Джеймс Хедлі Чейз - Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз

Райлі змусив міс Блендіш вийти з машини, за нею вийшов старий Сем. Нарешті виліз і сам Райлі.

— Ну ж бо, Джонні, не клей дурня! — сказав Райлі. — Впусти нас! Тобі ж може перепасти купа грошей. Не стояти ж нам на порозі!

Джонні нарешті відступив, і Райлі заштовхнув міс Блендіш до хатини, в якій були велика вітальня внизу та дві кімнатки нагорі, опоясані великим дерев’яним балконом, котрий нависав над вітальнею.

Вітальня була дуже брудна. Там стояв стіл, чотири ящики, що слугували за стільці, і стара газова плита. На стіні — ліхтар-«блискавка», на поличці — радіо. І все.

Старий Сем увійшов останнім, зачинивши за собою двері й обіпершись на них.

Міс Блендіш зненацька підбігла до Джонні та схопила його за руку.

— Допоможіть мені, будь ласка! — задихаючись, мовила вона. Від запаху перегару та немитого тіла, що йшов від старого, у неї запаморочилась голова. — Ці люди викрали мене. Мій батько...

Не давши їй договорити, Райлі грубо відтягнув дівчину від старого.

— Замовкни! — гаркнув він. — Ще слово — і ти пошкодуєш про це!

Джонні тривожно подивився на Райлі.

— Я ніколи не вплутуюся у викрадення, — тихо промовив він.

— Прошу вас, зателефонуйте моєму батькові... — почала було міс Блендіш, але Райлі хутко підійшов до неї і дав дзвінкого ляпанця. Вона з криком відсахнулася.

— Я ж тебе попереджав, хіба ні? — знову гаркнув Райлі. — Стули нарешті пельку!

Вона приклала руку до щоки, й очі її зблиснули.

— Тварюко! — вигукнула вона. — Як ти смієш торкатися до мене?

— Якщо не замовкнеш, то торкнуся ще й не так, — пообіцяв Райлі. — Сядь і стули пельку, а то вріжу тобі ще раз!

Підійшов зі стурбованим виглядом старий Сем. Він узяв один із ящиків і присунув його до міс Блендіш.

— Заспокойтеся, міс! — мовив він. — І ліпше цього хлопця не дратуйте!

Міс Блендіш опустилася на ящик, прикривши руками обличчя.

— Хто вона? — перепитав Джонні.

— Донька Блендіша, — відповів Райлі. — Вона коштує мільйон доларів, Джонні. Гроші ми розділимо порівну, їй треба тут побути лише три-чотири дні.

Джонні скоса глянув на них.

— Блендіш — багатій, еге ж?

— У нього мільйони. Як тобі таке, Джонні?

— Ну... — Джонні задумливо почухав брудну лисину. — Але не більше, ніж чотири дні!

— Куди мені її відвести? — запитав Райлі. — У тебе є кімната для неї?

— Он туди, — показав Джонні на одні з дверей, що вели нагору.

Райлі повернувся до міс Блендіш.

— Піднімайся!

— Робіть так, як вам кажуть, міс, — озвався старий Сем. — Навіщо вам неприємності?

Дівчина звелася на ноги і рушила нагору. Райлі ступав за нею. Дійшовши до балкона, вона озирнулася на трьох чоловіків, що дивилися їй услід.

Ніби ненароком Джонні підійшов до двох рушниць, що висіли над вхідними дверима.

— Заходь! — скомандував Райлі, відчинивши ногою двері.

Дівчина ступила у темну кімнатку. Райлі, увійшовши за нею, запалив гасову лампу, що звисала зі стелі, і розглянувся довкола. Тут було ліжко з брудним матрацом, але без постелі на ньому. Глечик з водою, на якій була щільна плівка із пилу, стояв просто на підлозі. На ящику примостився мідний таз. Вікно затягнуте мішковиною. У кімнаті відчувався запах цвілі та вологи.

— Це тобі лише на користь піде, — глумливо сказав Райлі. — Зіб’є трохи пихи. Сиди спокійно, а то я прийду й утихомирю тебе.

Міс Блендіш побачила великого павука, що повільно повз по стіні. Очі її округлилися від жаху.

— Боїшся? — спитав Райлі і зняв павука зі стіни. Короткі волохаті лапки засмикалися. — Хочеш, я посаджу його на твою гарненьку сукню?

Міс Блендіш відсахнулася, тремтячи усім тілом.

— Поводься як слід, і з тобою нічого не трапиться, — пообіцяв Райлі, вишкірившись. — Почнеш кричати — пошкодуєш.

Говорячи це, він розчавив павука пальцями.

— Комизитимешся — буде з тобою те саме. Тож будь чемною дівчинкою.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

Коли Райлі спустився у вітальню, Бейлі та старий Сем уже сиділи на ящиках і палили.

— А що там із їжею... — почав він, але тут же загнувся, побачивши у руках Джонні рушницю, який обводив тепер їх усіх дулом. Райлі було смикнувся за своїм пістолетом, але щось у тьмяних очах Джонні його зупинило.

— Не роби цього, Райлі, — сказав Джонні. — Ця рушниця розірве тебе на шматки.

— Та що це з тобою? — крізь зуби спитав Райлі.

— Мені не подобається цей ваш план, — відповів Джонні. — Сідай-но, хочу з тобою побалакати.

Райлі присів біля Бейлі.

— За півгодини до вашого приїзду про це передавали по радіо. Хто вбив того хлопця?

— Він, — тицьнув пальцем у свого сусіда Райлі. — Цей дурень ніби голову втратив.

— А ти б її не втратив? — рявкнув Бейлі у відповідь. — У мене не було вибору: цей боягуз сам напросився.

— Стули пельку! — люто гаркнув Райлі. — Яке це тепер має значення? Той хлопець мертвий, і на нас висить убивство, проте ми маємо дівчину. Якщо нам вдасться отримати гроші від її старого, то тривожитися нам ні про що.

Джонні похитав головою. Провагавшись трохи, він опустив рушницю.

— Я знаю вас, хлопці, з пелюшок, — сказав він, — і не думав, що ви станете вбивцями. Мені це все не подобається. Вбивство і викрадення — таж за вами полюватиме усе ФБР! Вони добряче підсмажать вам п’ятки. Тепер ви — вороги суспільства, такі собі перевертні.

— Отримаєш двісті п’ятдесят штук, — украдливо озвався Райлі. — А це хороші гроші, Джонні.

— Лише уяви, скільки випивону зможеш купити на все це бабло, — доволі грубо додав Бейлі. — Та ти будеш купатися у віскі!

Джонні примружив очі:

— Не все можна купити за гроші!

— Двісті п’ятдесят штук, Джонні, і все це — твоє!

Джонні неквапно повішав гвинтівку на місце. Троє бандитів полегшено зітхнули. Вони мовчки спостерігали, як Джонні виставляє на стіл олов’яні кухлі та великий глиняний глечик.

— Випити хочете?

— А що там у тебе? — підозріло спитав Райлі. — Пійло власного виробництва?

— Воно хороше — відмінної якості!

Джонні хлюпнув усім в кухлі яблучної самогонки