Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

близько Дніпро. Ось він грає здаля і темною смугою відділився від обрію. Він віяв холодними хвилями і стелився все ближче та ближче і, нарешті, посів половину всієї поверхні земної. Це було те місце Дніпра, де він, досі стиснутий порогами, брав таки своє і шумів, як море, розлившись на волі, де кинуті на середину його острови витісняли його ще далі з берегів, і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на пагорки. Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через три години були вже під берегом острова Хортиці, де стояла тоді Січ, що так часто міняла свій осідок.

Купка людей сварилася на березі з перевізниками. Козаки спорядили коней. Тарас підбадьорився, затягнув міцніше пояса і згорда повів рукою по вусах. Молоді сини його теж оглянули себе з голови до п’ят, з якимсь страхом і неясною втіхою, і всі разом в’їхали в передмістя, що було на півверсти від Січі. В’їжджаючи, їх приголомшили п’ятдесят ковальських молотів, що били в двадцяти п’яти кузнях, укритих дерном і викопаних у землі. Дужі кожум’яки сиділи під ґанками на вулиці і м’яли своїми дужими руками волові шкури. Крамарі під ятками сиділи з купами кременів, кресалами і порохом. Вірменин порозвішував дорогі хустки. Татарин крутив на рожнах баранячі катки з тістом. Жид, виставивши вперед свою голову, цідив із барила горілку. Та перший, хто їм назустріч трапився, був запорожець, що спав посеред дороги, ноги й руки розкинувши. Тарас Бульба не втерпів, щоб не стати й не полюбуватися з нього:

— Ну, та й красно розстелився! Тю, яка пишна фігура! — говорив він, спинивши коня.

І справді, картина була таки смілива: запорожець, як лев, простягся на дорозі. Закинутий гордо чуб його захопив піваршина землі. Шаровари дорогого кармазину були вимащені дьогтем, щоб показати повну до них зневагу. Натішившись, Бульба пробивався далі тісною вулицею, геть забитою ремісниками, що тут-таки справляли ремесло своє, і людьми всіх націй, що залюднювали це передмістя січове, схоже на ярмарок, і одягаючи й годуючи Січ, що тільки й знала бенкетувати та бити з рушниць.

Під кінець вони минули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, або ж, по-татарськи, повстю. Деякі були обставлені гарматами. Ніде не знати було огорожі чи тих низеньких будиночків з піддашшями на низеньких дерев’яних стовпчиках, що були у передмісті. Невеликий вал і засіка, що ніким і ніяк не охоронялися, свідчили про страшну недбайлість. Скільки дужих запорожців, лежачи з люльками в зубах на самій дорозі, подивилися на них таки байдуженько і ні з місця. Тарас обережно з синами переїхав проміж їх, сказавши: «Здорові, панове!» — «Здорові й ви!» — одповідали запорожці. Скрізь, по всім полі, мальовничими гуртами рябіли люди. Смагляві обличчя давали знати, що всі вони гартовані були в боях, зазнали всякої пригоди. Так ось же вона, Січ Запорозька! Ось воно те гніздо, відки вилітають усі ті горді й кріпкі, леви оті! Ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну!

Подорожні виїхали на просторий майдан, де звичайно рада збиралася. На великім перекинутім барилі сидів запорожець без сорочки; він мав її в руці і помалу латав дірки. їм знов заступила дорогу юрба музик, поміж яких витанцьовував молодий запорожець, заламавши шапку бісом і розчепіривши руки. Він кричав тільки: «Шпарко грайте, музики! Не жалкуй, Хомо, горілки православному людові!» І Хома з підбитим оком одважував кожному приблудному величезного корця. Коло молодого запорожця четверо старих виробляли дрібненько ногами, зривалися, як вихор, вбік, мало не на голови музикам і, раптом осівши, пускалися навприсядки і били круто й твердо своїми срібними підківками твердо збиту землю. Земля гула глухо на всю околицю, і над землею далеко лунали гопаки і тропаки, вибивані дзвінкими підковами чобіт. Та один від усіх жвавіше вигукував і літав з іншими в танці. Чуприна маяла за вітром, геть розхристалися могутні груди; теплий кожух буй одітий в рукави, і піт рясно заливав йому очі. «Та ти хоч би кожуха зняв! — каже вже йому Тарас. — Бачиш, як парить!» — «Не можна!» — гукав запорожець. «Чом не можна?» — «Не можна, бо натура така: що скину, те й проп’ю». А шапки давно вже нема на козакові, ні пояса на жупані, ні вишиваної хустки: все пішло, куди годиться. Юрба дедалі більшала; до тан-цюрів приставали й інші, і несила було без руху внутрішнього бачити, як усе чесало найвільнішого, найсміливішого, що коли-небудь на світі видано, танця, своїми могутніми вигадниками козачком названого.

— От, коли б не кінь, — гукнув Тарас, — пішов би, далебі, пішов би сам у танець.

А тим часом у натовпі стрівалися й поважні по всій Січі сиві, старі чуби, що не раз і старшинами бували. Тарас незабаром стрів силу знайомців. Остап і Андрій тільки й чули: «А це ж ти, Печерице! Здоров, Козолупе!» — «Звідки Бог несе, Тарасе?» — «А ти як сюди потрапив, Долото?» — «Здоров, Кирдяго! Здоров, Густий! Чи гадав же я, що тебе побачу, Ременю?» І лицарство, зібране з усього гулящого світу Східної України, оддавали чолом один одному, і тут пішли питатися: «А що ж Касян? Що там Бородавка? Що Колопер? Що Підсішок?» І чув на одвіт Бульба, що Бородавку повішено в Толопані, що Колоперові шкуру здерто під Кизикерменем, що Підсішкова голова посолена в бочці і до Царгорода відіслана. Похилив голову старий Бульба і, задуманий, промовляв: «Добрі ж були козаки!»

III

Вже з тиждень Тарас Бульба жив з синами своїми на Січі. Остап і Андрій мало дбали про військову науку. Січ не любила завдавати собі клопоту військовими вправами і час гаяти; юнацтво викохувалося й освічувалося в їй самим досвідом, у самому розпалі боїв, що тому й були мало не безперервні. Козакам нудно було займати дозвілля вивченням якоїсь ділянки, опріч хіба що стріляння в ціль та інколи кінських перегонів і гонитви за звіром по степах та луках; весь інший час ішов на гульню — прикмета широкого розмаху душевної волі. Вся Січ була явою чудною: було це якесь безперервне бенкетування, бал, що почався галасливо і згубив кінець свій. Дехто брався до ремесла, інші тримали крамнички й торгували;

але здебільшого гуляли з ранку до вечора, коли в кишенях бряжчала ота спроможність і здобуте добро не попереходило ще до перекупників та шинкарів. Це спільне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Не було це збіговище гультяїв, що