Стівен Кінг - Мертва зона

тому, після того як у п’ятницю їм дали вихідний для відвідування жовтневого з’їзду вчителів у Вотервіллі, він запросив її до своєї квартири на домашню вечерю зі спагеті. Поки соус булькав на плиті, він погнав за ріг по вино й повернувся з двома пляшками плодового. Як і оголошення походів до туалету, це теж якось було в стилі Джонні.

Після вечері вони подивилися телевізор і взялися цілуватись, і хто знає, куди це могло зайти, якби двійко його друзів, інструкторів з університету, не надійшли з заявою від викладацького складу про академічну свободу і не попросили Джонні подивитися й сказати, що він про неї думає. Він так і зробив, але з помітно меншим завзяттям, ніж звичайно. Вона помітила це і відчула потаємну, теплу втіху, а ще той біль у череслах – невтамовану жагу, котра теж її втішила, і того вечора вона не позбулася її через спринцювання.

Вона відвернулася від вікна й підійшла до канапи, на якій Джонні залишив маску.

– З Гелловіном, – пирхнула вона і трохи посміялася.

– Що? – гукнув Джонні.

– Кажу, що, як скоро не вийдеш, я піду без тебе.

– Уже скоро.

– Чудово!

Вона провела пальцем по джекіл-гайдівській масці – сумирний доктор Джекіл на лівій половині, недолюдок Гайд на правій. «Де ми будемо на День Подяки? – подумала вона. – А на Різдво?»

Від цієї думки нею пробіг веселий, збуджений дрож. Джонні їй подобався. Він абсолютно звичайний, милий хлопець.

Вона знову глянула на маску, на жахливого Гайда, що виростав з обличчя Джекіла, наче вузлувата карцинома. Її обробили флуоресцентною фарбою, щоб вона світилася в темряві.

Що в ньому звичайного? Нічого насправді. Якби він був такий звичайний, то чи намірився б надіти щось таке в школу і бути певним, що йому вдасться зберегти порядок у кімнаті для вільних уроків? І як виходить, що діти кличуть його Франкенштайном і все одно поважають? Що тут звичайного?

Джонні вийшов, проскочив крізь намистяну завіску, що відділяла спальню й ванну від вітальні.

«Якщо він захоче, щоб я лягла з ним сьогодні в ліжко, я погоджуся».

І то була дуже тепла думка, схожа на повернення додому.

– Чого це ти так усміхаєшся?

– Просто так, – сказала вона, кидаючи маску назад на диван.

– Ні, справді. Щось хороше?

– Джонні, – сказала вона, кладучи руку йому на груди й стаючи навшпиньки, щоб легенько поцілувати його. – Деякі речі ніколи не будуть розказані. Ходімо.

2

Вони зупинились у фоє внизу, щоб він застібнув свою джинсову куртку, а її очі притягнув плакат зі словом «СТРАЙК!», стиснутим кулаком і пломенистим тлом.

– Цього року буде ще один студентський страйк, – сказав він, простеживши за її поглядом.

– Через війну?

– Цього разу лише частково. В’єтнам, напади на військові кафедри й Кентський університет активізували більше студентів, ніж раніше. Навряд чи був колись такий час, коли буркотунів, що дарма займають місце в університеті, було так мало.

– Про кого ти кажеш «буркотуни»?

– Народ, який вчиться лише заради оцінок, не цікавлячись системою далі того, що вона видає їм на виході роботу з платнею в десять тисяч на рік. Буркотун – це студент, котрий не печеться ні про що інше, як про власну овечу шкуру. Але це в минулому. Більшість із них пробудилася. Будуть великі зміни.

– Для тебе це важливо? Ти ж уже випустився?

Він випростав спину.

– Мадам, я лишаюся вихованцем славного університету. Сміт, випуск 70-го. «Наповніть кухлі на честь любого Мейну».

Вона усміхнулася.

– Ходімо вже. Я хочу покататися на «Круть-верть», перш ніж його зачинять на ніч.

– Дуже добре, – сказав він, беручи її за руку. – У мене за рогом якраз припаркована твоя машина.

– Не забувай про вісім доларів. Вечір стелиться перед нами блискучим полотном.

Надворі було похмуро, але не дощило, і як на кінець жовтня було доволі тепло. Чверть місяця намагалася пробитися крізь шари хмар над їхніми головами. Джонні обійняв Сару, і вона притулилася ближче.

– Знаєш, ти мені страшенно подобаєшся, Саро.

Його тон був майже недбалий, але таки майже. Її серце трохи сповільнилось, а на наступний десяток ударів побігло швидше.

– Справді?

– Я так розумію, що той Ден тебе поранив, га?

– Я не знаю, що він мені зробив, – правдиво сказала вона.

Жовта блимавка світлофора за квартал позаду них то вмикала, то вимикала їхні тіні на бетоні.

Джонні нібито обдумав почуте.

– Я б не хотів такого робити, – нарешті сказав він.

– Так, я знаю. Але, Джонні… дай трохи часу.

– Так, – сказав він. – Час. Гадаю, у нас він є.

І ці слова повертатимуться до неї, наяву і ще більше у снах, забарвлені непередаваними гіркотою і втратою.

Вони звернули за ріг, і Джонні відчинив перед нею пасажирські дверцята. Тоді обійшов машину і сів за кермо.

– Не змерзла?

– Ні, – сказала вона. – Чудовий вечір для ярмарку.

– Так і є, – погодився він і від’їхав від тротуару.

Вона подумки повернулася до тієї сміховинної маски. Джекілова половина, де крізь широко розкриту очницю здивованого доктора виднілося блакитне око Джонні («Отакої, здається, я вчора винайшов новий коктейль, але навряд чи його почнуть подавати в барах»), і та половина нормальна, тому що крізь неї було трохи видно Джонні. А Гайдова половина лякала її до нестями, бо око було заплющене до вузенької щілини. Там міг бути хто завгодно. Будь-хто. Наприклад, Ден.

Але коли вони дісталися ярмарку в Есті, де в темряві виблискували над центральною алеєю голі лампи, а довгі неонові спиці чортового колеса одні опускались, а інші піднімались, вона забула про маску. Вона була зі своїм хлопцем, і вони збиралися веселитися.

3

Вони йшли центральною алеєю рука в руці і не дуже балакали, а Сара зрозуміла, що заново переживає окружні ярмарки своєї юності. Вона виросла в Саус-Періс, майже уявному містечку в західному Мейні, і великим ярмарком називали той, що у Фрайбурзі. Для Джонні, павнельського хлопця, таким ярмарковим містечком, певно, був Топшем. Але насправді вони були всі однакові, та й з роками не дуже мінялися. Ставиш машину на ґрунтовому паркінгу, платиш два бакси на воротах, і щойно ступаєш на ярмаркову землю, як одразу відчуваєш запах хот-доґів, смажених перців і цибулі, бекону, солодкої вати, тирси й солодкого ароматного конячого лайна. Чуєш важкий гуркіт ланцюгів маленьких американських гірок, які звуться «Дикою мишею». Чуєш пахкання 22-го калібру в тирах, металеве відлуння голосу ведучого гри в бінґо з гучномовців, розвішаних навколо великого намету, заставленого довгими столами й складаними стільцями з місцевого похоронного бюро. Рок-н-рол змагався за панування з каліопою. Чулися розмірені вигуки зазивайлів: дві мішені, два постріли, виграйте набивну собачку для своєї дитини, гей-гей, ходіть сюди, робіть ставки, поки не виграєте. Нічого не змінювалося. Ти знову перетворювався на дитину, котра дозволяє і прагне, щоб її намахали.

– Ось! – сказала вона, зупиняючи його. – «Круть-верть»! «Круть-верть»!