Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 4

Я мовчки забираю рюкзак з авто Данила. Ще не вирішила, що робитиму далі, але краще вже самій  розбиратися, аніж з такою ненадійною компанією як він. Через цього негідника я пропустила автобус. І хлопець ще й зловтішається. Я розумію, що в нього проблеми, але ж то не я йому шини проколола.   

— І куди ти зібралася? — спершись на капот питає Данило.  

— Це не твоя справа і сподіваюся більше не побачимося, — кидаю на останок хлопцеві. Вдягаю рюкзак на плечі і повертаюся до бабусі Магди. Добре, що хоч когось з місцевих знаю і можу попросити про допомогу. 

Бабуся Магда варить мені каву в турці ставить до неї ще шматок пляцка з вишнями. Я підсовую ближче до себе цю смакоту і вже після першої ложечки розумію, що готова здати бабусі Магді всі свої секрети. Ніколи не куштувала нічого смачнішого. 

— Розказуй дівчинко, що в тебе сталося, — правильно розуміє мій настрій бабуся Магда. 

— Я втекла в Карпати, бо мене зрадив чоловік. Думала, що побуду на одинці, відпочину, залікую розбите серце, але не вийшло, — розчаровано розводжу руками. — З'явився цей Данило і все пішло шкереберть. Не можу з ним знаходитися в одному приміщенні. А якби я лишилася на фермі, то ми б повбивали один одного. Він такий нахабний і самозакоханий, — обурююся. — Я через нього автобус свій пропустила, а ще він нагримав на мене, бо йому шини прокололи. 

— А на кого ти більше злишся на Данила чи на свого чоловіка? 

— Звісно, що на Данила!

— На Данила? — усміхається жінка.

— Я не те хотіла сказати, — виправдовуюся. — З моїм чоловіком і так все зрозуміло. Його вчинок не пробачається і як тільки я повернуся в Київ, то ми розлучимося. Я не зможу жити з людиною, яка мені зрадила. А от на Данила я злюся, бо він мене дістає ще зі вчора. Чому він приперся на ферму? Якщо мав таку важливу зустріч, то треба було сидіти там де сидів.

— Марто, про чоловіка твого мені все зрозуміло. А от з Данилом, здається, не все так просто. Інколи очевидні речі насправді не такі як ми думаємо. 

— Ви про що? — цікавляться в бабусі Магди.

— Ти питала в Данила чому він приїхав сюди? 

— Намагалася, але він нічого толком не відповів. 

— Чоловікам складніше відкриватися ніж нам. Особливо таким чоовікам, як Данило.

— Це не виправдовує його гидкої поведінки. І мені зовсім не цікаво, що там в нього сталося. Та й ми більше не побачимося. 

— Марто, інколи у долі свої плани на наші життя, тож я б не була такою впевненою. — продовжує розмову жінка. — Між вами явно є емоційний звʼязок, який, поки що проявляється трохи агресивно і хаотично, але якщо його направити в правильне русло, то може бути зовсім по-іншому.

— Не хочу мати з ним нічого спільного. А ще я не дуже вірю в долю, бо мені здавалося, що мій чоловік, то той самий, єдиний. І що вийшло в результаті? — розчаровано зітхаю.

— Марто, ти ще така молода. Я впевнена, що в тебе все найкраще попереду, — усміхається бабуся Магда.  

— Сподіваюся, — усміхаюся у відповідь. — Дякую вам за розмову і частування.  

— Завжди будь ласка.

— А часом не підкажете де б я могла зупинитися на ніч? — цікавлюся в жінки, бо проблема з ночівлею нікуди не ділася.

— Марто, мій син затіяв ремонт, тож в мене вільних кімнат не має, — відповідає бабуся Магда. — Але на сусідній вулиці є міні-готель. Там затишно і є всі зручності.

— Якщо так, то мені і цей варіант підходить. 

Я прощаюся бабусею Магдою і обіцяю забігти завтра вранці на каву. 

На моє щастя готель знаходжу швидко. Заходжу в середину і не вірю своїм очам. Бачу знайому широку спину на рецепції. Данило, ніби відчуває, що я дивлюся на нього, бо одразу обертається в мою сторону. 

— Давно не бачились, Мартусю, — звертається до мене хлопець.

Дівчина на рецепції, що ще декілька хвилин тому так мило щебетала з Данилом міняється в обличчі. Дивиться на мене зі злістю, явно відчуває конкурентку. Але мені байдуже на неї і на Данила, бо в мене є свої плани — я хочу номер і замкнутися в ньому, щоб не бачити більше цього типа.Тож ігнорую хлопця і цікавлюся в дівчини, чи є в них вільна одномісна кімната. Вона вибачається і каже, що всі номери зайняті. Боже, за що мені таке щастя! 

— У вас є ще якісь готелі чи хостели? — запитую в дівчини, намагаючись не зірватися і не закричати в голос.

— Не має, але ви можете попитати в когось з людей, можливо вас приймуть на ночівлю, — пропонує мені дівчина.

— І як ви собі це уявляєте? — дратуюся. — Повісити собі табличку на шию прийміть на ночівлю чи ходити вулицями і напрошуватися до всіх, може хтось і прийме. 

— Не кричіть на мене, — огризається дівчина. — Я не винна, що вільних номерів не має. 

— Вибачте, — кажу їй і збираюся піти геть.

Але як же без того, щоб Данило не втрутився. Він же стоїть поруч і все чує.

— Мартусю, якщо хочеш я можу поділитися номером. Я не злопам'ятний і готовий потіснитися заради тебе, — демонстративно грається ключами Данило. — Двомісний з виглядом на гори, — нахвалює хлопець.

І я б звісно одразу погодилася, якби то був не Данило. З ним зовсім не почуваю себе в безпеці. Але й на вулиці ночувати не хочеться. То що мені робити?

— І це все від твоєї доброти душевної? — питаю Данила, бо знаю, що цей поганець точно щось задумав. 

— Так, але я не відмовлюся від масажу чи ще якогось знаку доброї волі з твоєї сторони, — відповідає Данило. — Ти ж не відмовиш мені?

Я знаю, що пошкодую про те, що погодилася, але іншого варіанту не можу придумати, тож приймаю пропозицію Данила і чекаю найгіршої ночі в своєму житті, бо з ним хіба може бути по-іншому?

Данило піднімається по сходах наперед мене. Йде і щось ще й наспівує собі під ніс, ніби то не він злився декілька годин тому і готовий був розірвати всіх, хто йому під руку попадеться. І першою в черзі була я, тож відхопила від хлопця трохи звинувачень. Я з рюкзаком пруся за ним. У будівлі три поверхи і нам на третій, тому свою норму фізичних навантажень на сьогодні я точно виконала. Звісно, я категорично відмовилася від допомоги Данила. Ледве перебираючи ногами та ворушачи пальцями рук сама доперла свій рюкзак в номер зі статусом «сильної і незалежної».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍