Джек Лондон - Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон

class="p1">Настав час, коли я розпочав другу низку своїх сутичок із Зеленим Змієм. Мені минав чотирнадцятий рік. У голові моїй повно було оповідань старих мандрівників, а в уяві жили тропічні острови та далекі морські береги. Я придбав собі маленького човна та плавав ним затокою Сан-Францисько та Оклендським лиманом. Хотілося мені плавати по морю. Хотілося мені спекатися свого одноманітного безбарвного оточення. Я був саме у розквіті юності, прагнув усіляких пригод, мріяв про дике життя у дикому мужньому світі. Я й не здогадувався тоді, що вся тканина цього мужнього світу просякнута алкоголем.

Одного дня, розпускаючи вітрило на човні, я побачив Скоті. Це був юнак років сімнадцяти, юнга, дезертир з англійського корабля в Австралії, як сказав він мені. Він допіру скінчив строк на іншому кораблі, що прибув до Сан-Франциско. Тепер він хоче знайти собі роботу на китолові.

По той бік затоки, там, де заякорились китолови, близько них стоїть яхта-шлюп Айдлер. За сторожа там гарпунер, який «має намір їхати з китобійним кораблем Бонанца. Чи не перевезу я його, Скоті, своїм човном, до того гарпунера?

Чи не перевезу я?! А хіба це не я наслухався всіляких чуток та оповідань про цього Айдлера — величезний шлюп, що прибув із Сандвічевих островів, куди возив контрабандою опіум. А гарпунер, що там за сторожа! Як часто я бачив його й заздрив йому та його волі. Він ніколи не лишав корабля. Він щоночі спав на борту Айдлера, тоді як я мусив висаджуватись на берег та йти спати додому. Гарпунерові було лише дев’ятнадцять років. Я не знав, про нього нічогісінько, — тільки, що він гарпунер; але він був такий пишний, такий недосяжний для мене, що я не насмілювався заговорити до нього і тільки здалека об’їздив навкруги його яхту. Чи перевезу я Скоті, матроса-втікача, щоб побачитися з гарпунером на яхті контрабандного опіуму Айдлер? Чи перевезу я!?

На наш оклик гарпунер вийшов на палубу і запросив нас на борт. Я хотів показати, що не гірше за матроса тямлю справу і причалив так, щоб не пошкодити білої фарби яхти. Лишивши човна за кормою, на довгій кодолі, та закріпивши її двома вузлами, ми зійшли вниз. Це було перше приміщення на морі, яке я коли бачив. Одяг, що висів на стіні, неприємно дхнув кислим. Але що з того? Хіба це не був справжній морський одяг — шкіряні куртки, підбиті смугастим оксамитом, блакитні сорочки з грубого сукна, непромокальні капелюхи та плащі, морські чоботи! Вузькі лавки, складні столи, неймовірно малі шахвочки — видно було, що економили місце. Були там і компас, і морські лампи на мідяних кільцях, блакитна мапа, недбайливо загорнута та кинута геть, прапорці, якими подають гасла, складені в абетковому порядку, морський циркуль, встромлений у дерев’яну перебірку, щоб тримати календар. Нарешті я жив. Я вперше за своє життя сидів тут на контрабандному кораблі, як рівний з рівними, з оцим гарпунером та англійським матросом-дезертиром, який сказав, що його звуть Скоті.

Дев’ятнадцятирічний гарпунер та сімнадцятирічний матрос хотіли показати себе справжніми чоловіками і поводилися так, як подобає поводитися чоловікам. Гарпунер сказав, що дуже хоче випити, а Скоті почав нишпорити по кишенях, шукаючи грошей. Тоді гарпунер побіг та купив десь з-під поли пива, бо в тій околиці не дозволяли салунів. Ми пили шклянками дешеве, поганеньке пиво. Хіба ж я був не такий дужий та сміливий, як гарпунер та матрос? Вони були чоловіки, доводячи це тим, що пили. Бо хіба ж не пияцтво перша ознака мужності? Я теж пив із ними шклянку за шклянкою, й оком не змигнувши. Прокляте питво й рівняти не можна було до тягучки, або смачного «гарматного набою». За кожним ковтком я аж здригався, й горло мені стискало, але я й знаку не подавав.

Не раз довелося бігати по пиво. Я мав усього двадцять центів і всі їх віддав, як і подобає справжньому чоловікові, хоч думкою пошкодував, бо яку силу-силенну ласощів міг би я на них купити. Хміль усім нам ударив у голови. Скоті та гарпунер розмовляли про далекі мандрівки, про бурі біля мису Горн, про люті південно-західні вітри поблизу берегів Південної Америки, про бризи, про урагани, що лютують в гирлі Ла-Плати, та затерті кригою китобійні кораблі.

Нема аніякої спромоги плисти в крижаній воді, — сказав мені гарпунер. За хвилину тебе скрутить від холоду вдвоє і ти підеш на дно. Коли кит розіб’є човна, треба зразу ж лягати черевом на весло. Тоді, хоч тебе й скорчить, але ти все ж таки будеш плисти.

— Авжеж, — згодився я, з таким виглядом, ніби теж полював на китів у Північному Льодовитому океані, та мені розбивало човни. Але я справді запам’ятав його дуже цінну пораду та пам’ятаю її досі.

Спочатку я майже не балакав. Мені тільки минав чотирнадцятий рік, і я ніколи не був ще серед океану. Я міг лише слухати розмову двох морських вовків та виявляти своє геройство, сумлінно перехиляючи шклянку за шклянкою.

Алкоголь розібрав мене. Розмова Скоті з гарпунером у тісній каюті Айдлера, немов проймала мені мозок поривами вільного вітру просторів. У своїй уяві я жив цим диким, вільним життям, що так і рясніло різноманітними пригодами.

Ми розтанули. Стриманість та мовчазність десь зникли. Ми почували себе так, наче знаємо один одного багато років, і присяглися надалі мандрувати разом. Гарпунер розповів про свої нещастя та таємниці. Скоті плакав та оповідав про свою бідноту, стару матір у Единбурзі. Вона ганського роду, запевняв він. Відмовляла собі в усьому, платила купу грошей судновласникам за його науку. Мріяла бачити його офіцером торговельного судна та джентльменом, а він розбив їй серце, дезертувавши в Австралії з корабля, та пішов іншим шляхом, працюючи за простого матроса. Скоті витяг з кишені її останнього листа і плакав, читаючи його вголос. Гарпунер та я плакали разом з ним та заприсягалися, що ми всі троє наймемося на китобійне судно Бонанца і, коли одержимо платню, всі разом поїдемо до Единбурга та віддамо старенькій леді наші гроші.

Зелений Змій розпалив і мою уяву, розтопивши мою стриманість і несміливість, бо це він говорив у мені, мій брат-близнюк, моє друге я, отож і собі я встряв у розмову та почав оповідати, вихваляючись та розводячись про те, як я човном переїхав затоку Сан-Франциско в таку бурю, коли навіть матроси зі шхун не зважувались на таке. Далі я — або Зелений Змій, бо це однаково, — сказав Скоті, що, може, він і добрий матрос, і знає до останньої всі снасті на великому кораблі, але коли б довелося керувати маленьким вітрильним човном, то тут вже я покладу його на лопатки та ще й об’їду тричі навколо нього.

Вихваляючись так, я, власне, казав правду. Я б ніколи не зважився з моєю мовчазністю та скромністю говорити про це Скоті та порівнюватись до нього. Але це вже властивість Зеленого Змія — розпустити язика та вибалакувати всякі потаємні думки.

Скоті, або Зелений Змій в ньому, звичайно, образився на мої слова. Та я не злякався. Я можу дати чосу всякому матросові-дезертирові, хоч би й мав він сімнадцять років. Ми зі Скоті спалахнули гнівом, наче ті півники,