Валерія Дражинська - Мій особистий демон, Валерія Дражинська

4

Вранці в ліжку я прокинулася сама. Мене це не здивувало. Проігнорувавши балахон, що валяється на підлозі, я замоталася в місцеву варіацію ковдри та попрямувала в суміжну кімнату. Дрого був там. Як і минулого разу розглядав якісь папери. Він повільно підняв на мене погляд. Уважно оглянув з голови до ніг та задоволено усміхнувся. Я ж не уявляла, як себе з ним поводити. Дивно, але він мені допоміг:

- Сідай та їж! - кивнув на невеликий столик у центрі кімнати.

Стукіт у двері пролунав, коли я нерішуче перебирала рукою, підозрюю місцеві делікатеси.

- Так!

Зайшов один із дикунів, мені вони були всі на одне обличчя, відрізнялися лише своїми габаритами. Винятком був лише Дрого. Він своєю величчю виходив за рамки цього тьмяного світу.

- Чого тобі? - ледачий погляд у стилі звіра, що відпочиває, звернувся на того, хто увійшов.  

- Дрого, мені потрібно з тобою поговорити. - слова супроводжувалися швидким незадоволеним кивком в мій бік.

Жест, явно непроханого гостя, був ліниво проігнорований господарем та лише легке підняття лівої брови "запрошувало" співрозмовника до продовження.

- Віддай мені Крону, - на одному диханні видавив із себе чоловік та завмер в очікуванні. - Адже вона тобі вже не потрібна.

- Що за дивний потяг до моїх використаних речей, Крамо?! - глузливо усміхнувся Дрого, від чого в того заходили жовна по обличчю, але треба віддати йому належне - погляд не відвів.  І промовчав.

А Дрого знову усміхнувся в притаманній лише йому манері, що змушувало вирувати від випромінювання чистої голої еротики та різко падати вниз від жорсткості натури: 

- Забирай!

Той задоволений вийшов. Я ж наважилася уточнити, порушивши наше тяжке мовчання:

- Хто ця Крона?

- Одна з моїх рабинь, - та він сьогодні сама доброзичливість – відповідає, як вміє, на запитання.

"Забирай!" «Одна з…» Прості слова, але в них моє майбутнє. Я акуратно відсунула від себе тарілку з їжею. Якщо така гарна дівчина за такий короткий час встигла вже бути "використаною", то, що світить мені? Ще кілька ночей? І на мене чекає таке ж "забирай"? Не думала я зараз про нещасну, хоча пожаліти варто було, надто болісно хтивий погляд був у цього Крамо перед відходом.

- Як тебе звати? - голос Дрого відірвав мене від паніки, що починала проступати.

І, як не дивно, викликав дику злість. Невже місцева монархія зволила поцікавитися моїм ім'ям? Що, нова річ повинна мати назву?

- Анна! - уперше з викликом подивилася на нього.

Жодної звірячої реакції на це не було.

- Усе змінилося для тебе, Анннна..., - ім'я прозвучало дуже еротично, навіть мурашки пробіглися по тілу.

- Я вже не рабиня? - із сарказмом поцікавилася я, намагаючись не звертати увагу на реакцію власного тіла.

- Ти й не була рабинею в повному розумінні цього слова. Невже не помітила, Анно?!

Я проігнорувала риторичне запитання. Свердлила його злим поглядом та очікувала продовження. Дрого і це спустив мені з рук.

- Ти тепер житимеш тут. Зі мною.

Ну, тут все логічно! Річ має лежати поруч із господарем, щоб далеко не ходити.

- І спати з тобою? - з якимось нездоровим азартом я продовжувала дедалі більше нахабніти.

- Спати?! Зі мною?! - один куточок його губ піднявся в подобі посмішки. - У мене на тебе зовсім інші, особливі плани.

Він мене дражнив. Його розважала моя злість. Але це ніяк не в'язалося з незворушним виразом обличчя. Навіть очі залишалися порожніми.

- А якщо я відмовлюся.

Дрого підняв одну брову. Не відчуваючи, а показуючи здивування. Перший сигнал для мене зупинитися!

- Будеш сидіти тут під замком, - просто і ясно.

Я розуміла, що ходжу по тонкому льоду, але мене вже понесло.

- У тебе що, іграшки закінчилися, ляльковод недороблений? Я не твоя річ! І не буду нею ніколи! - презирливо виплюнула я та блискавично опинилася притиснута до стіни величезним тілом, а рука Дрого "ніжно" обхопила мою шию.

Від переляку забула, як дихати. До випендрювалася, ідіотко? Господи, він же зараз мене точно придушить. Інших і за менше вбивав.   

Рука стискала горло не міцно, але відчутно. Немає більше спокою. Очі палахкотіли вогнем. Але голос напрочуд був ласкавим:

- Не спокушай! Навіть для тебе існує межа дозволеного. Не забувай про це!

Уперше бачила його лють, уся міць якої була спрямована на мене. І вона лавиною, занадто різко, вилилась в божевільний неконтрольований поцілунок. Я навіть не встигла толком зрозуміти, що сталося. Тіло пронизала палюча хвиля збудження. Вчепившись у плечі, я примудрилася обхопити його стегна ногами. Дрого глухо застогнав та сильніше втиснувся в мене. Як і вчора все за межею з ним. Я танула! Він не завдавав мені болю, його смертоносне тіло було дуже дбайливе з моїм. Мабуть знав, що через необережність може завдати непоправного, зламати. Поки мене хотів! Потрібно протягнути інтерес довше, щоб вибратися з цього світу. Не знаю, яку силу волі я підключила, але, найімовірніше, зіграв вроджений інстинкт самозбереження. Я почала відштовхувати його.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍