Сара Джіо - Бунгало, Сара Джіо

— Я розумію, що ідеальних людей не існує. Та часом зринає думка, що я кохала б його дужче, а почуття стали б глибші, якби він учинив правильно.

Максін повісила сукню на двері:

— І пішов воювати?

Я кивнула.

— Я тільки хочу, щоб у нього, у нас дещо змінилося.

—Що, люба?

—Хочу пишатися ним, як інші жінки пишаються чоловіками, які йдуть на війну. — Я на мить замовкла, згадуючи про знайомі пари. — Хочу відчувати пристрасть до нього. — І нервово захихотіла. — Кітті вважає, що в нас мало пристрасті.

—Ну, — очікувально сказала Максін, — а ви?

—Я не знаю, — відповіла я і відмахнулася від цієї думки. — Ти лиш послухай мене! Тільки геть жахлива наречена може собі дозволити таке говорити. Джерард — просто мрія. Мені пощастило з ним. Час уже почати грати свою роль.

Максін глянула мені у вічі. Усередині неї розгорялося полум’я.

—Ніколи не говоріть так, Антуанетт, — карбувала кожне слово вона, наскільки давав змогу відчутний акцент. — Не можна грати роль у житті, а особливо в коханні. — Жінка обійняла мене за плечі, наче в дитинстві, притулившись своєю щокою до моєї. — Будьте собою. І ніколи не нехтуйте те, що каже серце. Хай навіть це боляче, хай навіть шлях, на який воно кличе, здається дуже важким і непевним.

Я зітхнула й ткнулася обличчям у її плече.

—Максін, чому ти кажеш мені усе це? Чому тепер?

На її лиці проступив гіркий жаль, але вона видушила усмішку:

—Тому що я не послухала свого серця. І шкодую про це.

* * *

Мати Джерарда Ґрейс Ґодфрі здавалася могутньою жінкою. Темні очі й гострі риси, завдяки яким її син став красенем, на жіночому обличчі творили какофонію. Але усмішка згладжувала їх. У дитинстві я часто мріяла, щоб мати була хоч трохи схожою на місіс Ґодфрі, яка попри багатство та статус залишалася практичною і розважливою. Вона не поспішала скинути виховання дітей на гувернанток, як інші жінки з її середовища. Коли в дитинстві хтось із братів Ґодфрі падав і розбивав коліно, вона відмахувалася від няні, присідала, сама перев’язувала рану й цілувала дитину.

Якось у молодшій школі я ненароком підслухала, як мати скаржилася татові:

— Не знаю, чому Ґрейс Ґодфрі не дає няні виконувати її роботу.

І я геть не здивувалася, коли, приїхавши до будинку Ґодфрі, ми з батьками побачили, що Ґрейс задумала допомогти обслузі й перенести крижану скульптуру — величеньку качку та трьох каченят, які рядочком крокували за мамою — з тераси на стіл посеред газону.

—Зачекайте, я допоможу, — гукнув тато.

—Ґрейс, обережно, — завторувала мати. — Ти надірвеш спину.

Качка небезпечно нахилилася й от-от полетіла б, але встиг тато, і місіс Ґодфрі облишила тацю.

—Дякую, — сказала вона й повернулася до матері. — Привіт, Луллен, привіт, Енн. Підхожий день для вечірки, правда?

—Так, — відповіла я, задивившись у синє небо, на якому мешкала одна-єдина хмаринка. На широкому газоні розкинулися столи з бузковими скатертинами. Кожен стіл прикрашала ваза з фіолетовими гортензіями. — Усе... — мене переповнили емоції, і голос урвався. Це все для мене та Джерарда. На честь нашого союзу. — Усе таке красиве.

—Я рада, що тобі подобається. — Місіс Ґодфрі стиснула мою руку міцною долонею. — Джерард чекає на терасі, люба.

Я бачила його здаля. Розлігшись на канапі, Джерард палив сигару з батьком. Розумний, вродливий, сильний — наче зі сторінок маминих модних журналів. Помітивши мене, він швидко підвівся й урочисто затягнувся.

—Енн, — махнув рукою, — я вже спускаюся.

Я розгладила пояс сукні, а у вухах бриніли слова Максін: «Не можна грати роль у житті, а особливо в коханні». Однак усі грають роль, хіба не так? Мати. Тато. Кітті також. Навіть Максін. Чому це я мушу поводитися по-іншому?

Через кілька секунд руки Джерарда лягли на мою талію.

—Ти, — прошепотів мені на вухо він, — найкрасивіша жінка з усіх, кого я бачив.

Мої щоки спалахнули.

—Ти справді так думаєш?

—Я знаю це. Звідки ця сукня? Не можу на тебе намилуватися. — Я вдягла її для тебе, — сказала я. — Хотіла, щоб ти...

—Та невже це Ітан Веґґоне? — Джерард примружено стежив за воротами саду, крізь які увійшли чоловік і жінка на останніх місяцях вагітності. — Вибач, що перериваю, кохана, але це мій давній університетський друг. Ходімо, я вас познайомлю.

Усе пообіддя минуло в суцільних «дозвольте відрекомендувати» і «приємно познайомитися», Джерарда я майже не бачила, він зрідка махав рукою з протилежного боку тераси чи цмокав у щоку, проходячи повз. Заручини — не для заручених.

Коли дзвіночок сповістив про вечерю, я озирнулася в пошуках Кітті, усвідомивши, що досі її не бачила. Дивно, адже вона давним-давно знала про вечірку. Почався бенкет, а її місце за головним столом поруч зі мною і Джерардом лишалося порожнім. Коли музиканти заграли першу пісню, «Ти не йдеш із моїх думок»[1], я захвилювалася.

—Джерарде, — прошепотіла я йому на вухо, коли ми погойдувалися на паркеті. Тепле вечірнє повітря пронизувала, мабуть, тисяча поглядів — усі дивилися на нас. Я намагалася про це не думати. — Кітті не прийшла. Я хвилююся за неї.

— Мабуть, вибилася з графіка, — безжурно відказав він. — Ти знаєш Кітті.

Так, Кітті часто запізнювалася. Але не на п’ять годин, тим більше на заручини найкращої подруги. Ні, щось не так. Я відчувала.

Ми кружляли на паркеті, і я схилила голову на лацкан Джерардового піджака. Заплющила очі та, як завжди, дозволила вести себе, не претендуючи на першість. Натомість вслухалась у слова: «Ти не йдеш із моїх думок, як мотив, що закарбувався в пам’яті...» А Джерард? Він не йде з моїх думок?

—Джерарде, — прошепотіла я, — ти не думав про війну? Зголоситися?

Він відхилився назад і глянув на мене.

—Кохана, не треба хвилюватися, що мене призвуть. Батько про все подбав.

Я нахмурилася.

—Ох, — я ретельно добирала слова, — але хіба тебе не бентежить, що...

— Що саме?

Я загубила думку, краєчком ока помітивши рух біля садової брами. Хтось махав, намагаючись привернути мою увагу. Сліпучі вогні танцмайданчика глушили все за його межами, і я чимдуж примружилася, щоб розгледіти людину. Кітті. Вона стоїть коло входу. Там хіба зачинено? Чому вона не заходить? Подруга притуляла носовичок до очей. Ні, щось не так.