Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

вранці, коли за ним зачинялися двері, з новими силами узятися до своїх прокльонів. 

— Це все ті кляті книжки німецькою! — ​докоряла вона Владиславі. — ​Ти забагато читала їх у дитинстві й через це геть звихнулася… 

Авжеж, її маленька Влада багато читала, а тому мріяла про життя зі сторінок романів: красиве місто, люди в дорогому одязі, театри, кав’ярні… Нарешті вона була там, де це все може принаймні бачити, а тому, ковтаючи сльози, слухала образи й працювала. По обіді зі школи приходив Петер, тож вона могла хоч на якийсь час зачинитися з ним на кухні, щоб нагодувати хлопця й розпитати, як минув день. 

Кілька років усе, начебто, йшло як слід: Петер вступив до гімназії, Яна зробили старшим над бригадою, сама вона навчилася затикати старій Богумілі рота, коли та зовсім пускалася берега. 

Влітку 1914-го в газетах написали, що десь у Сараєво вбили наступника імперського престолу, а ще через місяць було оголошено мобілізацію[23]. Почалася Велика війна. 

Яна забрали до війська взимку 1915-го року, Петера, на той час вже високого міцного юнака, — ​навесні 1916-го. Владислава зосталася сам на сам із матір’ю, яка до того часу зробилася геть немічною. Клясти доньку з попереднім завзяттям стара вже не могла, натомість з її зморщеного обличчя не сходила міна єхидного вдоволення. «Бачиш, — ​мовляв, — ​а я казала тобі, що ти дурницю робиш. А я казала, що цей твій Відень гівна вартий». 

Владислава знову мовчала. Якогось дня перенесла до її кімнати свої речі, бо в іншу мусила прийняти квартиранта — ​інакше було не вижити. 

Потім прийшла страшна звістка: Ян загинув десь у Ґаліції. Як не дивно, Владислава не плакала, мовби до цієї втрати давно була готова. Зібралась силами й чекала на повернення сина. Була переконана, що Петера ця доля мине. 

Молодий лейтенант Петер Новак і справді щасливо повернувся з фронту. Худий, стомлений, з хрестом «Ver Dienst» найвищого ступеня на мундирі[24]. Щоправда, мундира свого він більше жодного разу не вдягнув, нагороду також заховав якнайдалі. 

Квартиранта того ж дня попросили переїхати, повідомивши, що на його місці замешкає герой війни. Той не опирався. 

Кілька тижнів Петер відмовлявся виходити з дому, а коли врешті вийшов, то надовго пропав. Повернувся у кращому гуморі, але з дивакуватим блиском в очах. Повідомив, що житиме тепер окремо. 

— Знайшов роботу? — ​запитала Владислава. 

Петер відмахнувся. 

— Мені не потрібна робота. Я граю на біржі. З цього також можна непогано прожити… 

Коли за дверима стихли його кроки, Влада вперше за останні роки заплакала. Плач перейшов у голосне ридання, мовби вся гіркота й біль, які вона доти увібрала в себе, вирвалися назовні. 

Жінка заспокоїлася тільки через добру годину, геть знесилівши. У той вечір Богуміла вперше глянула на неї зі співчуттям і навіть кілька днів намагалася не турбувати доньку без зайвої потреби. 

До помешкання знову вселялися тимчасові пожильці, займаючи й звільняючи другу кімнату. Аж доки пів року тому в ній не опинився оберкомісар Адам Вістович. 

— Ві-сто-вич, — ​повільно повторила Владислава, коли він приніс їй свої документи та гроші за кілька місяців уперед, як вона й вимагала. — ​Ви не австріяк. 

— Ні, — ​відповів той, визираючи у вікно свого нового помешкання. 

Навпроти виднівся такий самий будинок зі схожими вікнами. Внизу тягнувся вимощений сірим бруком провулок. 

— Я родом із Ґаліції. 

Зачувши слово «Ґаліція», Владислава стрепенулась. Вже кілька років вона ненавиділа його й жодного разу не вимовила вголос, мовби воно означало страшне прокляття. У Ґаліції досі лежить її чоловік, і Влада жодного разу не була на його могилі. 

— Сніданок і вечеря за додаткову оплату, — ​видавила з себе пані Новак. — ​Прання також… 

Вістович кивнув. 

— Пані дуже люб’язна, — ​промовив він. 

Голос у поліціянта був низький, але приємний. Погляд уважний і проникливий. Але найбільше господиню вразила його ввічливість і гарні манери. Досі Владиславі здавалося, що в тій проклятущій Ґаліції живуть самі кровожерні варвари або якісь хтонічні чудовиська. 

Її чоловіка, зрештою, вбили не галичани, а невідомий російський солдат. «Ян Новак по-геройськи загинув під час офензиви, — ​написав їй Zugkommandant[25]. — ​Ваш чоловік був прикладом відважного австрійського солдата. Його поховано з належними почестями біля міста Станіславова. Висловлюю щирі співчуття. Поділяю вашу скорботу…» Чи треба ненавидіти землю за те, що прийняла Янове тіло? Ні, це безглуздо… 

Після того, як вона пробачила далекій і незнаній Ґаліції, Владиславі мовби полегшало. Щось важке впало з її плечей, і вона змогла нарешті випрямитись. 

Тепер Влада іноді усміхалась. І навіть згадала старих подруг, з якими бачилась востаннє ще, либонь, перед війною. Почала відвідувати їх у неділю, або ті навідувались до неї. Ті самі подруги з ледь прихованою заздрістю визнавали, що Владислава, попри пережите, залишилася гарною, і це її також тішило. Вона споглядала на себе в люстерко й дивувалася, чому це русяве волосся геть не посивіло, темні великі очі не вицвіли, а шкіра не вкрилася зморшками. Адже вона вдова, і їй далеко за тридцять. А це поважна обставина, і поважний вік! 

Чайник закипів, і жінка, загасивши примус, налила окропу до заварника зі солом’яною плетеною ручкою. Справжня металева десь загубилася, і Владиславі спало на думку виготовити іншу власноруч. Витвір вдався цілком добре. Нова ручка була, можливо, не надто зручною, зате вигляд мала кращий, ніж попередня. 

Потім наготувала дві чисті чашки й, трохи подумавши, витягнула з буфета напівпорожню пляшку шнапсу і два келишки. 

— Думаю, вам це зараз потрібніше ніж чай, — ​сказала вона, кинувши на Вістовича лагідний погляд. 

З приємністю зауважила, що, йдучи сюди, він довів себе трохи до пуття. 

— Так, не завадить, — ​вдячно всміхнувся він. 

— А ви пригостіть мене цигаркою. 

— Залюбки… 

Вістович сягнув рукою до кишені за папіросницею й відкрив її перед Владиславою. Коли вона взяла звідти цигарку, він підніс їй запалений сірник. Потім закурив сам. 

Пані Новак знала, що в цей момент їхню пам’ять обпік той самий спогад. Кілька тижнів тому Вістович повернувся пізно, але вона дочекалася його, щоб подати вечерю теплою. Господиня була роздратована, бо домовлялися, що ввечері вона накриває на стіл о восьмій, а тим часом пробило вже одинадцяту. Втім, побачивши, що постоялець почувається вкрай ніяково, стрималась від дорікань. 

— Давно про мене ніхто так не дбав, пані Новак, — ​з усмішкою зізнався Вістович. — ​Відчуваю себе, мов удома. 

— Я також давно ні про кого так не дбала, — ​вимовила Владислава, сама дивуючись зі своїх слів. 

«І мені хочеться, щоб ти справді почувався тут, як удома», — ​ледь не додала вона. Натомість простягнула руку й торкнулася долонею його шорсткої щоки.