Тетяна Барматті - Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті

Розділ 3 – Прогулянка.

Розділ 3 – Прогулянка.

– Перепрошую, я не знав, що ви зайняті… – дивлячись на мою руку, що все ще гладила імовірну сідницю, видихнув відчужено «шоколадка».

Розчаровано зітхнувши, я зиркнула на Сана. Чоловік був незвично нерішучим та збентеженим. Так йому й треба, знатиме, як переривати. Легенько шльопнувши Ларі, я лукаво посміхнулася, дивлячись за тим, як здригнувся від несподіванки Сан. Це того коштувало, тож я милостиво пробачила йому помилку, прибираючи свої руки і повертаючись обличчям до чоловіка.

– Ви ж не просто так прийшли? – Підняла я одну брову і спробувала зробити все обличчя максимально серйозним. Ось тільки хитра усмішка все ніяк не хотіла сходити з моїх губ. Ох і дограюсь я.

– Так, мені доповіли, що ви не відпочиваєте, – кивнув чоловік, повертаючи назад маску ввічливої відчуженості. Мене скоро від їхніх пісних облич нудити почне, а це ще й дня не минуло мого перебування тут! Чи день минув?

– Скільки я вже у вашому світі? – уточнила я.

– Два дні.

– Скільки?

– Два дні. Більше доби ви спали, після переходу ваше тіло було виснаженим, а далі ви вже самі знаєте, – спокійно пояснив мені Сан, поки Ларі меланхолійно одягався.

Навіть цікаво, що він мені пошиє, якщо сам носить нещасні шматочки тканини? І він не порадився і не поцікавився моєю думкою. Боюся, якщо мені не сподобається кінцевий результат його роботи, на чоловіка чекатиме розчарування.

– Ясно ... – не відриваючи погляду від модного експерта, який методично одягався, пробурмотіла я, важко зітхнувши.

Я в новому світі два дні, а все, що встигла – це поспати та помацати зад Ларі. Якось не рівнозначно виходить. Та й сидіти на одному місці я можу, тільки якщо в моїх руках цікавий роман про потраплянку. Ось тільки, навіщо мені зараз роман, якщо я сама потраплянка?

– Вам треба відпочити, – не відставав від мене Сан. Але що цікаво, зараз він звертається до мене офіційно, хоча в першу нашу «зустріч» говорив без жодних формальностей.

– Я ж казала, можна просто Світлана, – видихнула я, з-під вій спостерігаючи за реакцією чоловіка.

Нічого особливого не сталося, як би я не намагалася щось зрозуміти. Але чому мені так неспокійно? Швидше за все, я накручую. Ну, чи тут справді щось не так. Головне, щоб це «щось не так» жодним чином не стосувалося мене, а решта мені, в принципі, не цікаво. Мало які таргани водяться в головах нагів, всі ми не без тарганів.

– Мені потрібна бібліотека, – рішуче видихнула я, проводжаючи Ларі сумним поглядом. Змився по-тихому, наче все так і має бути. Ну, нічого, своє я візьму з відсотками.

– Навіщо?

– Я хочу більше дізнатися про ваш світ, – знизала я плечима. – Про раси, традиції, про все, якщо не вдаватися до подробиць.

– Це неможливо.

– Чому? – Примружилася я, поки всередині зріла буря обурення.

– Я налаштував ваш мозок на нашу мову, але писати та читати вам доведеться вчитися самостійно.

– А чи не можна знову налаштувати мій мозок?

– На жаль, це надто складний і ризикований спосіб.

– У чому ризик? – насторожено уточнила я. Проти навчання я нічого не мала, ось тільки це займе час, а мені не хотілося гаяти дорогоцінні хвилини.

– Від легкого запаморочення до помутніння розуму, – спокійно промовив Сан, і я ковтнула, боязкого пересмикнувши плечима. Останнє взагалі мене не влаштовувало, ось ні крапельки.

– Тоді я готова вчитися і чим раніше почнемо, тим краще.

– До чого цей поспіх? – вп'явшись у мене поглядом, холодно уточнив чоловік.

Поплескавши віями, я вдала, що не помітила холоду в голосі Сана. Грати дурепу я вміла і не рідко користувалася цим умінням. До чого взагалі комусь знати, що в мене в голові не тільки блискучий пилок фей, а й розум є. Та й, що не кажи, дурням жити легше, від них нічого не чекають.

– Який поспіх? – здивовано видихнула я. – Я просто мрію зрозуміти ваш спосіб життя і не робити помилок. Ось у моєму світі дівчат не замикають у кімнаті, залишаючи біля дверей охорону, тому мені важко зрозуміти таку потребу. До речі, навіщо ви лишили біля дверей охорону?

Чоловік не здригнувся, навіть очей не відвів, розглядаючи мене. Не знаю, що він хотів побачити, але я, замовчавши, також дивилася на нього, приклеївши до губ теплу, нічого не значущу, чергову посмішку.

– З метою вашої безпеки… – через кілька довгих секунд таки промовив він.

Мене його відповідь зовсім не влаштувала. Жодної точності, одні туманні фрази, які можна зрозуміти по-різному.

– Мені щось загрожує? – Уточнила спокійно я. Нервувати раніше часу я не бачила сенсу. Та й у страху очі великі, а мені треба розуміти ситуацію тверезо, а не робити поспішних висновків.

– Поки ви під захистом – нічого.

– Під вашим захистом? – Хмикнула я, розтягнувши губи в посмішці. Ну і жук, думає, залякає, і я його слухатиму. Не на ту напав, я, якщо треба, сама зможу когось хочеш залякати.

– Все вірно.

– Я хочу мати можливість вільно пересуватись, вийти на вулицю. Або ви не впевнені у безпеці цього… А де ми до речі?

– Храм Покровителя.

На кілька секунд я замовкла, спантеличено дивлячись на чоловіка. Це що ж виходить, якщо тут, у Храмі їхнього Покровителя, чоловіки ходять напівголі, то поза його межами що діється?

Мимоволі посміхнувшись, я пройшла поглядом по оголеному пресу «шоколадки», а задумливо подивилася на його хвіст. Навіть руки засвербіли  поторгати і пощупати чоловіка, все-таки він перервав моє дослідження. Та й, у всіх фентезі книгах секс описують, як щось нереальне, найвище задоволення, треба ж зрозуміти брешуть вони чи ні!

– Шаса Світлана?

– Так, вибачте, я трохи відволіклася… – чарівно посміхнувшись, я постаралася викинути дурниці з голови. Все-таки десь там, за межами захисного куполу нагів на мене чекає мій нереальний чоловік, так що сенсу розмінюватися немає.

– Якщо питань більше немає, я піду, а ви відпочивайте.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍