Курт Воннегут - Колиска для кішки

— Це місто сімейне.

— Тобто?

— Нічне життя майже відсутнє. Кожен дбає переважно про свою родину, свій дім.

— Якщо так, то це найздоровіший спосіб життя.

— Саме так і є. Маємо дуже низький рівень молодіжної злочинності.

— Чудово!

— Історія Іліума, до речі, вельми цікава.

— Та невже? Дуже цікаво!

— У давні часи він слугував трампліном, так би мовити.

— Трампліном?

— Для переселенців, що прямували на Захід.

— Он як…

— Тут люди забезпечували себе речами, необхідними в дорозі.

— Дуже цікаво!

— Приблизно на тому ж місці, де зараз розташована Дослідна лабораторія, тоді знаходився старий форт. Там тримали злочинців зі всього округу, а також здійснювали публічні страти.

— Отже, злочини й тоді до добра не доводили, як і в наші часи.

— У 1782 році там повісили чоловіка, котрий убив двадцять шість осіб. Мені здається, що було б варто комусь написати книгу про нього. Звали його Джордж Майнор Моуклі. На ешафоті він заспівав. Сам склав пісню заради такої нагоди.

— І про що ж він співав?

— Слова пісні ви можете знайти в Історичному товаристві, якщо це вас справді зацікавило.

— Ні, я тільки хотів уточнити її загальний зміст.

— Загальний зміст такий, що він ні про що не шкодує.

— Бувають же такі люди!

— Ви лише подумайте! — сказав доктор Брид. — Мати двадцять шість смертей на своєму сумлінні!

— Аж голова йде обертом, — сказав я.

14 Коли в автомобілях були кришталеві вазочки

Моя важка голова хитнулась на затерплій шиї: колеса блискучого «Лінкольна» доктора Брида знов зіштовхнулись із трамвайними рейками.

Я спитав Брида, скільки людей намагаються дістатись Загальної сталеплавильної компанії кожного ранку о восьмій годині, і він відповів: тридцять тисяч.

Полісмени в жовтих дощовиках стояли на кожному перехресті, їхні руки в білих рукавичках рухались усупереч вказівкам світлофорів.

А світлофори, яскраві привиди серед сльоти, вели далі свою нікчемну гру, підказуючи автомобільному льодянику, що робити. Зелений — рухатись. Червоний — стояти. Жовтий — бути готовими до змін, уважними.

Доктор Брид сказав мені, що Гоніккер замолоду одного ранку просто кинув свою машину в потоці іліумського транспорту.

— Полісмени мусили виявити причину затримки, і вони знайшли Феліксову машину в самій середині потоку: двигун працював, у попільничці лежав недопалок сигари, свіжі квіти у вазочках…

— У вазочках?

— Це був «Мармон», розміром із невеличкий паровоз. На облямівці дверцят були прикріплені кришталеві вазочки, і Феліксова дружина щоранку ставила в них свіжі квіти. Ось ця машина й застрягла посередині транспортного потоку.

— Подібно до «Марії Целести»[6], — підказав я.

— Поліція витягла її звідти. Знаючи, чия це машина, вони зателефонували до Фелікса та дуже ввічливо пояснили, де він зможе її забрати. Фелікс відповів їм, що більше не має потреби в «Мармоні», хай залишать його собі.

— І вони залишили?

— Ні. Вони подзвонили його дружині, вона прийшла й забрала машину.

— До речі, як її звали?

— Емілі, — доктор Брид облизав вуста; погляд його став відсутнім, і він ще раз вимовив ім’я жінки, яка померла вже так давно: — Емілі.

— Як ви вважаєте, мені дозволять описати цю історію з «Мармоном» у моїй книзі? — спитав я.

— За умови, що ви не опишете, чим вона закінчилась.

— А чим?

— Емілі не звикла керувати «Мармоном». Дорогою додому вона потрапила в серйозну аварію. Пошкодження тазових кісток… — Рух на дорозі припинився, доктор Брид заплющив очі, пальці його стиснули кермо. — Ось чому вона померла, народжуючи маленького Ньюта.

15 Веселого Різдва!

Дослідна лабораторія Загальної сталеплавильної компанії знаходилась на території Іліумського заводу біля головних воріт, на відстані одного кварталу від паркувального майданчика для службових автомобілів, де доктор Брид поставив свій «Лінкольн».

Я спитав Брида, скільки працівників у Дослідній лабораторії. «Сімсот осіб, — сказав він, — але безпосередньо займаються дослідженнями не більше сотні. Решта шістсот так чи інакше пов’язані з господарськими питаннями, а я — головна домогосподарка».

Коли ми влились у потік люду, який чимчикував заводською вулицею, жіночий голос позаду нас побажав доктору Бриду веселого Різдва. Брид обернувся, приязно вдивляючись у море облич, блідих, немов недопечений пиріг, і встановив, що привітання походило від якоїсь міс Франсіни Піфко. Міс Піфко була двадцятирічною дівчиною, здоровою, помірно гарненькою, пересічною та нудною.

Шануючи традиційну різдвяну доброзичливість, доктор Брид запросив міс Піфко приєднатися до нас. Він представив її мені як секретарку доктора Нільсака Горвата і пояснив, хто такий Горват.

— Видатний спеціаліст із хімії поверхні, — сказав він, — це саме він навчився робити дива з тонкими плівками.

— Що нового в хімії поверхні? — спитав я міс Піфко.

— До біса, — сказала вона, — не питайте мене. Я тільки друкую те, що він мені диктує.

І вона вибачилась за те, що пом’янула біса.

— Утім, я думаю, ви розумієте більше, ніж вам здається, — сказав Брид.

— Та невже! — міс Піфко не звикла до розмов з такими поважними особами, як доктор Брид, їй було ніяково. Її хода стала манірною, вона не згинала ніг і підскакувала, мов курча. Усмішка ніби приклеїлась до її губ, вона спішно шукала у своєму мозку, що б такого розумного сказати, але знаходила лише зім’яті паперові серветки та дешеві прикраси.

— Отже… — доброзичливо пробасив доктор Брид, — чи вам подобається працювати тут? Ви ж прийшли до нас десь рік тому, чи не так?

— Ви, вчені, забагато думаєте, — випалила міс Піфко і безглуздо засміялась. Виявлена доктором Бридом приязність спалила всі запобіжники її нервової системи. Вона вже себе не контролювала. — Ви всі забагато думаєте!

Похмура товста жінка в брудному комбінезоні, що пленталась поряд із нами, важко дихаючи, почула ці слова міс Піфко. Вона подивилася на доктора Брида з безнадійним докором. Вочевидь, вона ненавиділа людей, що забагато думають. У той момент я побачив у ній