Олесь Ульяненко - Сталінка, Олесь Ульяненко

зором портрет діда Піскаренка, вставив свого: «Как піть дать, ублюдок, не горше діда получиться…» — засунув руки до кишень, сидів в обтягнутих штанях дудкою, у червоній до непристойності сорочці, поки Михайло не оговтався, підняв був руку, облишив, мляво опустив руку і вихлюпнув йому, своєму братєльніку, горілку в лице. Баба Піскуриха молилася в порожній кут, а недотямкуватий братик Горіка, який народився двома роками раніше й не ріс — лоб вузький, щелепа крутішала, набирала загрозливого вигляду, — тандичив «У-У-У-У-У-У-У», душив, прицмокуючи, на підлозі тарганів. Але нічого не трапилося. Никодим устав, витер інтелігентно обличчя шовковою хусткою, поправив штани: «Останній всплєск мужества. Ценю, скатіна». Пішов. Заявився через багато років, коли фізію Горіка увіковічив «анфас» і в «профіль» фотограф з Лук'янівської тюрми.

Перші роки Горік прожив під торохтіння дерев'яної коляски, у пам'яті — вичовгані до блиску поручні; старший братик, якого прозивали Сьо-Сьо, однією рукою чавив тарганів або порпався у власному лайні, другу руку неміцно прикручували мотузом до колиски, а братик забував, — привороженим поглядом вшниплювався в низьку стелю і вільною п'ятірнею довго розмазував по підлозі комаху. Наче ненароком згадували про нього батьки, почмокували над Горіком, ляскали пальцями, хрюкали, лаялися, билися між собою, — часом повітря крилося несамовитим Ґвалтом, — ноги за вікнами зупиняться, потопчуть, знову йдуть. Батько, — Горік чітко виніс це із дитячої пам'яті, як і зелені дерева, — все більше малів, робився висохлим і миршавим, але завше був вичищеним до неприродного лиску, з духом вермуту або коньяку з рота. Пізніше, коли Горік ступив «за вікна», то бачив батька з двома дівахами. Одну він особливо виділив — з яскраво нафарбованими губами, худу, повногруду; мішанина кроків, батьків зализаний чуб; а поки що за вікнами бігли білі хмари, пролітали десятками тіней ноги; місяць блискотів по шибках, у яких відбивалися часом розітерті обличчя, а погляд сумно опадав на вулицю, і тепло в кутку ворушилася зі сну баба Піскуриха, читаючи вечірньої молитви.

У шість років він вибрався на вулицю, чи не вперше після народження, і втявся, приголомшений склепінням прохідних дворів, арками з гіпсовими статуями, приворожений вирлуючим, вуркочучим, рясніючим, вигнутим хребтиною Хрещатиком; тримався за батьків палець, чув, як холоне серце, — а батько, блідий, із краплинками поту на чолі, сміло ступав у вир. Стара баба Піскариха, забачивши, як рожевіють щоки, як блищать очі Горіка, тихо перехрестилася на порожній кут і сказала: «Слава Богу, а то думала, як із Сьо-Сьо вийде…» І так воно було, — то Михайло втихомириться, то заголосить Марія. Нема ради ні одному, ні другому. «Бо обоє в гріху», — тихенько жалілась стара Піскуриха, жалілася Богу, але й за це їй перепадало.

Чим далі, тим було гірше: Михайло робився кволий; тим часом сімейство, завдяки колишнім «зав-нач.», перебралося на Сталінку. Вони оселилися в будинку, схожому на той, де мешкали до народження Горіка; щоправда — сірому, бридотно схожому на фортецю з призабутого підручника історії про французьку революцію; під будинком пролягала головна автострада — всенький день гули клаксони, шмигали авта; а поруч — рукою подати — зеленою спиною вгинався ліс. Голосіївський ліс. Усе тут було химерне, змішане — фарби, голоси, люди, бетон. На той час Горіку пішов одинадцятий. Розваги перекидалися із підворітні до лісу, з лісу до підворітні; йшли по Васильківській невгамовною ватагою, небо протікало блискучими вітринами, сонце сліпило очі, а вони повертали на Рівенську — фати у війну. Війна була неабияка.

Старий алкаш, що жив тут за окупації, співпрацював з німцями, — чи то мив підлогу, чи то волочився за якоюсь баберою, — одне слово — ворог народу, за пляшку казьонки розколовся на сховище, де німці наспіх закидали зброю. І тільки вляглося виття псюрні за вікнами, як Сталінку шматувало стрекотіння німецького шмайсера; люди нетямилися з жаху, заривались у теплі ковдри під завивання осколків від гранат, а дітвора бігала крутими, в'язкими від вологи, навіть улітку, пагорбами і смалила зі справжньої зброї. Дільничий мав клопоту, — старий енкаведист, майор Сироватко. Надходили депеші, кожного дня відділення піднімали «в ружжо», але шантрапа безслідно зникала, полишаючи вириті вибухами ковбані. Майор Сироватко зранку вставав, сторожко просиджував на балконі до обіду, вслухався у тишу, гуркіт, — підбираючи губи, добирався до гранчастої карафки з коньяком, пиячив до вечора — все, як на війні. А з вечора — на лови. Одного разу поталанило, але під обстрілом двом міліціянтам довелося втікати через усе Голосієво, так до пуття й не дізнавшись: хто і що там. Та допоміг випадок — склад загорівся, і лише Горік зважився гасити пожежу. Вибухом викорчувало з корінням кілька дерев, забило двійко сусідських дітей — на шмаття розкидало. Горіку розтяло півобличчя, аж зуби видно. Заюшеного, його притягли до лікарні, повитрушували з кишень гримучу ртуть, бойові запали. Гранату і кілька патронів і під несамовитий вереск Піскурихи Марії заштопали обличчя. «Вовк, та й годі… Точно — Вовк…» — хтось казав із лікарів. Так до нього причепилося прізвисько — «Вовк», а перегодя — «Клик». Дивиться на людей сірими, незрушними очима крізь навислі русяві кучері, іде тротуарами, засунувши руки до кишень, і ні до кого діла нема, та й не подібний ні до кого; сам по собі, хоч мале ще та дурне. Коли влітку дворові бійки сягали апогею — один район на інший, Горік був попереду. Сунув прямо, не зважаючи на ножа чи кастета. Не боявся. Битися навчився рано. «Талант! Талант, а не талантішка», — не без задоволення говорив майор Сироватко, та, власне, не проймався особливо його долею, немов щось наперед знав; кине, як через голову: «Дивись, бо буде як з Никодимом». Із Никодимом — братом його, колись конокрадом із області, картярем-джиґуном, із недалекої пам'яті набріоліненим, вилизаним, у парусинових штанях, навскрізь просмерділим жіночими парфумами, тим братухою Никодимом, що не при ділі, а гроші водяться, баби мліють, гирун собі й гівноїд, якому на хрестинах, по народженню Горіка Піскарьова, вихлюпнув брат Михайло горілку за коміра. «Ценю акт мужества, скатіна», — сипонув горлянкою братан і зник, певне, на новий етап.

Отож Михайло не морочив собі голови, не йняв, що і як, коли йде з Никодимом: блондав блідий, вичумлений, — нутро не сприйняло Сталінку, — народ зусібіч дикий, можна навіть сказати, неінтелігентний, падлючий народ, без попередніх балачок розкров'янить писок або підсуне, диви, вихиляючись, дриґне колінами, просюрчить крізь зуби патлатий жлоб: «Папаша, плоско шутіш, сваліл би от Люські, однако возраст твой могілой овєян», — а тут біда наджигурилась, джарга заздрощів, сум'яття перед втратою, удворуч усе, удворуч: Марія влаштувалася за протекцією дільничого «на віно і