Мілан Кундера - Жарт

більше вділити часу «життєвим радощам». Я відказала, що нічого не маю проти цього, що в мене завжди було палке стремління до радощів, що нічого так не дратувало мене, як усілякі печалі та скигління, а він сказав, що не має значення те, до чого я прагну, адже здебільшого шанувальники втіх — це найсумніші люди на світі, ох, правда ваша! — мало не вигукнула я, а потім він сповістив, що забере мене о четвертій пополудні біля радіо, ми подамося удвох погуляти на природі, на празькій околиці. Я намагалася протестувати, що ви, я ж заміжня жінка, не можу я вештатися отак гаями з чужим чоловіком, Людвік жартома відказав, що він не чоловік, а лише науковець, а водночас був сумний, такий сумний! Я помітила це, і мені аж гаряче стало, приємно було думати, що він хоче мене, хоче саме тому, що я нагадала про моє заміжжя, адже в такий спосіб я стала ще недоступніша, бо завжди найдужче прагнуть того, що недоступне, я спрагло вхлинала смуток, який читався на його обличчі, і тоді збагнула, що він закохався в мене.

А наступного дня з одного боку була Влтава, з іншого на крутому схилі зеленів гай, це було так романтично, я люблю все, що романтичне, моя поведінка, мабуть, була трохи дурнувата, не личила вона матері дванадцятирічної дівчинки, я сміялася, стрибала, взяла його за руку і примусила бігти разом зі мною, потім ми зупинилися, моє серце гамселило, мов навіжене, ми стояли, майже торкаючись одне одного, Людвік трохи нахилився й раптом поцілував мене, я відсахнулася і знову вхопила його за руку, і ми знову побігли, серце в мене слабеньке, найменше зусилля — і воно вже тіпається, варто тільки піднятися на поверх, тож я незабаром збавила ходу, подих мій потроху вирівнювався, аж я помітила, що несамохіть тихенько наспівую два перші такти моєї улюбленої моравської пісеньки, і коли мені здалося, що він зрозумів мене, я заспівала на повний голос, не було мені соромно, мені здалося, ніби з мене упав тягар моїх років, клопотів, смутку, тисячі отих сірих лусочок, а потім ми сиділи в сільському шинку і їли хліб і ковбасу, все було так просто і звичайно, буркотун шинкар, поплямована скатертина, а пригода була таки чудесна, я сказала Людвіку, знаєте, за три дні я вирушаю до Моравії, робитиму репортаж про «їзду Королів». Він запитав, де саме, і коли я відповіла, заявив, що це там, де він народився, новий збіг, що просто-таки приголомшив мене, а Людвік сказав: «Я знайду вільну часину, щоб побути там із вами».

Я злякалася, згадала про Павла, про ту слабеньку іскорку надії, яку викресав він у мені, не ставлюсь я цинічно до мого шлюбу, на все ладна, щоб порятувати його, й не лише заради маленької Здени, адже ніде правди подіти, заради себе теж, заради всього, що було, заради спогадів про молодість, але не знайшла я в собі сили сказати Людвікові «ні», не знайшла, та й годі, й ось тепер жереб кинуто, маленька Здена спить, мені страшно, а Людвік о цій порі вже в Моравії й чекає на завтра, коли я вийду з автобуса.

Частина третя

Людвік

1

Авжеж, пішов я прогулятися. Зупинився на мосту через Мораву і задивився на плин води. Ох і бридка вона, ця Морава (вода в ній така брунатна, аж здається, ніби річкою плине глинясте течиво), та й узбережжя її похмуре: вулиця, де бовваніє п’ятеро двоповерхових будинків, що стоять нарізно, мов нещасні сироти; певне, задумані вони були як основа набережної, амбітний і претензійний намір, що так і не втілився у життя; на двох із них видно ліплення у вигляді янголят, з кераміки і тиньку під мармур, воно вже й облущилося: янголи без крилець, а візерунків, які обвалилися подекуди до самої цегли, й геть не розібрати. Там, де ця вулиця з домами-сиротами закінчується, видно тільки опори лінії електропередачі, траву, декількох запізнілих гусей на моріжку, а потім лани, незмірні й безкраї лани, що губляться десь удалині, а в них губиться глинисте течиво Морави.

Міста тут відбиваються одне в одному, наче в дзеркалі, а я в цій панорамі (ще змалку добре знайома була, але й тоді нічого вона мені не казала) угледів Остраву, місто гірників, що скидалося на величезну тимчасову спальню, де було повно занедбаних будинків і брудних вулиць, які губилися в порожнечі.

Я потрапив у пастку; стояв на цьому мосту, немов під прицілом кулемета. Не хотілося мені далі розглядати ту пустельну вулицю й розкидані по ній будинки, бо не хотів я думати про Остраву. Отож я обернувся й попрямував берегом проти течії.

Там ішла доріжка, облямована з одного боку густою шерегою тополь: вузенька алея, з якої видно було все, мов на долоні. Праворуч був схил, що поріс травою і бур’янами, він спускався до самісінької води; далі, потойбіч річки, погляд впирався у склади, майстерні й двори невеличких фабрик; ліворуч від алеї спершу виднів довжелезний смітник, а потім розлогі лани, поцятковані металевими конструкціями опор високовольтної лінії електропередачі. Вивищуючись над усім отим, прямував я вузькою доріжкою, наче переходив місточками понад самісінькою водою, — і порівняння цього краєвиду з неозорою водною гладінню спало мені на думку, бо від нього віяло холодом, який просто-таки пронизував мене, та й ішов я цією алеєю, наче ризикував щомиті упасти у воду. Водночас усвідомлював, що чудернацьке враження від пейзажу є тільки крихітною друзкою від того, про що я заборонив собі згадувати після зустрічі з Люцією; враження було таке, наче мої приховані згадки просякнули в усе, що бачив я цієї миті довкола себе, в пустельні лани і пустку дворів і складів, непрозору гладінь річки і цю постійну холодінь, що поєднувала в цілість всю довколишню місцевість. Мені здалося, що я не зможу відкараскатися від тих згадок; вони просто-таки обсіли мене.

2

Про той шлях, яким урешті доскочив я першого мого життєвого краху (і, з його недоброю поміччю, Люції), було б неважко розповісти легким і навіть забавним тоном: у всьому винна була моя згубна схильність до лихих жартів і згубна Маркетина нездатність зрозуміти їх. Маркета належала до тих жінок, які все сприймають серйозно (у цьому вона цілком узгоджувалася із самісіньким духом тієї пори) і яких добрі феї ще з колиски наділили здатністю всьому вірити, що й стало