі окуляри, почепила їх на ніс і риссю побігла до палати.

– Де болить?

Карина показала.

– Кровотеча була?

Дівчина, покрутила головою.

– Нудить?

– Трохи…

Соня Сергіївна обернулася до Сергія.

– Що вона їла на вечерю?

Сергій якось невпевнено почухав потилицю…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍