Марк Леві - Викрадач тіней

Швиденько повечерявши й поробивши уроки, поки мама дивилася свій улюблений серіал (вона заявила, що посуд зачекає), я зміг ушитися на горище, так що вона навіть не помітила. Там, між балками, було велике кругле, як повний місяць, вікно, а місяць таки був уповні того вечора. Мені треба було обміркувати все, що зі мною сталося. Нічого собі: наступаєш на чиюсь тінь, і вона йде з тобою. Але мама казала, що в мене надто бурхлива уява, тож я мав це обміркувати там, де ніхто мене не потурбує, а єдиним таким місцем було горище.

Тут був мій світ. Тато ніколи сюди не ходив, стеля була надто низька, і він увесь час стукався головою, а коли стукався, казав жахливі слова, як-от: «дідько», «хороба», «лайно». Іноді всі три в одному реченні. Якби я вимовив хоча б одне з них, мені було б непереливки, але дорослим дозволено багато чого такого, що нам забороняють. Отож тільки-но я досяг віку, коли зміг самостійно видиратися на горище, батько залюбки посилав мене туди замість себе, а мені це подобалося. Якщо бути відвертим до кінця, спочатку горище мене трохи лякало, адже там панувала темрява, але згодом мені навіть сподобалося лазити серед старих валіз і картонних коробок.

В одній із них я знайшов фотографії з маминого дитинства. Мама досі гарна, але на молодих фотографіях вона взагалі красуня. Була там і коробка з весільними світлинами батьків. Повірити важко, наскільки вони тоді мали закоханий вигляд.

Роздивляючи їх, я міркував, що сталося, куди поділося все те кохання. Куди воно могло піти? Кохання, як тінь, — хтось наступить — і забере з собою. Можливо, коханню вадить надлишок світла, а може, навпаки, без світла тінь кохання тьмяніє і, зрештою, зникає. В одному з альбомів на горищі я надибав фотографію: тато з мамою, узявшись за руки, стоять на ґанку мерії. У мами кругленький животик, тож і я там був певним чином. Навколо батьків тітки й дядьки, кузени й кузини, і в усіх веселий вигляд. Можливо, і я колись одружуся з Елізабет, якщо вона погодиться, тільки треба підрости на кілька сантиметрів, скажімо, десь на тридцять.

На горищі були й поламані цяцьки, усі ті, яких я не зумів полагодити, дослідивши, як їх улаштовано. Зрештою, серед усього того мотлоху я почувався в іншому світі, світі моїх розмірів. Мій світ був у моєму будинку, але під дахом.

Я стою перед круглим вікном горища й дивлюся, як сходить місяць, він повний і освітлює дерев’яну підлогу. У його променях видно навіть, як літають порошинки, — тут так чарівно й затишно! Сьогодні до повернення мами я ходив до колишнього батькового кабінету, щоб пошукати щось про тіні.

Стаття в енциклопедії була заскладна, але завдяки ілюстраціям я чимало дізнався про те, як можна отримувати тіні, переміщувати чи націлювати їх. Мій план мав спрацювати, коли місяць вийде на пряму лінію з вікном. Я нетерпляче чекав тієї миті, сподіваючись, що він опиниться в потрібному місці, перш ніж скінчиться мамин серіал.

Нарешті це сталося. Просто перед собою я побачив, як на дранці горища витягується тінь. Я трішки прокашлявся, закликав усю свою мужність і чітко проказав те, у чому вже був певний:

— Ти не моя тінь!

Я зовсім не божевільний і справді дуже злякався, коли тінь мені прошепотіла:

— Я знаю.

Запала тиша. У мене пересохло в роті, клубок підступив до горла, але я провадив далі:

— Адже ти тінь Маркеса?

— Так, — прошепотіла вона.

Коли говорить тінь, таке враження, ніби в тебе в голові бринить музика, музик немає, але таке враження, ніби поблизу грає незримий оркестр. Ефект той самий.

— Благаю, нічого нікому не кажи, — попрохала тінь.

— Що ти тут робиш? Чого ти обрала мене? — занепокоївся я.

— Я втекла, хіба ти не здогадався?

— А чого ти втекла?

— Ти не уявляєш, як-то — бути тінню бовдура. Це нестерпно, я не витримала. Важко було ще коли він був зовсім малий, але що старший він стає, то гірше. Інші тіні глузують з мене. Якби ти знав, як поталанило твоїй тіні і якою зверхньою вона була до мене. Адже ти не такий.

— А який?

— Забудь, що я тобі сказала. Інші тіні кажуть, що в нас немає вибору, що кожна з нас має раз і назавжди залишатися тінню однієї людини. Треба, щоб та людина змінилася, тоді й наша доля зміниться. А з Маркесом яке в мене майбутнє? Уявляєш, як я здивувалася, коли відчула, що можу відірватися від нього, коли ви були поруч. У тебе є незвичайний дар, тож я не вагалася, адже такого шансу більше не буде. Я дещо скористалася зі своїх розмірів, адже я тінь Маркеса, даруй уже. Я відштовхнула твою, щоб зайняти її місце.

— А що ти зробила з моєю тінню?

— А ти як думаєш? Їй треба було до когось причепитися, ось вона й пішла з моїм колишнім власником. Зараз їй, напевно, не позаздриш.

— Ти вчинила безчесно. Завтра ж віддам тебе Маркесу й заберу свою тінь.

— Благаю, дозволь залишитися з тобою. Мені хочеться дізнатися, як це бути тінню порядної людини.

— Я — порядна людина?

— Ти можеш таким стати.

— Я не можу тебе лишити, люди помітять, що тут щось не так.

— Люди не помічають інших людей, де їм звертати увагу на тіні! До того ж я звикла не лізти в очі. Якщо трохи потренуємося, і ти мені допоможеш, нам це вдасться.

— Але ж ти чи не втричі більша за мене.

— Так буде не завжди, з часом усе зміниться. Адже й тобі, поки не підростеш, теж доведеться триматися в тіні, але коли підростеш, я потягну тебе до світла. Подумай, мати велику тінь — значна перевага. Без мене ти ніколи не висунув би своєї кандидатури на старосту класу. Думаєш, повірили саме тобі?

— То це ти мене просунула?

— А хто ж іще? — запишалася тінь.

Раптом я почув мамин голос. Вона запитала, з ким можна розмовляти на горищі. Не подумавши, я бовкнув, що розмовляю зі своєю тінню. Звісно, вона порадила мені краще йти спати, ніж городити дурниці. Дорослі ніколи вам не вірять, коли ви ділитеся з ними серйозними речами.

Тінь стенула плечима, мені здалося, що вона мене розуміє. Я відійшов від вікна, і вона зникла.

Тієї ночі мені снився дуже дивний сон. Ми з татом вирушили на полювання. Хоч я не люблю ловів, цього разу я був щасливий, що батько знову зі мною. Я