Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

невисловлені думки. — Я не втратив глузду. Я настільки ж здоровий, як і містер Вайлд. Не бачу жодного сенсу викладати свої козирі просто зараз, але знайте: мова йде про вкладення, що принесе набагато більше, ніж просто золото, срібло та коштовності. Воно забезпечить щастя і процвітання всьому континентові, ні, всій півкулі!

— Ох… — зітхнув Гоберк.

— А можливо, — продовжив я вже спокійніше, — воно забезпечить щастя всьому світові.

— І водночас ваше власне щастя і процвітання, як і містера Вайлда?

— Саме так, — усміхнувся я у відповідь. Мені хотілося задушити його за такий тон.

Гоберк якийсь час мовчки дивився на мене, а потім мовив, уже набагато обережніше:

— Чому б вам не облишити всі ті ваші книжки й дослідження, містере Кастейне, і не вирушити у відпустку в гори чи кудись деінде? Пам’ятаєте, раніше ви захоплювались риболовлею. Може, вам варто закинути вудку та Спіймати кілька форелей у Ранґелисі?

— Ловіння риби мене більше не цікавить, — відповів я спокійним голосом, у тон своєму співрозмовникові.

— Ви багато чим захоплювались раніше, — продовжив він, — атлетикою, яхтовим спортом, стрільбою, верховою їздою…

— У мене зникло бажання їздити на коні після мого падіння, — так само спокійно промовив я.

— Ах, звісно, ваше падіння… — повторив він, дивлячись кудись убік.

Ця безглузда балачка зайшла занадто далеко, тож я запропонував повернутися до розмови про містера Вайлда, але Гоберк знову почав придивлятися до мого обличчя у вкрай неприємний для мене спосіб.

— Містер Вайлд… Знаєте, що він зробив сьогодні пообідді? Він спустився вниз і прибив табличку на вхідних дверях, просто поряд із моєю. На ній вказано:

Містер Вайлд

Той, що відновлює репутації

Третій дзвінок

— Може, вам відомо, що він має на увазі з цим відновленням репутацій?

— Так, — я насилу приборкав хвилю люті. — Мені відомо.

— Он як…

Луїс і Констанція повернулися до нас і запросили прогулятися разом з ними. Гоберк поглянув на свій годинник. У той самий час клуб диму здійнявся над укріпленням фортеці Вільямс, і звук пострілу з гармати, що виблискувала у променях призахідного сонця, рознісся безмежними просторами води, а його відлуння відбилось від Гайленда навпроти. Прапор швидко ковзнув униз флагштоком, з бортів сніжно-білих кораблів просурмили сигнальні труби, і перший електричний вогник розітнув темряву, що наступала на узбережжя Джерсі.

Коли ми повертались до міста, я побачив, як Констанція щось тихо шепоче Луїсові. Її слів я не розібрав, проте почув, як Луїс прошепотів їй у відповідь «моя люба». Хоча ми з Гоберком йшли площею попереду них, до мене долинули уривки фраз на кшталт «кохана» чи «моя Констанція». Я зрозумів: наспів час для серйозної розмови з моїм кузеном Луїсом.

III

Одного раннього травневого ранку я стояв у спальні біля сталевого сейфа і приміряв золоту корону, прикрашену коштовностями. Щойно я обернувся до дзеркала, діаманти зблиснули вогнем, а важке карбоване золото запалало сяйвом навколо моєї голови. Я згадав агонізуючий скрик Каміли та жахливі слова, що лунали туманними вулицями Каркози. То були останні рядки першого акту, і я не смів навіть подумати, що було далі, — не смів думати про це навіть у світлі яскравого весняного сонця, навіть у своїй кімнаті, в оточенні знайомих речей, навіть заспокоєний гамором вулиці й голосами челяді у передпокої. Отруєні слова повільно проникали в моє стривожене серце, що всмоктувало їх, наче простирадло — краплі поту смертельно хворого. Тремтячими руками я зняв корону і витер спітнілого лоба, але мої думки все ще витали довкола Гастура та моїх власних честолюбних амбіцій. Я згадав містера Вайлда, його стан, коли я покинув його минулого разу. Згадав його подряпане закривавлене обличчя зі слідами кігтів того бісового створіння, згадав те, що він сказав мені.

Різкий дзвінок сигналу тривоги із сейфа вирвав мене із цих думок. Я знав, що мій час скінчився. Проте я не заховав корони. Надівши осяйний вінець на голову, я зухвало розвернувся до дзеркала. Довго я простояв перед ним, насолоджуючись поступовою зміною виразу своїх очей. Дзеркало відображало обличчя, яке скидалося на моє, але блідіше й настільки худе, що я ледь впізнавав себе. І весь цей час я проказував крізь зціплені зуби, поки сигнал тривоги надривався дзвоном і свистом, а діаманти блискотіли й палали над моїм чолом:

— Час настав! Час настав!

Я почув, як прочинилися двері, але не зняв корони. Я зреагував лише тоді, коли побачив два обличчя у дзеркалі. Коли інше обличчя з’явилося над моїм плечем і пара чужих очей зустрілася з моїми. Я вмить розвернувся і схопив довгого ножа, що лежав на туалетному столику. Мій кузен відстрибнув убік. Сполотнілий, він крикнув:

— Гільдреде! Заради всього святого! — Моя рука повільно опустилась. — Це я, Луїс! Ти впізнаєш мене?

Я мовчки стояв навпроти нього. Я не міг вимовити жодного слова. Йому довелося підійти до мене і забрати ніж з моєї руки.

— Що все це означає? — спитав він спокійніше. — Тобі зле?

— Ні, — відповів я, але, присягаюся, він мене не почув.

— Ну ж бо, друже, — промовив він, — знімай цю латунну корону та ходімо до кабінету. Ти що, збираєшся на маскарад? І що це за мішура?

Хоча я і зрадів тому, що він мав корону за латунний непотріб, моя думка про Луїса через це не поліпшилась. Я дозволив йому забрати її в мене. За цієї ситуації найкращим було підіграти братові. Він підкинув блискучу корону в повітря, спіймав її та з широкою усмішкою простягнув мені.

— Непогана штука як на п’ятдесят центів, — сказав він. — Нащо тобі це?

Я не відповів, заховавши вінець у сейф. Щойно сталеві дверцята зачинилися, сигнал тривоги замовк. Луїс кинув на мене здивований погляд, але начебто не помітив раптової тиші. Втім, він чомусь назвав сейф коробкою для печива. Аби не дати йому можливості підгледіти комбінацію цифр, я відвів брата до кабінету. Луїс розвалився на дивані та замахнувся батогом на муху. Він був убраний у буденний однострій (обшита тасьмою куртка, і франтівський кашкет), чоботи заляпані рудою грязюкою.

— Де це ти був? — поцікавився я.

— Перетинав убрід затоку в Джерсі. Не мав часу перевдягнутися, надто поспішав зустрітися з тобою. Не пригостиш чаркою чогось міцного? Я ледь не падаю з ніг від утоми, двадцять чотири години в сідлі.

Я налив йому коньяку зі своїх запасів. Спробувавши напій, він скривився:

— Пекельне пійло. Нагадай дати тобі адресу крамниці, де під назвою «коньяк» продають справжній коньяк.

— Цей цілком задовольняє мої потреби, — байдуже мовив я. — Ним я розтираю груди.