Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

Забігши якось до Казика, я побачив незрівнянної краси Червоний куточок! Крім усього убрання, там був ще маленький столик і стільчик, на якому сидів Казик. Це ж треба! Я зразу ж почав влаштовувати у себе такий же Червоний куточок, відсунувши на середину кімнати ліжечко–гойдалку моєї сестрички Янусі. І головне, мої батьки та тьотя Маруся зовсім не забороняли мені, а всіляко допомагати. Хто ніс мені якісь картинки, хто радив де і що прибити, покласти, поставити.

А тут нова подія. До нас приїжджають іспанці, вірніше, діти іспанців, які воюють там у себе, в Іспанії, проти фашистів. А до нас вони приїжджають, щоб фашисти їх там не вбили, поки їхні батьки, звичайно, переб’ють фашистів. І ось, вмиті і вбрані Вітько, Ванда, Казик, Петько, Рахіля, Толик та я йдемо з батьками, в основному, з мамами, до заводського парку (колишня садиба директора заводу ще до реставрації). Деякі з нас мають на голові шапочку–пілотку, або, як її тоді називали, «іспанку». Я дуже пишався, що у мене теж на голові ця блакитна іспанка, та ще й з китичкою на золотавій ниточці. Через те, що китичка під час ходи постійно переміщувалась, я щоразу щупав рукою куди ж вона поділася.

Нарешті приїхали іспанці. Добре пам’ятаю кількох смуглявих хлопчаків, у яких на головах були саме такі ж іспанки.

Одного разу мені було сказано, що мама їде в Проскурів, щоб купити мені сестричку (як вони передбачили, що сааме сестричку, я і зараз не знаю). Дійсно, через деякий час тато привіз маму з сестричкою. Я якось ніяк не сприйняв цей дарунок і не помітив, що від цього змінилось. Дізнався, що зовуть мою сестричку Яніною, і що її купили в Проскурові для того, щоб я радів. А я і не радів, і не журився. Дізнався я також, що у мене вже була сестричка Гелена, але не зрозумів, куди вона поділась. Потім здогадався продали, а то якби була, то була б старшою за мене. Слово «старша» я сприймав, як «більша зростом», і тому не дуже мені цього хотілось.

А життя йшло як і досі. Дещо я в ньому почав помічати. З’явилась риса слухати дорослих, а може навіть підслуховувати, роблячи вигляд, що ти нічого не чуєш. Дорослі ж часто говорили про те, що вважали непотрібним для вуха дітей, що дітям недоступне, або не потрібне для розуміння, продовжували обмінюватися міркуваннями, думаючи, що ми ще нічого не розуміємо. А даремно! Ми вже дещо розуміли, може, і не зовсім так, як потрібно, але якісь свої висновки робили. Я вже потім, працюючи вчителем, завжди брав до уваги це моє «відкриття». Ось у домі настає якась напруга. Батько з матір`ю часто вживають слово «чистка», наче програють варіанти відповідей, коли його запитають. Але ось, після роботи, тато з мамою йдуть до клубу на чистку, з інших дворів теж тягнуться до заводського клубу на чистку батьки моїх друзів. Другого дня, прокинувшись вранці, я дізнаюсь, що чистка пройшла добре, тобто благополучно. Настрій в домі добрий, я вже розумію, що тата не «вичистили» з партії, а ось того «вичистили», бо він щось приховав.

У тривожні дні вплітались і дні радісні. То у нас, то у когось із сусідів збирається гулянка з приводу чогось.

На якісь вечірці у сусідів, що жили у торцевій частині будинку, я чомусь завередував. І як тільки хтось, чи то старший, чи молодший політрук із прикордонної застави запрошував маму до танцю, я починав ревно плакати. Прикордонник з кубиками в петлицях якось зорієнтувався і подарував мені 3 карбованці, за що я йому дозволив пройтись з мамою кілька турів. Влучивши момент, я повторив свою витівку, але вже із заздалегідь передбаченим результатом. Обрана мною тактика узгоджувалась із стратегією. Мені було дано ще, але вже 1 крб. А далі ще і ще… Цим вдалося мені розвеселити всю компанію. Разом з усіма сміялась і моя мама, хоча було видно, що вона збентежена, і ще не дала своєї оцінки моєму вчинку. Але найшвидше розібрався мій батько, який, схопивши мене за руку, так і відніс на витягнутій руці додому, здер одежу, і буквально кинув мене у ліжко, наділивши на льоту добрим ляпанцем по найм’якішому місці. Тут я уже ревів з явно визначеної причини, з чим і заснув, стискаючи в руці свої чесно зароблені 6 крб. Своєю витівкою я розвеселив на якийсь час все своє селище. Сусіди, знайомі не пропускали нагоди при зустрічі зі мною, з батьками, розчулитись з приводу моєї кмітливості, завдяки якій я примножив достаток в домі. Варте уваги те, що тато сам особисто водив мене за руку в магазин біля воріт заводу, і я там кілька разів купував на «зароблені» гроші цукерки у вигадливих коробках. А продавці (тоді були лише чоловіки) також у захопленні від мене відверто реготали разом з татом. Так я став помітною особистістю в селищі. Не знаю вже, чи цей випадок дав поштовх, чи інший, але я почав «заробляти», шукаючи різні зачіпки. Повз наш будинок ішла дорога, якою селяни везли буряки на вагову, а потім на складання в бути–накопичувачі. Погано вимощена бруківка, а то й ґрунтова у вибоїнах дорога, допомагала тому, що то тут, то там, корені буряка падали з возів. Я це помітив і після проїзду підвід почав підбирати буряки і приносити мамі. Вона їх терла і давала корові. Це була не якась особлива підмога, але моя «робота» заохочувалась. Мама давала мені шматочок колотого цукру (хоча ми і жили при цукровому заводі і буквально ходили по цукру це була нагорода. На ті часи цукор не крали, і той, мамин шматочок, був у ціні). А далі я зметикував: вибравши момент, я підкладав у колію камінець або викопував ямку і урожай, звичайно, збільшувався. Моє «полювання» помітили і візники. Одного разу, коли я прямував за возом, очікуючи падіння мани небесної, візник мені сказав: «Молодець, хлопче, ти вже немало назбирав, корова буде ситою. А хочеш знати, як переконатись, що корова наїлась?».