Меланія Арт - До зустрічі ніколи, Меланія Арт

– Так, стане, – розгублено кивнула, знову посміхнувшись.

Я зрозуміла, що моя задача виконана, тож відійшла і сіла у крісло.

– І все ж чому ти мене викликала? – поцікавилася одразу, щоб вона не поринула у тяжкі спогади.

– Нікі, – почала вона серйозно, – ти – моя найкраща учениця та працівниця, яка ніколи мене підводила. Я ціню тебе і справді вважаю однією з найближчих подруг. Саме тому тільки тобі я можу довірити одну дуже важливу річ.

– Яку? – напружилася, адже не знала, що очікувати після таких відвертих слів.

– Мою компанію, Нікі. Моїх людей, яких я відбирала з особливою прискіпливістю. Я не хочу, щоб вам було погано в Фієрі, але сама довго не зможу все контролювати. А тому – я хочу довірити це відповідальне завдання тобі. Саме ти, моя Нікі, станеш керівником нового відділу.

– Що? – шоковано перепитала. – Рито, але я не впевнена, що зможу. В мене ж немає навичок менеджменту, я не вмію керувати, – пробурмотіла, злякавшись цієї новини.

– Навчишся! – впевнено відповіла. – Можливо, ти сама не помічаєш, але вже давно стала другою людиною в компанії, після мене. Саме до тебе ходять радитися колеги, саме до тебе бажають потрапити 90% наших замовників. Досить себе недооцінювати, Нікі. Прийшов час ступити на нову сходинку. 

– Рито, – намагалася втамувати подих, який збився, – це справді було моєю мрією ще з часів університету, але зараз я в не найкращому стані. Не впевнена, що впораюся. І не впевнена, що готова до цього...

– Дурниці! Ти готова, Нікі. Це в тобі зараз депресія говорить, але скоро стане легше. Повір, іноді після розлучення, життя тільки розпочинається. Це я точно тобі можу сказати. І ця нова посада – стане твоїм новим стартом,  – з посмішкою промовила вона мені. – Загалом рішення вже прийняте, але в тебе ще є час, щоб з цим змиритися.

– Дякую, Рито, – зрозуміла, що зараз поводжу себе, як малолітній невпевнений у собі підліток. Потрібно брати себе в руки, адже я не хочу розчарувати Риту, та й сама пошкодую, якщо й далі продовжу опиратися. – Я тебе не підведу, обіцяю!

– Ось це вже інший підхід, – задоволено відповіла мені. – Тепер йди і заспокой своїх майбутніх підлеглих. Тобі з ними працювати, тож починай звикати до нових обов’язків.

На цій ноті я вийшла з кабінету і просто зупинилася посеред приймальної... Я – керівник... Очманіти просто можна! Звісно, мені знадобиться не один день, щоб справді в це повірити, але я знаю, що не проґавлю цю можливість.

А тепер мені потрібно терміново розповісти про це моїй Соломії, адже я не можу тримати це в собі.

****

* Історію Макса та Соломії можна прочитати в книзі "Без тебе не хочу".