Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Де Маша не запалила свічі. Де на столі стоїть чашка, з якої Марічка пила каву вранці й так і не помила її. Ще до того, як втрапила в цю пастку. Годинник б’є дев’яту. І раптом спалахнуло світло, а потім згасло. І, кожен удар супроводжує несподіване блимання світла зі стелі, яке потім гасне. Марічка згадує, як блимало в цій кімнаті світло, коли вона ходила за пивом. Вона кидається до дверей: а може вони тепер відчиняться? Але двері замкнені. І тут до Марічки приходить осяяння: двері відчиняться о дванадцятій. Тепер головне — не проспати. Бо тоді доведеться сидіти тут до завтрашнього полудня.

А спати раптом захотілося страшенно! Кинутися на підлогу і спати, спати! Підлога вже не видається ні холодною, ні смердючою. Мертвий сон захищає від безнадії. Але надія є. О дванадцятій ночі, коли битиме годинник і блиматиме світло, двері відчиняться.

Вистояти Марічці допомагала Лізель. Жива жінка розмовляла з кам’яною, щоб не зомліти в темряві. Розповідала їй те, про що не розповіла Маші. Наприклад, як танцювала з Онькою на дні народження когось із тих однокласників. І вперше в житті відчула щось химерно-неймовірне. Я не закохалася тоді, чуєш, Лізель? Але саме тоді відчула, як класно бути в обіймах хлопця. Але зрозуміла це почуття і змогла його пояснити собі значно пізніше. Ми танцювали ось так: Марічка кружляє по кімнаті, поклавши руки на плечі уявному кавалеру... Б’є одинадцяту. Остання година. Тепер треба бути надзвичайно пильною. Лізель, не затримуй мене тут, добре?

І тут з-за плеча Лізелі виповзла величезна куля й на якийсь час затрималась у її простертій руці. Обличчя кам’яної жінки змінюється щохвилини, наче в живої; вона сидить на голові закам’янілого чоловіка, і тримає в руці повний місяць — таке не зафіксує жодна зйомка. Лише власна пам’ять.

І от, із останнім спалахом люстри, із останнім боєм годинника, в замку таки щось таки клацнуло. Марічка вже стояла біля дверей, тримаючись за мідну ручку-дулю. І двері таки відчинилися! Темниця випустила її й зачинилася в неї за спиною.

Можна пропустити, як саме проминав для Марічки той час, який їй лишався у Празі в квартирі двоюрідної сестри Маші. Це вже не має жодного значення. Вже зібравшись в дорогу, з рюкзаком і валізкою вона подзвонила у двері до Божени. Їй відчинила жінка звичайної зовнішності й невизначеного віку. До речі, вони з Машею тепер також жінки звичайної зовнішності невизначеного віку. Простягла їй ключа. Жінка кивнула: «йсем Божена», але ключа довго не брала. Тільки питала:

— Машá? Машá?

А потім скрикнула:

— Марія! Знам Марія, нєзнам Маша!

І вже в аеропорту, вигрібши з кишень купу металевих крон на келих пива, Марічка думала, а що, власне, з нею відбулося? Так, цілком можливо, годинник якось пов’язаний із замком та з освітленням у другій кімнаті. Щоб виготовити таку конструкцію, не потрібен геніальний інженер, досить просто вправного. Але зустрічне питання: навіщо? Маша напевне так само мала неприємності з цією незбагненною системою. Як її звідти визволяли? Це, зрештою, не має значення, але якось визволили. Хоча, схоже, Маша просиділа у світлиці-темниці не один цикл. Але напевне, так само, як і їй, шлях до свободи в якийсь спосіб підказала Лізель. Празька химерна жінка, яка може бути і красунею, і потворою, і жінкою звичайної зовнішності невизначеного віку. Але тією, в якій не згасає внутрішній вогонь. Дарма що вона кам’яна.

Навіщо ця система була потрібна Мілені? Щоб висувати гіпотези, треба не лише з Машиних слів знати ту Мілену. А поки можуть існувати лише химерні здогадки. Можливо, їй дісталася ця квартира завдяки реституції, в Чехії, здається, таке було, а далі вона не знала, як її деінсталювати, а може, ніхто не брався за це. Чехи хоча й позитивісти, але забобонні. А тут самотня пані з дурними грошима. І ледача шукати щось нове. От нехай тут живе і платить добрі гроші. Краще жити зі старими страхами, ніж з новою відвагою. А чи хотіла Маша, щоб Марічка втрапила в цю пастку? Невідомо. Чужа душа — пітьма. Своя власна — так само.

Реєстрацію на рейс ще не оголосили? То вона спокійно доп’є своє пиво. Про ту кімнату не варто нікому розповідати. І не тому, що соромно. А тому, що може більше не вийти порятуватися. Але сам на сам із собою Марічка пишається, що зуміла вибратися з тої загадкової кімнати, яка існує в одному з помешкань історичної Праги. Певне, в тому є якийсь сенс. Якого ніхто ніколи до кінця не второпає.

Паризькі химери

— І як ти думаєш, що робить Париж Парижем? Не Лувр і не його піраміда. Не Ейфелева вежа і не Тріумфальна арка. Не мокрі тротуари з чорно-білих альбомів для туристів. Не кав’ярні з літніми терасами і не столики на одного з тих-таки альбомів. І не легендарна хода парижанок! І не яскраві шалики наших чоловіків! А химери. Химери наших соборів.

— В інших містах теж є химери.

— Але таких, як в Парижі, нема в жодному місті. Химери на соборах інших європейських міст корчаться від тортур. Або від якихось іще мук. Наші химери блазнюють.

— А в моєму місті химери є на світських будівлях. У нас навіть свій знаменитий Будинок з химерами.

Його мало цікавило те, що там в її місті. Які можуть бути інші міста, якщо є Париж? Він постійно її перебивав і продовжував говорити про Париж. Але розповідав завжди неординарно. І сам його баритон, і його французька були такі чарівні, що вона вибачала йому ту легку зухвалість, якої ніколи не дарувала київським чоловікам.

Цей віртуальний знайомий виник у неї не так, як знаходили собі французьких кавалерів її однокурсниці, з якими вона разом читала Мопассана й Золя та складала іспити з історичної граматики й теоретичної фонетики. Проте більшості її університетських подруг у пригоді стане лише практика мови, яку вони застосовуватимуть для облаштування свого особистого життя після першої ж невдачі з місцевими хлопцями. Або навіть не чекаючи проблем зі своїми. То вони, подруги її юності, знайомилися з французами чи франкомовними бельгійцями через шлюбне агентство, найретельніше підбираючи світлину для своєї репрезентації. Це було в зовсім інший час — ще до Інтернету.

— Які можуть бути стосунки між чоловіком і жінкою без цифрових технологій, Жанно Іванівно? — говорила одна з її приватних учениць.

— Але ж якось вони все-таки виникали і навіть розвивалися... — не знала, що відповісти спантеличена викладачка, яку зазвичай важко