Алла Сєрова - Дух джунглів, Алла Сєрова

всі разом — ні. Ти ж бачив, що вони за люди. Меріон на пару з Керрі зчинять такий вереск, що нас не почує хіба що глухий. А я припускаю, що відсоток глухих у цих місцях невеликий.

Він знову вражено дивиться на мене, наче дитя, що його вперше вдарила рідна мати. Господи, світ просто перевантажений благородними лицарями саме тоді, коли в них немає ані найменшої потреби, а припаде нужда — удень зі свічкою не знайдеш. Саме тепер мені придався б цинічний негідник, а тут, бачте, сер Ланселот власною персоною.

— Це неможливо. Адже вони чекатимуть, вони можуть загинути…

— Чому? Ми ж гинути не збираємось?

— Так, але вони…

— Я їм нічого не винна. І я не збираюсь допомагати їм. Вони все можуть зробити для себе самі.

— Ми повинні повернутися.

— То повертайся, хай тобі чорт! А я піду далі.

— Ти загинеш.

— Навіть не думаю. Я дам собі раду.

— Вони чекають на нас. Я повернусь.

— Щасливої дороги.

Я йду і закипаю від злості. Сто чортів у печінку всім цивілізованим людям! Це ж треба таке — ходяча совість! А видавався зовсім не таким. Що ж, не пропаду. Принаймні спробую не пропасти. Якось воно буде, хоча, звісно, ніде правди діти: коли Ед був поруч, я почувалася якось спокійніше. Але це просто гола психологія. Науково доведено, наприклад, що коли потопає корабель, ті, хто не втонув одразу, гинуть досить швидко. Не через переохолодження, не через спеку, спрагу чи голод, а саме зі страху. Страх паралізує волю, і людина стає нездатна подбати про себе. Я багатьох речей боюся. Наприклад, я боюся павуків і змій, левів і раку легенів, пацюків і карієсу, але серед моїх страхів відсутня одна фобія. Я не боюся самотності, абсолютно. Тому я просто йду вперед, роблячи собі карби в пам'яті, щоб не заблукати. До речі, цікаво, де я зараз?

Джунглі ніколи не мовчать. Ось різкий звук — мабуть, мавпи чогось не поділили, он там щось сполохало цілу вервечку птахів, і вони рвонулися в небо, змітаючи на шляху залишки вогкого повітря й орди якоїсь місцевої потолочі. А ще в нерухомому повітрі чути, як шаленіють комахи. От хай тільки вжалить якась сволота — нарікатиме на себе.

Мій шлях веде вгору. Такий ландшафт, нічого не вдієш. Гори недалеко, то й вигляд усе має інший, ніж в Африці. Джунглі тут не такі, як там, а найкраще те, що левами тут і не пахне, хоча це заслабка для мене втіха. Треба піднятись якомога вище: може, встигну, доки посутеніє, влаштуватися більш-менш безпечно. Головне в джунглях — не пропасти вночі. Удень тут ще сяк-так можна існувати, хоч парко, неприємно і досить-таки страшно, та вночі набагато гірше. Я знаю, як це буває. Ніч падає тобі на голову, як цеглина з даху, і тобі починає здаватися, що ти осліпла, бо місяця тут не видно. Ти почуваєшся сліпою й перетворюєшся на одне велике вухо, а послухати є що. На полювання виходять хижаки. Обережні кроки, сопіння, ревище, шурхіт зміїних тіл, лопотіння крил кажанів… Усе це чекає на мене, але, дяка Богові, ще не зараз. У мене є щонайменше годин сім-вісім. І я маю намір їх використати з користю для себе.

Я обережно розсуваю ліани і ще якісь рослини, схожі на павутиння. Попереду тільки зеленавий присмерк, та я не боюся. Нічого, бувало й гірше. Тут принаймні немає боліт, тож є надія знайти чисту воду. Думаю, це територія Перу. Тут мусять бути гірські струмки й озера. Звичайно, я можу помилятись, але…

Я зрізую ножем стебла, що заважають мені рухатись далі. Згодився б мексиканський ніж-мачете, та де його взяти? Доводиться користуватися тим, що є. Я витягла з сумки пістолет і сховала під сорочку, аби був під рукою. Усе може статися. Усе, що завгодно. Пити дуже хочеться, але поки що не можна: води обмаль, хтозна, коли я знайду якийсь струмок. А ще мені здається, що неба немає, що воно зникло, і мені через це бракує повітря. Але так завжди буває в джунглях, це треба перебороти. Я не маю права панікувати. Насправді повітря досить, це просто істерика, треба заспокоїтися. Я завжди була сама… ну, майже завжди. Бруклін — це теж джунглі, і що з того? Там вижила — виживу й тут, ніде не дінуся.

Я зупиняюся, щоб перепочити, — йду, мабуть, із півгодини. Стільки ж, здається, ми йшли з Едом. Чорт, як невдало! Удвох, звичайно ж, було б зручніше. З іншого боку, хтозна, як би воно було насправді. Може, він тільки заважав би мені. Може, він взагалі не той, за кого всі його мають. Та що тепер казати? Він повернувся назад, його почуття соціального обов'язку виявилося сильнішим за інстинкт самозбереження — що ж, нехай. Це був його вибір. Я намагалася звернутись до його розуму, та звертатися, вочевидь, не було до чого — так само як і в більшості чоловіків, як на мій погляд.

Я знала багатьох мужчин. Я багато їздила, багато бачила за свої тридцять із хвостиком років. І я багато чого встигла навчитися. Ця пригода нічим не гірша за інші, принаймні поки що. От тільки не дає мені спокою думка, кому все це було потрібно. До речі, я таки думаю, що пілот загинув, ударившись головою об панель управління. Думаю, коли заглух двигун, штурман був уже непрацездатний, а пілот зробив спробу посадити літак. Він скинув пальне, і це врятувало нас. Якби не удар, він і сам вижив би. Як і стюардеса. Але чому ж заглух двигун? Хто і коли отруїв штурмана? І що мене так непокоїть, коли я згадую про все це?.. Є, є щось, що точить мене. Щось я побачила, та не звернула уваги. Що? Так, згадаю, зараз. Удар, біль, темрява. Потім… потім світло, що сочилося крізь ілюмінатор. Спина Еда в синій сорочці, потемнілій від поту. Тіло стюардеси у дверях салону.

Ось! Ось воно! Вона мала проломлений череп. Але там не було об що вдаритись. Я чудово пам'ятаю: коли ми падали, вона сиділа на підлозі, а череп було проломлено так, наче щось ударило її згори. Не в скроню, не в потилицю, а зверху, в тім'я. Об що вона могла вдаритись? Ні об що.

Хтось ударив і вбив її. Хтось із тих, хто був у літаку. Хтось із тих щирих і благонадійних громадян убив її. І я знаю, нащо. Вона була спільницею. Але на