Нестор Гарсія Канкліні - Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні

прикладах у навчальній літературі для виборців. Проте журналісти приділяють небагато уваги цим подіям, посилаючись на проблеми перекладу мовами їхніх видань. Аналітики, стурбовані зниженням соціальної участі, ставлять питання: чи технічна складність європеїзації політики «не суперечить ідеалам демократії, заснованої на транспарентності та на можливостях кожного безперешкодно дізнатися про те, що саме стоїть за обговореннями» (Abeles, 1996: 110)?

Дослідження з антропології та соціальної політики європейської інтеграції засвідчують, що програми, спрямовані на створення спільних проектів, не достатні для того, щоб подолати відстань між Європою торговців і управлінців і Європою громадян. Попри те що на цьому континенті починають визнавати роль культури та вимір уявленого у наднаціональній інтеграції більшою мірою, ніж у випадку інших регіо­нальних об’єднань, створення елементів для спільної ідентифікації не достатнє для того, щоб більшість усвідомила цей новий соціальний рівень. Одним з можливих пояснень є те, що ці волюнтаристські програми інтеграції не надто результативні, коли немає розуміння як слід поводитися з гетерогенністю, тобто з відмінностями та суперечностями, які не можуть бути зведені до гомогенної ідентичності.

Численні інтелектуали й фахівці з соціальних наук, наприклад, такі, що гуртуються навколо часопису «Liber», який видається за редакції П’єра Бурдьє десятьма європейськими мовами, визначають як головне пояснення низького рівня соціального консенсусу домінування валютної інтеграції – «Європи банкірів» – над соціальною. Вони ставлять під сумнів спроможність створення соціальних зв’язків на засадах теорії глобалізації, яка при економічних розрахунках ігнорує ціну, яку платить суспільство, – ціну хвороб і страждань, суїцидів, алкоголізму та наркоманії. Навіть в суто економічному сенсі невдала політика, «необов’язково економічна», – це та, що не враховує ціну своїх дій, якою є «незахищеність людей і цінностей навіть з боку поліції», має абстрактне і вузьке визначення ефективності: рентабельність фінансування та інвестицій – і при цьому не переймається приділенням уваги клієнтам і користувачам (Bourdieu, 1998: 45–46).

Одинадцять мов, якими користуються в Європейському парламенті, відповідають культурним відмінностям, які не регулюються угодами про економічну інтеграцію. Подібне відбувається з розмаїттям мов і культурних і політичних антагонізмів між американцями та латиноамериканцями (протестантами та католиками, «білими» та «іспанізованими» й індіанцями). Те ж саме стосується і відмінностей між латиноамериканцями, які виявляються на економічних переговорах і стають іще виразнішими, коли вони роб­лять спроби виконувати рішення, прийняті урядовцями й експертами. Нечисленні дослідження процесів торговельної лібералізації й інтеграції у сферах етнографії й комунікації, здійснені до цього часу з питань, які я розгляну в наступних главах, показують, які економічні, етнічні, політичні та культурні інтереси перетинаються в процесі формування публічної наднаціональної сфери: надто часто спроби створення «агори» перетворюються на спорудження Вавилонської вежі.

Коли Давиду невідомо, де Голіаф

Однією з основних перешкод для того, щоб ми, громадяни, могли повірити у проекти наднаціональної інтеграції, є негативні наслідки відповідних трансформацій для національних і локальних суспільств. Важко досягти суспільної згоди для реалізації змін у виробничих відносинах, обміні та споживанні, якщо вони знецінюють зв’язок осіб з їхньою територією, скорочують робочі місця та занижують ціни на те, що вироб­ляється на місці. Уявлення успішного економічного майбутнього, яке можуть спричинити процеси глобалізації та регіональної інтеграції, занадто крихкі, якщо не беруться до уваги спільність або розмаїття мов, традицій поведінки та культурних цінностей, що надають значущості незмінності суспільних відносин. Однак найрозвинутіші інтеграційні процеси зараз здійснюються між країнами, які не враховують ці культурні збіги.

Якщо це відбувається через віддаленість, яку іспанські, французькі чи грецькі робітники відчувають щодо Брюсселю або чилійські, аргентинські чи мексиканські – щодо рішень, які приймаються у Бразиліа чи Картахені, то тим паче ще більшою є неспроможність, коли владу уособлює транснаціональна корпорація, котра виготовляє частини кожного автомобіля або телевізора у чотирьох країнах, збирає їх у п’ятій і має головні офіси у двох чи трьох інших. Це інколи еквівалентно віддаленості, яку ми відчуваємо, коли з телевізора, кіно або з дисків отримуємо відомості з місць, які нам важко ідентифікувати. Питання, яке постає, полягає у тому, чи можуть паралельно цій анонімній й транслокалізованій владі існувати суб’єкти у виробництві та споживанні? Робота щодалі більше виконується для когось іншого – навіть не для конкретних власників і керівників, а для транснаціональних підприємств, примарних анонімних суспільств, які з маловідомих місць диктують безапеляційні правила, котрі оскарженню не підлягають.

Щодалі більше обмежується перелік того, що можуть узгоджувати синдикати, – безликі підприємства з маркою, але без імені називають це «флексибілізацією ринку праці». Насправді те, що «флексибілізується» – тобто стає нестабільним, – це умови праці; робота стає складнішою, тому що не є гарантованою, необхідно чітко виконувати графіки, ритуали підлеглості, дотримуватися незвичного порядку, який працівник приймає, якщо не хоче залишитись без заробітку. Пригадую серед багатьох прикладів, знайдених у літературі, присвяченій глобалізації, цитований Ульрихом Беком: «Двадцять перша година, десять хвилин; у берлінському аеропорту «Тегель» шаблонний приємний голос повідомляє втомленим пасажирам, що нарешті вони можуть розпочати посадку на рейс до Гамбурґа. Голос належить Анжеліці Б., яка сидить перед своїм електронним пультом у Каліфорнії. Після чотирнадцятої години за місцевим часом система сповіщення берлінського аеропорту обслуговується з Каліфорнії – з міркувань як простих, так і практичних. По-перше, не треба платити ніякої додаткової платні за понаднормову роботу, по-друге, оплата праці (додаткова) за ту саму роботу там значно нижча, ніж у Німеччині» (Beck, 1998: 38–39)[6].

Так само розважальні програми продукуються іншими віддаленими компаніями, також безіменними, як марка виробництва, – CNN, Televisa, MTV, повні назви яких більшість глядачів одразу забуває. В якому місці створюються всі ці трилери, телесеріали, програми новин і нічних розваг? У Лос-Анджелесі, Мексиці, Буенос-Айресі, Нью-Йорку чи, можливо, у закритих студіях у бухті в Сполучених Штатах Америки? Чи не японською Sony? Чому тоді трансляція ведеться з Маямі? Те, що ведучі програм говорять іспанською або англійською, на аргентинському чи мексиканському діалекті іспанської мови, як це робить MTV, аби досягти ідентифікації з конкретними країнами, не має суттєвого значення. Зрештою, більш вірогідне, більш відповідне цій детериторизації та невизначеній віддаленості, коли до нас звертаються делокалізованою англійською диктори CNN, знебарвленою іспанською ведучі новин Televisa або актори з дубльованих серіалів.

За епохи імперіалізму можна було відчути синдром Давида, який протистоїть Голіафові, але було відомо, що політичний Голіаф перебував частково у столиці власної держави, частково у Вашингтоні чи Лондоні, комунікаційний Голіаф – у Голлівуді, і так само щодо кожного іншого. Зараз кожен із них розкиданий у тридцятьох сценаріях і наділений прудкістю та пластичністю, щоб прослизати з однієї країни до іншої, з однієї культури до багатьох поміж мереж поліморфного ринку.

У рідких випадках ми можемо собі уявити конкретне місце, з якого ведеться мовлення. Це створює враження, ніби дуже важко щось змінити, щоб