Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

(19??) → 1921 → 1941 → 1961 → (1981) 1986 → 2001/2006/2011 (?) 1921 → 1941 → (!!!) → 1986

Це означало дві речі. По-перше, з невідомих причин період між знаковими подіями катастрофічного характеру змістився на 5 років – зате характер аварії на ЧАЕС мав вже не локальний, а планетарний масштаб. По-друге, якщо й надалі приховувати відомості про Куренівську трагедію, то весь ланцюжок розсипається, втрачаючи очевидність. Звідси він зробив висновок, що мовчати далі про події 13 березня 1961 року не можна. Хай навіть ризикуючи нарватися на неприємності з КДБ… чим би це не загрожувало його близьким, не кажучи про нього самого!..

«Евко, ти таки маєш рацію. Я мушу написати цей роман. Не науково-фантастичний, а як ти і запропонувала – містичний!..»

Почувши слова коханого, дівчина трохи здійнялася над Спартаком (а він зробив це зізнання в той момент, коли вони, розніжені, відпочивали в обіймах одне одного) і загадково посміхнулася:

«Що ж, мій любий, пиши! Я чекаю».

Тоді Спартак нарешті взявся за працю всерйоз. Створення роману під назвою «Апокаліпсис по-київськи» виявилося справою нелегкою, місцями навіть марудною, з цілими масивами «підводних каменів», об які раз за разом розбивався саморобний човник письменника-початківця. Неодноразово він впадав у відчай… І лише сяючі очі коханої нагадували періодично:

«Не забувай, що я чекаю появи роману. Пиши, любий, пиши!..»

З часом дійшло до читання спочатку першої, потім другої частини. Загалом же планувалося чотири частини – чотири містични «сни» з розлогою післямовою. Від перших двох «снів» Евка впадала мало не в екстаз, після чого вимагала продовження. Зауважень було небагато, проте Спартак постійно вертався назад по тексту, читав і перечитував, нещадно виправляв окремі епізоди, великі й малі… І знов кидався вперед, вперед… вперед!..

Далі сталося непередбачуване: разом зі старшою сестрою Касею Евка загинула під час сходження на Південну Ушбу. А молодий чоловік вже готувався прочитати їй третій «сон» – а тут раптом!..

Годі й дивуватися, що Спартак впав у розпач і сховав рукопис роману якомога далі. До тями його привели лише передсмертні слова коханої, почуті в переказі колишнього однокурсника Олега Фомічова – теж альпініста-любителя, як виявилося згодом:

«Ми – це вектор, який ніщо не зупинить на шляху вперед».

Так, Евка сказала це про себе і про старшу сестру Касю… Проте чому цей же вислів не можна було віднести… наприклад, до того ж «Вектора київських катастроф ХХ століття»?! А цей «Вектор» таки потрібно зупинити, розповівши правду про Куренівську трагедію! І навпаки, «вектор» написання роману він не має права зупиняти нізащо!..

Коротше кажучи, ці слова аж надто нагадували послання до нього з нематеріального світу, передане через посередника – колишнього однокурсника. І хоча на це пішло цілих сім місяців (протягом яких було випито чимало оковитої), проте кризу Спартак все ж подолав, чернетки зі схованки дістав і роботу продовжив. Молодий чоловік навіть звик до передчасної втрати свого єдиного читача…

Як раптом позаторік його спіткала нова біда: сприйнявши чернетки «Апокаліпсису по-київськи» за старі студентські конспекти, мама Гатя викинула їх на смітник з міркувань прибирання в кімнаті сина, куди він навіть не може привести нову дівчину… буцімто через жахливий безлад! Спартак спробував переписати роман наново. Але відновлювати рукопис по пам’яті, виявляється, було удесятеро складніше, ніж писати «з нуля».

Відтоді все застопорилося. Зробити цю пекельну справу без підтримки коханої молодий чоловік не міг. Він губився у здогадах щодо злого року, який його переслідує. Якби ж отримати хоча б якийсь знак, що його робота потрібна бодай комусь!.. У пошуках підтримки (навіть містичної!) Спартак навіть дістав усіма правдами й неправдами культовий роман «київського москвича» Михайла Булгакова – але прочитавши його, лише переконався, що саме Маргарита весь час заохочувала свого Майстра до творчості в надії якнайшвидше почути фінальні слова про «жорстокого п’ятого прокуратора Іудеї, вершника Понтія Пілата».

А ЙОГО ХТО ЗАОХОТИТЬ?!

От у тім-то й річ! У тім-то й річ…

Нарешті Спартак вирішив зачекати наближення 50-х роковин початку єврейських розстрілів у Бабиному Яру: якщо «знак із потойбіччя» і мав з’явитися – то коли ж іще, як не в цей самий день, 29 вересня 1991 року?! Очікування цього моменту не змогли перебити жодні бурхливі події серпня: ні путч ГКЧП, ні арешт і подальше визволення президента СРСР товариша Горбачова, ані навіть проголошення Незалежності України!

Спартак очікував свого, відомого тільки йому одному…

* * *

І от – сталося…

Якщо справді сталося!

Втім, важко було витлумачити абсолютно випадкову купівлю одразу ж двох останніх примірників настільки важливих для задуманої справи книжок (на які у нього ледь-ледь вистачило грошей) саме в той день, який він сам собі призначив пороговим. Тому тепер Спартак із завмиранням серця гортав сторінки роману-документу Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Гортав доти, поки майже наприкінці не наштовхнувся на виділений курсивом текст:

«Бабин Яр перегородили дамбою і стали в нього нагнітати по трубах пульпу з сусідніх кар’єрів цегельного заводу. По яру розлилося озеро. Пульпа – це суміш води і багнюки. По ідеї багнюка мала відстоюватися, осідати, а вода стікала через дамбу по жолобах.

Я ходив туди і збуджено дивився на озеро багна, що поглинає попіл, кістки, кам’яний осип могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, і день і ніч шуміли труби, що подавали пульпу. Це тривало декілька років. Дамбу підсипали, вона росла і до 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок.

У понеділок 13 березня 1961 року вона завалилася…»

Опис Куренівської трагедії займав сторінки півтори, не більше. Проте для Спартака кожен рядок цього опису мав просто незмірну цінність. Адже тепер він мав можливість порівняти усе, що вдалося буквально по крихтах витягнути зі старших людей, та цей стислий документальний опис, залишений в друкованому вигляді письменником-дисидентом.

Більше того, Спартак раптом уявив, що це не маленький радянський хлопчик Толік Кузнєцов – це він сам залишився «під німцями» разом з матір’ю-вчителькою, дідусем, бабусею й домашнім котом. Тепер же спогади про життя в окупації одного київського хлопчика потрапили до рук іншого київського хлопчика. І там, у цих спогадах, містилося зовсім невелике, але таке важливе свідчення про техногенний сель 13 березня 1961 року… Хіба ж це не знак згори?!

Втім, у нього ж є ще й друга книжечка…

Спартак розкрив чорну брошурку «Память Бабьего Яра». Це виявився повний перелік імен євреїв, розстріляних під час німецької окупації. Перелік був складений