Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

мене. І варто їм дізнатися про цю ідею з Лондоном — якщо я, скажімо, справді візьмусь за це — який тут піднімуть галас! А якщо твоє ім’я десь спливе поруч із моїм, вони накинуться на тебе, мов шуліки. Можливо, слід удочерити тебе, або, коли ми поїдемо до Лондона, виступити твоїм опікуном. Це дало б мені право бути поруч із тобою так, ніби я є розпорядником твого майна. Що ти про це думаєш?

— Що ж, — подумавши, відповіла вона, — іншого виходу я не бачу. Тут потрібно все ретельно обміркувати. І я дбаю не тільки про себе.

— Я в цьому певен, — сказав Ковпервуд, — і якщо нам трохи пощастить, ми подужаємо. Нам слід уникати того, щоб нас бачили разом. Та насамперед, слід придумати, як відволікти увагу Ейлін, адже вона знає про тебе все. Оскільки я часто бував у вас у Нью-Йорку, вона довго підозрювала, що між нами є зв’язок. Звісно, я не міг про це тобі розповісти. Я був тобі, здається, не надто до вподоби.

— Просто я не знала тебе достатньо, — поправила Береніс. — Ти був для мене великою загадкою.

— А тепер?

— Боюся, анітрохи не менше й зараз.

— Не думаю. Одначе щодо Ейлін щось нічого не спадає на думку. Вона надто підозрілива. Поки я живу тут й лише зрідка навідуюся до Нью-Йорка, вона начебто не заперечує. Та якщо я залишу Америку й оселюся в Лондоні, а газети про це писатимуть... — він не закінчив і замислився.

— Ти боїшся, що вона дасть поштовх пліткам? А може, навіть поїде за тобою й влаштує сцену?

— Важко передбачити, що їй спаде на думку і що вона може утнути. Якби її відволікти якоюсь справою, вона, може, нічого б не робила. З іншого боку, особливо враховуючи те, що вона почала прикладатися до пляшки останнім часом, від неї можна чекати чого завгодно. Декілька років тому, коли вона перебувала у поганому настрої та ще й напилася, вона навіть намагалася вчинити самогубство. (Риси обличчя Береніс напружилися.) Добре, що я встиг цьому перешкодити: вибив двері й поговорив з нею, можна навіть сказати, нагримав на неї.

Він змалював у подробицях, як все відбувалося, але трошки пом’якшив враження від своєї поведінки.

Отримавши свідчення того, якою нестямною є любов Ейлін, Береніс почала розуміти, що вона додає ще один шип до тернового вінця, якій тій доводиться носити. Хоча, міркувала вона, Ейлін все одно не вдалося б змінити Ковпервуда. Що ж до неї самої, то їй важливо помститися суспільству... ну, і, звісно, вона також любить його. І вона справді його любила. Він діяв на неї, наче якийсь сильний засіб. Своєю силою духу, фізичною привабливістю він справляв невідпорне враження. Отже, справа була лише в тому, щоб побудувати з ним стосунки і не завдати при цьому додаткових страждань Ейлін.

Після деяких роздумів вона сказала:

— Авжеж, це справді проблема. Але в нас є час подумати. Давай повернемося до цього за два-три дні. Вона не йде в мене з голови.

У задумі вона подивилася на Ковпервуда приязним по­глядом, і на її губах грала м’яка, привітлива усмішка.

— Удвох щось обов’язково придумаємо.

Вона встала зі свого крісла у каміна і, підійшовши до нього, сіла йому на коліна й попестила його волосся.

— Виявляється, на світі є не тільки фінансові проблеми, — сказала вона жартома, цілуючи його в лоба.

— Звісно, — відповів він весело, підбадьорений її розумінням і впевненістю.

І, щоб якось розважитися, він запропонував скористатися тим, що напередодні випало чимало снігу, й поїхати кататися на санях упродовж цілого вечора. Він знав затишний готельчик на Норс-Шор, де можна повечеряти, дивлячись на озеро в місячному сяйві.

Повернувшись додому вже пізно вночі, Береніс ще довго сиділа перед каміном, обмірковуючи їхні плани. Вона вже відіслала телеграму матері, в якій закликала її швидше приїхати до Чикаґо. Вона збиралася зняти для них обох номер у готелі на Північній стороні. Коли мати буде тут, можна буде спокійно обговорити всі їхні спільні з Ковпервудом задуми.

Але найбільше її думки линули до Ейлін, самотньої у великому нью-йоркському будинку, — Ейлін, молодість якої вже позаду й назавжди, й хоч колишньої вроди вона не втратила, але, як помітила Береніс, вже добряче обважніла і, схоже, це її не турбувало. Її туалети вражали розкішшю, але їм бракувало справжнього смаку. Роки, зовнішність, вузькість поглядів не залишали їй ніяких шансів проти Береніс. Але Береніс пообіцяла собі, що ніколи не буде жорстокою до Ейлін, навіть якщо остання захоче їй помститися. Ні, радше вона прагнутиме бути якомога великодушною, і також з боку Ковпервуда не допустить жорстокості, якщо вчасно її помітить. Насправді, їй було шкода Ейлін, дуже шкода. Береніс здогадувалася, скільки скорботи мало накопичитися в її душі, адже попри свою молодість, на її долю разом з матір’ю випало немало гіркоти. І ці рани ще не загоїлися.

Отже, вирішила вона, її роль у житті Ковпервуда має бути настільки непомітною і прихованою, наскільки це можливо. Вони зустрічатимуться, оскільки він дуже сильно цього бажає і навіть потребує, але так, щоб їх ніхто не зміг упізнати. Якби тільки можна було знайти якийсь спосіб відволікти Ейлін від її теперішнього стану, щоб не дозволити їй плекати її ненависть до Ковпервуда, а якщо вона раптом про все дізнається, і до неї.

Спочатку вона подумала про релігію, чи радше, про якогось проповідника або духівника, чиє релігійне наставляння було б корисним для Ейлін. Завжди знайдеться серед пастирів душ такий благодійник, що й про себе не забуває і за щедру винагороду чи згадку в заповіті, залюбки опікуватиметься її душевним спокоєм. Вона пригадала, що в Нью-Йорку є така людина — преподобний Вілліс Стіл, настоятель єпископального приходу Св. Свізина. Вона декілька разів була в тій церк­ві, не стільки для того щоб помолитися, скільки для того аби помріяти у тиші під звуки служби. Преподобний Вілліс, привітна, доброзичлива людина середнього віку, приємної зовнішності, не міг похвалитися значними статками, попри вишукані манери з претензією на високий суспільний статус. Береніс згадала, як одного разу він пробував наставляти її, але у подальшому згадка про нього завжди викликала в неї посмішку, і тому