Кіра Леві - Крило метелика (частина 1), Кіра Леві

Ми з Лізою засміялися. Ілля стратег! Заговорив. Приспав пильність. І формально правий. З урахуванням точного часу народження мало хто святкує. Годинник відраховував останню хвилину тридцятого червня.

— Добре, — погодилася я і піднялася з колоди. — Чекай тут.

У наметі я взяла захований подарунок і знову пішла до багаття. Ліза повернулася раніше. В руках у неї був сюрприз, загорнутий в яскраве подарункове пакування з мультяшним суперменом.

Словесне привітання було коротким. Побажавши всього найкращого, ми символічно цокнулися кухлями з чаєм і дістали по солодкому батончику з горіхами замість торта. І лише потім почали вручати подарунки.

Я подарувала професійну вудочку, снасті та коробку з усілякими гачками, принадами, грузилами, пружинками, додатковими лісками та підгодовуваннями. Продавець мені рекомендував багато чого і я не відмовилася, купила все. До риболовлі я ставилась прохолодно. А ось Іллі дуже подобалося дивитися відео про рибалку. Ліза подарувала велику барвисту енциклопедію «Про все на світі», альбом, велику коробку з олівцями та настільну гру про подорож джунглями, зі знаменитою за фільмами назвою «Джуманжі».  Не обійшлося без жартів щодо цього.

— Ні, ні, ні! — благала я. — Пообіцяй, що сьогодні ти її не відкриватимеш. Нам справді час спати. Будильник заводимо на сьому ранку. Нам ще до машини треба сходити. Забули? Нам хоч о десятій відпливти! А це вже спекотно!

Задоволений Ілля притиснув до грудей Лізини подарунки та відклав їх убік на колоду.

— Одну хвилинку! У мене теж є для вас подарунки, — підсвітивши дорогу налобним ліхтарем, Іллюша збігав у намет і приніс дві невеликі ляльки.

— Це крупенички! Нас у шкільному таборі навчили робити.

— А я думаю, куди поділася моя спідниця?! — Ліза покрутила лялечку в руках. Обличчя та не мала, але на головці була одягнена картата хустинка і на тулуб пов'язаний фартушок.

— Гарні… — стримуючи сміх, я глянула на Лізу.

Все ж таки добре, що вона не стала саме зараз лаяти брата за зіпсовану спідницю. Виросла дівчинка.

— Це оберіг! Наша вчителька розповідала, що ці лялечки приносять достаток та багатство у сім'ю, — Іллюша, оббігши навколо вогнища, став за моєю спиною. — Тьотю Поліно, тут у неї крупа в голові та тулубі. Доторкніться.

Під пальцями тактильно приємно відчувалися крупинки чогось дрібного.

— Це гречка, — пояснив хлопчик. — А у Лізи перловка.

— Потрібний подарунок, — кивнула, — нам знадобиться. Якщо хтось забуде сходити в магазин, у нас буде з чого приготувати кашу.

— Ну, там мало! — Ілля прийняв мої слова за чисту монету. Ліза засміялася.

— Поліно Михайлівно жартує!

Наш сміх стих різко. Спершу я не могла визначити, що не так. Але швидко побачила причину.

Крізь густий полог хвойного лісу видно було дивне світіння неба. Воно ніби знавісніле північне сяйво розцвічувало небосхил то синьо-зеленим, то рожевим, змінюючись жовто-золотим. Спокійні, за винятком рідкісного шурхання пугача, звуки нічного лісу змінилися нарощуваним басовим гулом.

— Сховайтесь у наметі! — встигла крикнути наляканим дітям. Мені довелося трухнути Лізу за плече, щоб вона зрозуміла, що від неї хочуть. А Іллюшу я смикнула під плечі й піднявши з колоди, підштовхуючи в спину, змусила ворушити ногами.

Мені було страшно, як ніколи. Здавалося, світ довкола змінюється. Як — я не розуміла. Але відчуття були, наче мене водночас стискають з усіх боків і розтягують зсередини. Я не завмерла на місці тільки через необхідність насамперед подбати про дітей, якось заспокоїти їх, але не встигла. Діти зникли за пологом намету.

«Ненадійний захист…» — промайнуло в думках до того, як земля під ногами добряче так здригнулася. Не вистоявши на ногах, я впала, як підкошена, боляче вдарившись ліктем об колоду, що служила лавкою, а головою об утоптану землю так, що прикусила язика. Щось тепле й мокре побігло по губах. В очах потемніло. Але я швидко прийшла до тями. Ворухнула рукою і потяглась  до обличчя.

«Кров» — визначила я, розглядаючи у відблисках яскраво спалахнулого вогнища вимащену долоню. Рідина все ще краплями стікала з носа до рота  і скочувалась на бік повернутої вправо голови. З тихим стогоном я сіла. Рукою витерла під носом, сильніше розмазуючи кров.

— Чорт забирай, що за пекло? — прошепотіла у нічне небо.

Вгорі не було видно аж нічого. Клацнула налобним ліхтариком, сидячи озирнулася. Підозрілого нічого не помітила. Вогнище все ще горіло. У наметі за спиною було тихо. Міркувалося важко, але мені вистачило зробити припущення і злякатися за дітей. Я підвелася. Чіпляючись за тканину вхідного клапана, зазирнула всередину.

Першою ворухнулася Ліза, брат не сильно відстав. Іллюша сів і заплакав, розмазуючи руками кров по обличчю. За ним схлипнула Єлизавета. Їх сльози швидко привели мене до тями, я рішуче зробила крок вперед та опустилася поруч з ними. Мій спокійний, діловий тон допоміг їм швидше заспокоїтись.

— Що це було? Атомний вибух? — тремтячим голосом промовила Ліза.

— Не думаю. Може землетрус? Хоча інформації замало, щоб робити якісь висновки. Сходимо до річки, вмиємося і подивимося на відкритій місцевості, що змінилося.