Невідомий Автор - Казка про Аладдіна і чарівну лампу (арабська казка), Невідомий Автор

Нехай вона стане йому за дружину, а він мені – за зятя. Скажи, щоб він прийшов у палац познайомитись зі мною – я зустріну його з великою шаною. Якщо він схоче, ми сьогодні відгуляємо весілля.

І мати поцілувала землю біля царевих ніг і вийшла з палацу. Додому вона летіла як на крилах.

А цар подався до своєї дочки Бадр аль-Будур і спитав її:

– Доню, чи сподобався тобі дарунок нового нареченого?

– О таточку, – відповіла царівна, – цим самоцвітам немає рівних у всьому світі! І немає в мене слів, щоб сказати, які вони гарні!

– Тож твій новий наречений, доню, не зрівняється з візировим сином, – сказав цар.

Аладдінова мати, повернувшись додому, вигукнула:

– Сину, твоє бажання здійснилося! Радій! Цар прийняв викуп за дочку й сказав, що ваше весілля буде сьогодні. Він звелів, щоб ти прийшов до нього познайомитись.

Аладдін, радий та щасливий, подякував матері за ласку й за турботи, а потім мерщій подався в свою кімнату й потер лампу. І джин з'явився перед ним і спитав:

– Чого ти хочеш, мій володарю?

– Відведи мене до царської лазні й принеси таке вбрання, якого ще ніколи не носив жоден цар, – сказав Аладдін.

За мить Аладдін був у лазні. Він вимився, напахтився дорогоцінними пахощами, убрався в препишні й прегарні шати, і джин одніс його додому.

І Аладдін мовив:

– Я йду до царя! Тож приведи мені сорок невільників. Хай всі вони сидітимуть верхи на конях, і хай на конях буде золота збруя. І хай невільники будуть гарно вбрані й при зброї. Двадцять виступатимуть перед мене, двадцять – позад мене. Потім приведи коня – такого, якого не було ще ні в одного царя світу! А ще приведи дванадцять невільниць для моєї матері – прекрасних, як сонце, вбраних дорого й пишно, в намистах, перснях, браслетах і сережках. А для матері принеси такі шати, які носять цариці.

– Слухаю і корюся! – мовив джин, на мить зник і приніс усе, що було наказано.

Аладдінова мати подалася в супроводі невільниць до палацу.

Аладдін сів верхи на баского коня, вишикував перед себе та позад себе невільників і теж вирушив до палацу.

Їхав він містом, і городяни милувалися ним – такий він був гарний, такий пишний супроводив його почет – і вітали його. А невільники, за наказом Аладдіна, кидали людям жмені золотих динарів.

Цар чекав Аладдіна, сидячи в тронній залі, а до брами вислав кількох емірів та вельмож.

І коли Аладдін під'їхав до палацу й хотів злізти з коня, один із шляхетних емірів виступив наперед і сказав:

– О пане, цар звелів, щоб ти зійшов з коня аж біля дверей зали.

І візири та еміри повели Аладдіна до зали, а перед дверима допомогли йому злізти з сідла.

А потім підвели його до царя.

Цар підвівся з трону, привітав та обійняв Аладдіна й посадовив його праворуч від себе.

Аладдін віддав цареві шану й мовив:

– О великодушний царю часу, з великої своєї ласки ти віддаєш за мене дочку, хоч я – найнижчий із твоїх рабів. Уклінно тебе прошу – подаруй мені клаптик землі, щоб я збудував на ній палац, гідний царівни Бадр аль-Будур.

Побачивши, що Аладдін такий гарний і вбраний у препишні шати, що його невільники теж багато вбрані, цар здивувався великим дивом, а візир ледве не сконав од заздрощів.

Потім цар звелів бити в литаври й барабани і повів Аладдіна в іншу залу. Там були накриті столики, і цар запросив Аладдіна до вечері. За вечерею він повів з Аладдіном розмову, і хлопець відповідав так розумно, красномовно та шанобливо, що зовсім зачарував царя.

Після вечері цар послав по суддю та свідків, і вони написали шлюбну угоду, і Аладдін підвівся, щоб іти додому, але цар схопив його за полу й мовив:

– О мій сину, куди ж ти? Я відведу тебе до твоєї дружини.

– О царю часу, – відповів Аладдін, – я хочу спершу звести для царівни Бадр аль-Будур палац. Я збудую його швидко.

– Перед моїм палацом є чимала ділянка землі, – сказав цар. – Якщо вона тобі подобається, будуй палац там.

– Це саме те, що мені потрібно! – радісно вигукнув Аладдін.

Повернувшись додому, він схопив лампу й потер її. Коли з'явився джин, Аладдін сказав:

– Я хочу, щоб ти якомога швидше збудував палац, і хай той палац буде дуже великий і пишно прибраний, і хай килими та прикраси в ньому будуть царські!

І раб із роду джинів відповів:

– Слухаю і корюся!

Вранці він повів Аладдіна до нового палацу. Аладдінові палац сподобався. Радий та веселий, сів він на коня і разом з усім своїм почтом поїхав до царя.

Цар, прокинувшись, глянув у вікно – і побачив величезний мармуровий палац! Від нього до царського палацу прослався розкішний килим, вигаптуваний золотом.

І цар, зачудований, сказав своєму візирові:

– Глянь-бо, що зробив Аладдін за одну-єдину ніч! Бачиш, який високий і гарний цей палац! Хіба ти можеш збудувати такий навіть за двадцять років? Отже, Аладдін гідний того, щоб бути моїм зятем і чоловіком моєї дочки!

Візир глянув – і його аж зсудомило від заздрощів.

– О царю часу, це – чаклунство! – просичав він. – Людина не може звести палац за одну ніч!

– Ні, візире, – відповів цар. – Той, хто здатен піднести такий дарунок, який підніс мені вчора Аладдін, спроможний збудувати за одну ніч такий палац. А ти наговорюєш на нього казна-що тому лиш, що заздриш.

Візир не здобувся на відповідь.

Цар вийшов у залу і побачив у вікно, що до нього їде Аладдін, а невільники кидають людям гроші, і люди радісно вітають його.

Цар обійняв і поцілував Аладдіна, а потім повів його в найбільшу та найрозкішнішу залу. Там були накриті столики, і цар посадив Аладдіна по праву руку від себе, разом з емірами, візирами та вельможами. І всі вони їли, пили й веселилися, а цар поглядав на Аладдінову матір і дивувався з її пишного вбрання.

І в палаці, і в місті, і в усьому царстві почалося бучне свято, і люди приходили милуватися на дивовижний палац, що його звів за ніч Аладдінів джин, і казали:

– Присягаємось аллахом, цей юнак гідний високої честі – стати царським зятем! Хай береже його доля.

Коли вони попоїли, Аладдін попрощався з царем, сів на коня і поїхав до свого палацу, щоб підготуватися до зустрічі царівни Бадр аль-Будур.

Надвечір цар звелів візирам, емірам, вельможам, а також воїнам та рабам сідати на коней, і сам він сів на коня, і всі поїхали на головний майдан. Аладдін теж виїхав на майдан і почав показувати свою спритність, і всі захоплено дивилися на нього. Царівна з вікна палацу теж дивилася на Аладдіна, і в серці її спалахнуло кохання.

Потім цар і Аладдін повернулися кожен у свій палац, а коли настав вечір, візири й вельможі повели Аладдіна до лазні. Він скупався, вийшов з лазні, сів на коня й поїхав до свого палацу, а чотири візири йшли попереду й провели його до самісіньких дверей, а тоді повернулися до царського палацу. Царівна була вже готова. В супроводі візирів, невільниць та рабинь вона подалася до палацу Аладдіна.

Сім, разів показали наречену Аладдінові – щоразу в іншому вбранні, – а потім царівна Будур оглянула палац, дивуючись з його пишноти: золотих світильників, прикрас із смарагдів та яхонтів, мармурових стін, викладених яшмою.

Нарешті накрили столики для весільної вечері, і всі їли, пили й веселилися. Вісімдесят прекрасних невільниць грали на музичних інструментах, і чаші й келихи ходили по колу, і була це ніч, подібної до якої не пам'ятав ніхто, навіть із найстаріших старців.

Коли ж настав ранок, Аладдін перевдягнувся, поснідав, сів на коня й поїхав у палац до царя. Той радісно зустрів його, обійняв і посадовив по праву руку від себе, а еміри та вельможі підійшли й привітали його. Після цього цар наказав накрити до сніданку, і всі їли, пили й веселились, аж поки вдовольнилися. І тоді Аладдін мовив:

– О царю часу, коли твоя ласка, чи не завітаєш ти до мене і дочки твоєї – царівни Будур – на обід? І я запрошую також усіх твоїх візирів, емірів та вельмож.

– Ти гідний цього, сину мій, – відповів цар.

Всі вони посідали на коней і поїхали з Аладдіном у його палац. І коли цар увійшов туди, то, зачудований і замилуваний багатством і пишнотою, звернувся до візира:

– О візире, бачив ти коли-небудь щось схоже на це? Чув ти коли-небудь про щось схоже на це?

– О царю часу, – відповів візир, – я не можу повірити, що це – праця людей. Ні, це справа чаклунів та чародіїв!

– Я знаю, який ти заздрісний, – сказав цар, – і знаю, чому обмовляєш Аладдіна!

А царівна Бадр аль-Будур вийшла із своїх покоїв, рада та весела, поцілувала батькові руку, і цар обійняв її, поцілував та привітав.

Коли настав час обідати, перед царем, царівною й Аладдіном накрили столики, а для головного візира та інших візирів, емірів і вельмож теж поставили столики. І всі їли, пили й веселилися, і цар смакував чудові страви та милувався розкішним посудом. А перед його столиком стояло вісімдесят невільниць, і кожна грала гарну й зворушливу мелодію, звеселяючи серце царя.

Коли всі наїлися й напилися, столики прибрали, а в іншій великій залі поставили столики з солодощами й плодами, і всі перейшли туди і знову їли та пили досхочу.

Аладдін щодня виїздив зі своїм почтом у місто, і його невільники кидали городянам золото. Він заходив у мечеть і творив там полуденну молитву. І всі полюбили його, і слава про нього покотилась по всій країні.

Він часто вирушав на полювання або їхав на головний майдан і ставав до герцю з лицарями та воїнами і всіх перемагав. А дружина, царівна Бадр аль-Будур, день від дня кохала його дужче.

Аладдін почав творити справедливий суд у царстві, став першим царевим порадником, і робив щедрі дарунки шановним людям, і нагороджував їх. І всі полюбили його великою й щирою любов'ю.

Несподівано сталася біда: на царя пішов війною інший цар. Військо його було величезне.

Цар теж зібрав військо і наставив Аладдіна полководцем. І Аладдін повів своїх воїнів на ворогів, і почалася велика січа, і Аладдін знищив силу-силенну ворогів, а багатьох узяв у полон. Жодне з його бойових знамен не схилилося.

І він повернувся звитяжцем у місто на чолі свого війська. Сам цар вийшов йому назустріч, міцно його обійняв і привів до себе в палац. Почалося бучне свято, і люди молилися за Аладдіна, бажаючи йому довгих років життя.

Чаклун-магрібинець, покинувши місто, де жив Аладдін, довго блукав, поки повернувся у свою країну. Думка про скарб не виходила йому з голови, і він люто кляв Аладдіна.