Курт Воннегут - Колиска для кішки

Бармен дуже мило поводився із Сандрою. Вона йому подобалась. Він поважав її. Він розповів мені, що в Іліумській середній школі Сандра була головою комісії з визначення класних кольорів. «Кожний клас першого року навчання, — пояснив він, — мав обрати певні кольори для значків, щоб потім з гідністю носити їх до випуску».

— Які ж кольори ви обрали? — спитав я.

— Помаранчевий із чорним.

— Гарні кольори.

— Я теж так уважаю.

— А Франклін Гоніккер теж входив до складу комісії?

— Нікуди він не входив, — зневажливо сказала Сандра. — Ніколи не брав участі в комісіях, ніколи не грався ні з ким, не водив дівчат гуляти. Не знаю, чи взагалі він розмовляв з дівчатами. Ми прозвали його «Секретний агент Ікс-9».

— Ікс-9?

— Авжеж! Він завжди поводився так, ніби поспішає з однієї явки на другу і не може ні з ким розмовляти.

— А може, у нього справді було дуже таємне життя? — припустив я.

— Та ні!

— Ні, — чмихнув бармен. — Він був з тих хлопців, що збирають моделі літаків і займаються всілякими нісенітницями.

11 Протеїн

— Він мав виголосити нам привітання, — сказала Сандра.

— Хто мав? — спитав я.

— Доктор Гоніккер — старий.

— І що ж він виголосив?

— Він не прийшов.

— І привітальної промови не було?

— Та ні, була. Доктор Брид, той, з ким ви побачитесь завтра, з’явився весь захеканий і щось там промовив.

— Що саме?

— Сказав, сподівається, що багато хто з нас зробить кар’єру в науці, — Сандра не вважала ці слова смішними. Вона пригадувала урок, що сильно вразив її, і повторювала його затинаючись, але старанно. — Сказав, що головна проблема світу… — Вона зупинилась, роздумуючи, потім невпевнено повела далі: — Головна проблема світу в тому, що люди тримаються старих забобонів, а не науки. Сказав, що якби всі більше займалися наукою, не було б усіх цих халеп.

— Він ще сказав, що наука колись розкриє головну таємницю життя, — додав бармен, почухав потилицю і спохмурнів. — Щось таке я читав у газеті цими днями, нібито нарешті відкрили цей секрет… про що ж там ішлося?

— Не чув, — промимрив я.

— Я читала, — сказала Сандра. — Два дні тому.

— Саме так, — сказав бармен.

— Отже, у чому полягає секрет життя? — спитав я.

— Забула, — зітхнула Сандра.

— Протеїн, — проголосив бармен. — Вони відкрили якийсь секрет протеїну.

— Ага, — сказала Сандра, — саме так.

12 Насолода кінця світу

Потім до нас приєднався бармен старшого віку. Там, у барі «Мис Код» готелю «Дель Прадо», почувши, що я пишу книгу про день, коли скинули бомбу, він розповів мені, як сам прожив той день, що це був за день у тому самому барі, де ми сиділи. Він розтягував слова, як В. К. Філдс[5], а його ніс був схожий на добірну полуницю.

— Тоді цей бар не звався «Мис Код», — казав він. — Не було цих клятих рибальських сіток та мушель на стінах. Тоді був «Вігвам навахо». Індіанські ковдри та коров’ячі черепи повсюди. На столах — маленькі тамтами. Якщо відвідувачі хотіли покликати офіціанта, вони мали бити в тамтами. Мене намагалися примусити, щоб я носив на голові пір’я на зразок індіанського воїна, але я відмовився. Одного разу сюди зайшов справжній індіанець-навахо. Він сказав мені, що навахо не мешкали у вігвамах. «Суцільний сором», — сказав я йому. А ще раніше тут була «Помпея» — усюди валялася відпала штукатурка. Однак назва цього місця не має значення: світло так ніхто й не відремонтував.

Та й кляті клієнти не змінились, і кляте місто навкруги теж. Того дня, коли скинули кляту гоніккерівську бомбу на японців, приходить якесь ледащо й починає канючити питво. Він, бач, хотів випити з тієї нагоди, що незабаром кінець світу. Отож я намішав йому «Насолоду кінця світу»: видовбав ананас, залив туди півпінти м’ятного лікеру, додав збитих вершків і зверху поклав вишеньку. «Ось, тримай, жалюгідний сучий сину, — кажу йому, — щоб потім не нарікав, ніби я для тебе нічого не зробив». Тут заходить інший хлопець та й каже, що звільняється з Дослідної лабораторії, — мовляв, що б учені не розробляли, з цього все одно вийде зброя, так чи інакше. Сказав, що не хоче надалі допомагати політикам у їхніх клятих війнах. Його ім’я було Брид. Я спитав, чи він не родич голови клятої Дослідної лабораторії. Він сказав: «Так, будь я неладен». Сказав, що він і є клятий син голови Дослідної лабораторії.

13 Трамплін

Боже, боже, яке ж огидне це місто, Іліум!

«О Боже, — каже Боконон, — які ж огидні ці міста, усі до одного!»

Мокрий сніг падав крізь непорушну завісу туману. Було ще дуже рано. Я їхав у «Лінкольні» з доктором Ейсою Бридом. Мене нудило, вчорашня пиятика ще давалася взнаки. Доктор Брид сидів за кермом. Колеса машини раз у раз наштовхувались на колії давно занедбаної трамвайної лінії.

Брид був старий з рожевими щічками, безперечно, заможний, дуже добре вдягнений. Увічливий, оптимістичний, розумний та незворушний. Я ж, навпаки, почувався колючим, недужим циніком. Я пробув із Сандрою всю ніч.

Душа моя смерділа, як палене котяче хутро.

Людей я бачив виключно в чорних тонах, і про доктора Ейсу Брида я знав тепер дещо погане — Сандра мені розповіла.

Сандра розповіла, що в Іліумі всі впевнені, буцімто доктор Брид колись був закоханий у дружину Фелікса Гоніккера. «Багато хто вважав, — сказала вона, — що Брид був батьком усіх трьох дітей Гоніккера».

— Вам доводилось раніше бувати в Іліумі? — раптом спитав доктор Брид.

—