Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко

наукових дослідів. Я хочу оглянути процес політичного, соціяльно-економічного й культурного розвитку українського народу на цілім просторі його історичного існування. Для нас само собою тепер ясно і не підлягає ніякому сумніву, що обсяг української історії обхоплює собою цілий історичний процес українського народу, від тих часів починаючи, коли історичні свідоцтва показують безсумнівні ознаки перебування наших предків на території, на якій український народ живе й досі. Не викликає тепер ні в кого з нас сумніву й та схема, в якій треба укладати огляд історичного життя українського народу: коротко кажучи, ця схема обіймає початки української державної організації з осередком у Київі; розвиток і занепад київської держави; добу галицько-волинської держави; запакування Литви й Польщі на українських землях; повстання української козацької держави; занепад українського життя й поділ українських земель між Росією й Австрією, національне відродження й нарешті, уже за наших часів, змагання відновити українську державність.

Як один суцільний і непереривний історичний процес, уявляли собі минуле українського народу й наші далекі предки, починаючи від старих київських літописців. У писаннях українських істориків XVII в., духовних і світських, виразно підкреслюється думка, що козацька Україна є продовженням старої княжої Руси. Цю думку висловлюють не раз і тодішні українські політичні діячі. Вона позначилася дуже виразно в першім підручнику української історії, в «Сінопсісу» Гізеля 1674 р., а пізніше в першім курсі української історії, у згадуванім уже «Кратком описанії Малоросії», зложенім коло 1740 року, нарешті — в славнозвісній «Исторіи Русовъ». Одначе, з початком XIX століття оця свідомість тяглости й непереривности українського історичного процесу трохи затемнюється серед нашого громадянства. Сталося це через те, що саме в ті часи українські освічені круги, виховані вже в російській школі, підлягають впливу російських понять і поглядів на своє історичне минуле. Російська історіоґрафія, служачи інтересам російської держави й пануючої великоруської народности, виробила особливу схему так званої «русскої історії», змішуючи в ній до купи три ріжні поняття: історію території, історію народу й історію держави.

В поняттях російської історіоґрафії ще в половині 18-го віку утвердилось представлення одної «русскої» держави, що, зачавшись, мовляв, у Київі, потім продовжувала непереривно своє існування під владою одної династії, тільки міняючи місце осідку, столицю: спочатку Київ, потім Володимир, далі Москву, нарешті Петербурґ. В основі цієї схеми лежала, як влучно каже проф. Мілюков, запозичена у московських книжників 15-16 вв. «ґенеологічна ідея московської династії». Московські князі, походячи самі з Рюрикового дому, що панував колись у Київі, вважали себе прямими спадкоємцями київських князів і, вбившись у силу, почали заявляти претенсії на всі землі, що колись належали до київської держави. Ця схема, санкціонована відомим російським істориком Карамзіним, автором «Исторіи Государства Россійскаго», на довгий час запанувала в загальних курсах російської історії і в підручниках, а звідти перейшла і за кордон, де наробила багато баламутства. Ця схема, як я щойно сказав, вела од передісторичних часів східньої Европи і од появи там славян, через розселення славян на східьо-європейській рівнині, через київську державу, до другої половини 13 в., до великого князівства володимирсько-суздальського, до московського царства й далі до петербурської імперії 18-19 віків.

Таким способом історія руського півдня й заходу, історія народів українського й білоруського залишалась поза обсягом наукового кругозору, і лиш зовнішнім та поверховним способом втручається вона в цей обсяг такими окремими епізодами, як галицько-волинська держава 13-14 віків, як сформування на руських землях великого князівства литовського, як унія цього князівства з Польщею, церковна унія, козаччина, повстання Богдана Хмельницького й унія України з Москвою. При цій схемі залишалася без початку історія самого великоруського народу, котрий раптом появляється на історичній арені в другій половині XII в. Зовсім залишається без уваги й історія білоруського народу, котрий випливає аж у 18 ст., щоб увійти при розділах польської Річи-Посполитої в склад російської імперії.

Вже новіші російські історики: Ключевський, Мілюков, Платонов — відчули незручність цієї схеми; наприклад, в курсі проф. Платонова, а ще виразніше у проф. Ключевського зустрічаємо відокремлення київського періоду, як початкового і спільного для всього Сходу Европи, а потім уже ідуть спеціяльні розділи про сформування великоруського племени. Але далі виклад іде у них за звичайною старою схемою: історія московського царства і петербурської імперії, з епізодичними згадками про українців та білорусів.

Отже, ця нераціональна з наукового погляду й баламутна схема зробила свій вплив і на історіоґрафію українську. Наші історики перших десятиліть XIX в. теж почали були дивитись на початковий і князівський періоди української історії як на «спільні» з росіянами, а саму історію України представляти головне як історію козаччини й гетьманщини, лишаючи поза обсягом своєї уваги інші періоди української історії. Так уложили свої праці Бантиш-Каменський, Мартос, Маркевич. Хоча вони й здавали собі справу з того, що й князівський період так само належить до української історії, як і доба литовсько-польськіі та козацько-гетьманська, але їхню увагу цілком заполонила козаччина, як, мовляв, основне явище нашої історії, як найбільш яскраве виявлення творчих сил, здатности й самої національної вдачі українського народу. Етноґрафічні студії, захоплення устною народньою поезією з її ідеалізацією козаччини, а пізніше — народництво, усе це сприяло зосередженню уваги наших дослідників головно на козацькій добі історії України, тимчасом як учені російські розробляли княжий період нашої історії, як початковий період історії «общерусской», отже ніби своєї власної. Тільки в працях проф. В. Антоновича та його школи вже в останній чверті XIX століття починається дослідження історії окремих областей старої Руси-України за княжих і литовських часів.

Великою заслугою Антоновичевого учня проф. М. Грушевського було те, що він перший поставив питання про вживану в російській історіоґрафії схему, яко проблему більш раціонального укладу історії східнього славянства взагалі. Він виступив з рядом розправ на сторінках «Сборника статей по славяновЂдЂнію» 1904 р., видаваного Петербурґською Академією Наук, і в цих розправах доводив незручність і нераціональність до того часу уживаної схеми. Він поставив, як чергове завдання історичної науки, — скласти історію великоруського народу й заснованої ним держави окремо, й окремо історію українського народу протягом цілого його історичного життя, в складі як власної київської держави, так і пізніше чужих: Литви, Польщі, Москви. Що до української історії, то проф. Грушевський це завдання сам і виконав у своїй капітальній «Історії України-Руси» та в своїм курсі з 1904 р. Статті Грушевського не залишилися без впливу в російській історіоґрафії: академік Шахматов і його школа звернули особливу увагу на історію початків великоруської народности; в 1918 році появилась моноґрафія одного з ліпших представників російської історичної науки проф. Преснякова під многозначною назвою: «Образованіє