Петро Немирівський - Джен, Петро Немирівський

і не знає, куди себе подіти. Не знаю, щоправда, як ви з ним вирішите питання з оплатою.

  Не з’ясовуючи подробиць, Джеймс погодився. Він виріс на вулицях Гарлему, все зрозумів без зайвих слів.

— Вікторе, друже, хай тебе це не хвилює. Ми з твоїм Френсісом самі про все домовимось, аби він хотів вчитися.

  Ми ударили по руках, і повернулись до зали, де залишили Френсіса. По дорозі сміялися — Джеймс полюбляв сипати жартами. На порозі зали я схопив Джеймса за борт піджаку.

  … Френсіс сидів за роялем, що тьмяно виблискував своїм чорним крилом у напівтемряві зали. Натискав на клавіші. Навколо нього стояли пюпітри і мікрофони на високих підставках.

— Та-та-та-та…

Звідси нам було його добре видно. Яскраве світло зі стелі лилося на його бліде, подібне на гіпсову маску, обличчя. Френсіс повільно опускав руки на клавіатуру, починав грати якусь мелодію, невпевнено, наче наосліп, намагаючись пригадати, як воно — коли пальці вільно літають по клавішах. Але щоразу збивався, нервово відривав руки від роялю, плечі його під чорною футболкою високо здіймалися. Він хмурився, закривав очі, знову вдаряв по клавішах обома руками. Він розумів, що геть не ті, не ті звуки видає інструмент. Френсіс хвилювався, розпачливо і здивовано дивився на клавіатуру, стискав кулаки піднятих рук, кусав губи. Обличчя його кривилося, наче він от-от заплаче. Повільно розтискав кулаки, із тремтінням знову торкався пальцями клавіш.

— Та-та-та-та-та… Та-та-та-та-та-та…

Ось він низько схилився, потім різко виструнчився, замружив очі, знову повільно опустив руки на клавіші, завмер, наче перед стрибком з висоти, і раптом зливою гармонії на нас полилася прекрасна мелодія — безсмертна і божественна «Місячна соната» Бетховена.

— Ва-а-у, — захоплено протягнув Джеймс.

А Френсіс грав із закритими очима, пальці його впевнено і легко літали по клавішах, і сльози текли по його щоках…

Глава 7

— Правду кажучи, мені важко працювати з Френсісом. Іноді він наче і нормальний, а іноді стає замкненим, втрачає контакт з оточуючим світом і навіть починає вірити у свої фантазії.

Ми сиділи в кабінеті Джен. Вона була у білому лікарському халаті, ще не встигла його зняти, щойно повернувшись з «ку-ку хауза», куди потрапив її пацієнт.

— По-перше, Вікторе, повторюю вкотре, ви маєте затямити головне: якщо людина потрапила до психіатричної лікарні, це означає, що в неї однозначно щось не в порядку з головою, якою би нормальною вона не здавалася. По-друге, те, що ви називаєте дивацтвом, у «Пораднику з психіатричної діагностики» має свою назву. Шизоїдність. Запам’ятали? Ши-зо-їд-ність, — вона повторила по складах. — Це відхилення не таке руйнівне і не так яскраво виражене, як, скажімо, шизофренія, і лише досвідчений лікар може його діагностувати. Але загалом ви все правильно описали: така людина поводиться неадекватно, вона не може вкоренитись в реальності, не може зрозуміти і саму себе, тому повністю поринає у світ своїх фантазій. До речі, шизоїдність сьогодні дуже поширена серед американської молоді. Я нещодавно читала статтю, де впевнено доводиться, що за останні чверть століття взагалі всі психіатричні хвороби в Америці значно «помолодшали»: серед молоді все частіше зустрічаються і шизофренія, і маніакальна депресивність. Про наркоманію і суїцидальність навіть мова не йде, зрозуміло без зайвих слів.

Джен встала і, знявши халат, пішла до вішака, щоб повісити його на гачок. Тук-тук-тук — дзвінкий цокіт підборів по підлозі за моєю спиною. Повернулася, поправила спідницю, потім волосся. Останнім часом вона почувалася дуже вільно у моїй присутності.

— Коли мої діти вчилися у школі, до нас додому приходили їхні друзі з проханням, щоб я дозволила їм деякий час пожити в нас. Тому що батьки, дізнавшись про те, що їхні діти не такі, як всі — скажімо, гомосексуалісти, або курять травку, або потворять себе татуюванням і пірсингом, — влаштовували їм справжнє цькування. Ви собі уявити не можете, скільки серед цих підлітків було шизоїдів, подібних до цього Френсіса! Азохен вей[2], — закінчила вона на ідиш.

Глава 8

А наступного ранку в суботу я зупинив машину в районі Вільямсбург, де живуть переважно євреї.

До салону машини крізь прочинене віконце вітер доносив зойки ворон, що кружляли над високими платанами і над дахом синагоги неподалік. Двері синагоги іноді відчинялися, звідти виходили чоловіки та жінки різного віку, деякі з дітьми. Джен була ще там, всередині. Була одна. Одна-однісінька. Півгодини тому я бачив, як вона увійшла туди, привітавшись із якоюсь молодою парою.

Про що молиться вона там, в храмі, де звучать томливо-тягучі плачі рабинів? Чи ходить вона до синагоги, віддаючи данину традиції? Чи задля того, щоб сусідки не тикали на неї пальцем, звинувачуючи у безбожності? Чи щоб зустрічатись там із викладачами єврейської школи, де вчилися її діти? Чи аби не втрачати корисні зв’язки? Бути у натовпі?

Що я знав про її особисте життя, про її родину? Одного разу вона розповідала мені про свою бабусю, яка дивом вижила у концтаборі в Дахау, працюючи санітаркою в тифозному бараку. У похилому віці бабуся захворіла на хворобу Альцгеймера, і родичи віддали її до будинку престарілих. Джен через це довго мучилась почуттям провини, хоча тоді була ще підлітком. Описуючи мені останні дні життя і смерть бабусі, вона, і через тридцять років, дещо рознервувалася.

Батько Джен, поки не вийшов на пенсію, обіймав якусь адміністративну посаду в єшиві (єврейській школі), мати була домогосподаркою. Ще в неї була старша сестра Сара. За напруженим голосом, яким Джен розмовляла із Сарою по телефону, можна було здогадатись, що стосунки між сестрами не дуже душевні.

Мені було відомо про її спробу стати балериною, конфлікт через це з родиною. Через травму незіграна партія Одетти-Лебедя. Напевно, вона відчувала комплекс неповноцінності — почуття гидкого каченяти, який так і не став прекрасним лебедем.

Незрозуміло, чому Джен зупинилася на такій низькій службовій сходинці, чому не пішла далі по кар’єрних щаблях. Адже могла би стати і заступником директора клініки. Знань та медичного досвіду в неї для цього більше, ніж достатньо. Чи її приваблює спокійне життя? Прогулянки бутіками, скупляння модного шмаття, спасалони, — всю цю мішуру вибрала замість кар’єри?

Або ж займалася родиною, дітьми, не вистачало часу на щось більше? І так ото воно й пішло-поїхало. А коли стала коханкою Шварца, взагалі зникла потреба напружуватись.

А дітлахи виросли. Старша дочка вже випурхнула з дому; син —