Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Типу того, типу того…

— О Господи! — сказав я. — Забирайтеся звідси, мерщій. — Думка про те, що я витягуватиму з Крістіан гроші для її брата-боржника, здавалася занадто божевільною навіть для Френсіса.

— Знаєте, я мало не впав, коли почув, що вона повернулася, я був просто шокований, це ж змінює геть усе, і мені захотілося просто піти й поговорити про це з кимось суто по-людськи, і ви, звісно… Скажіть, є у вас удома якесь пійло?

— Будь ласка, просто йдіть геть.

— Я відчуваю, вона захоче вас, захоче справити враження й таке інше… Ми перестали листуватися, розумієте, я весь час потребував грошей, тоді вона найняла юриста, щоб змусив мене припинити писати їй… Але тепер — це мов почати все спочатку, якби ви тільки підтримали мене, тримали мене поряд як…

— Ви хочете, щоб я вдавав із себе вашого друга?

— Але ми могли б бути друзями, Бреде… Слухайте, є в хаті щось випити?

— Ні.

Задзвонив телефон.

— Будь ласка, ідіть геть, — сказав я, — й там і залишайтеся.

— Бредлі, не будьте безсердечним.

— Геть!

Він стояв переді мною з виразом огидної покори на обличчі. Я розчахнув двері вітальні та вхідні двері квартири. А потім узяв слухавку в коридорі.

На іншому кінці дроту був Арнольд Баффін. Голос його лунав стишено й повільно.

— Бредлі, чи не могли б ви приїхати, будь ласка? Думаю, я щойно вбив Рейчел.

Я одразу озвався, теж неголосно, але емоційно:

— Арнольде, не кажіть дурниць. Не кажіть дурниць!

— Будь ласка, приїжджайте просто зараз. — Його голос звучав, наче записане на плівку оголошення.

— Ви телефонували лікареві? — поцікавився я.

На мить запала тиша.

— Ні.

— То зателефонуйте!

— Я… все поясню… Ви можете просто зараз приїхати сюди?

— Арнольде, — перервав його я, — ви не могли її вбити… Верзете казна-що. Ви не могли…

Знову коротка пауза.

— Можливо. — Його голос був невиразний, навіть здавався незворушним. Безсумнівно, це було наслідком пережитого потрясіння.

— Що сталося?..

— Бредлі, чи не могли б ви…

— Так, — здався я. — Просто зараз приїду. Візьму таксі. — І поклав слухавку.

* * *

Можливо, варто зауважити, що першим моїм почуттям, коли я почув Арнольдові слова, була незбагненна радість. Читáчу, перш ніж проголосити мене безсердечною потворою, зазирни у власну душу. Схожі реакції, зрештою, не такі вже й ненормальні, та й можна принаймні сказати, що вони майже виправдані. Ми природно сприймаємо катастрофи наших друзів із задоволенням, яке не перешкоджає дружбі. Частково, але не цілком, це пояснюється тим, що ми насолоджуємося своєю роллю помічника. Особливо пікантні з цього погляду неочікувані й недоречні нещастя. Я був дуже прив’язаний і до Арнольда, і до Рейчел. Але між одруженими й холостяками завжди існує природна племінна ворожнеча. Ненавиджу, коли одружені вдають із себе, можливо, інстинктивно, не лише щасливіших, але й морально добропорядніших за тебе людей. До того ж їм допомагає думка неодружених, що кожен шлюб неодмінно щасливий, якщо в очі не кидається щось інше. Шлюб Баффінів завжди здавався досить стабільним, тож цей несподіваний епізод сімейного життя сплутав усі мої думки.

З рожевими щоками, до яких після Арнольдових слів прилинула кров, і, мушу підкреслити (жодного протиріччя), надзвичайно занепокоєний і засмучений, я обернувся й побачив Френсіса, про існування якого вже й забув.

— Щось сталося? — поцікавився чоловік.

— Ні.

— Я чув, як ви казали щось про лікаря.

— З дружиною мого друга стався нещасний випадок. Вона впала. Я їду туди.

— Може, мені варто поїхати з вами? — запропонував Френсіс. — А що, як знадоблюся. Зрештою, перед Богом я й досі лікар.

Я хвилинку подумав і сказав:

— Гаразд.

Ми сіли в таксі.

Я зупинюся тут і скажу ще кілька слів про мого протеже, Арнольда Баффіна. Я палко бажаю (це не просто слова, я дійсно відчуваю палке бажання) змалювати Арнольда чітко й справедливо, бо ця історія за своєю суттю — історія моїх із ним стосунків і разючої кульмінації, до якої вони призвели. Я «відкрив» Арнольда, значно молодшого за мене, коли вже здобув деяке визнання як письменник, а він був випускником коледжу й саме закінчував свій перший роман. На той час я вже «позбавився» дружини та переживав один із тих «нових стартів», які, як я весь час сподівався, мали стати початком на шляху до успіху. А він, щойно отримавши диплом з англійської літератури в університеті Рідінґа, працював учителем у школі. Ми познайомилися на якихось зборах. Арнольд сором’язливо зізнався, що пише роман. Я відреагував із ввічливою цікавістю. Тоді він надіслав мені майже завершений рукопис. (Це був, звісно, «Тобіас і провинний янгол». Його найкращий, як я дотепер вважаю, твір.) Я подумав, що книжка була гідна, і допоміг йому знайти видавця, а коли вона вийшла друком, написав досить схвальний відгук. Так почалася одна з найуспішніших, з комерційного погляду, літературних кар’єр сучасності. Арнольд одразу ж — як буває, усупереч моїм порадам, — полишив своє вчительське місце та присвятив себе «письменництву». Він писав легко, щороку видавав книжку, яка задовольняла смаки читацької аудиторії. Багатство й слава не забарилися.

Подейкували, особливо у світлі пізніших подій, наче я заздрив письменницькому успіху Арнольда. Мені хотілося б одразу категорично це заперечити. Іноді я заздрив тій свободі, з якою він писав, коли мене наче мотузкою прив’язували до стола. Але загалом я не відчував заздрості до Арнольда Баффіна з однієї простої причини: мені здавалося, що він досягає успіху, поступаючись власною гідністю. А що я відкрив цього письменника й був його покровителем, то від самого початку відчував пов’язаність із його творчістю. Мене бентежило, що молодий і перспективний письменник може відкласти вбік свої справжні задуми й так швидко пристосуватися до популярних шаблонів. Я поважав його працьовитість і захоплювався його «кар’єрою». Він мав безліч інших талантів окрім суто літературного. Проте мені не дуже подобалися його книжки. Однак на допомогу поспішав такт, і, як я вже казав, незабаром ми інтуїтивно стали уникати деяких тем у розмові.

Мене запросили на весілля Арнольда й Рейчел. (Зараз мова йде про події, які сталися майже двадцять п’ять років тому.) А після цього багато років поспіль я щонеділі навідувався до Баффінів на ланч і до того ж бачився десь із Арнольдом принаймні раз на тиждень. Ми наче стали родиною. Якийсь час Арнольд навіть називав мене своїм «духовним батьком». Але ці традиційні зустрічі в тісному колі припинилися після того, як Баффін одного разу висловив свою думку щодо мого твору, яку я тут не наводитиму. А втім, дружба наша збереглася. Переживши