Шевчук Валерій - Чудо, Шевчук Валерій

Його лиса голова, певне, відразу ж вмокріла, і дощ почав вимивати з неї нікчемні залишки волосся. Колись батько мав буйну й кучеряву чуприну, я знаю це по фотокартках, але поступово розгубив по світі своє волосся. Воно стекло по каналізаційних трубах після того, як він мився, його змітала щодня віником мати впродовж двадцяти років їхнього подружнього життя; він губив його на вулиці, і його змивали поливні машини, і от рештки злизує сьогоднішній дощ. Батько обернувся й зирнув туди, де стояв я, і я відхилився од вікна, щоб не побачив мене в шибі. Тоді батько незграбно махнув рукою, втяг голову в плечі й подався з двору. Постать у нього неатлетична, обличчя худе й жовте, а пасок охоплює таки помітне черевце. І знову мене пойняло щось гостре й тонке, а серце вбралось у холодну долоню, очі мої подались услід за цією знайомою і трохи жалюгідною постаттю; я жалів його отим дивним жалем, що є проміжним між обридженням та любов'ю. Я знав: від цього чоловіка, як від дому й дворика, мені не втекти. В моїх жилах пульсує половина його крові, але що в нас із ним спільного? Працює він у примарному червоному світлі й бабрається весь час у проявниках та фіксажах. Через це й руки його й обличчя — як зів'ялий листок; він буває добрий до розчулення й лихий до брутальності, хоч до мене ставиться здебільшого лагідно. Отакі вправи, як сьогодні, коли викинуто мене за двері,— вчинок рідкісний; я знаю, що завтра він соватиме мені в руки якогось нікчемного подарунка, бо, здається, по-своєму любить мене. Любить хвалитися, що я такий начитаний, але сімутиться, що в школі лаврових вінців я не здобуваю. Він бив мене тільки двічі: перший раз, коли був я малий, причина його спалаху забулася, а вдруге, коли я прогуляв два дні, тиняючись безцільно по вулицях. Що тоді зі мною сталося, я й сам не знаю: не захотів іти в школу хоч заріж! Опісля такого не траплялося, але я й досі не шкодую, що прогуляв ті дні. Про пасок його я не забув, і це тому, що пам'ятливий. Ніколи нічого не забуваю, особливо завданого болю. Все неприємне осідає в мені, як накип у чайнику: така вже моя вдача. Я ніколи не знав, чи люблю батьків, але приймаю їх як данність і не хочу завдавати їм зайвого болю — ось вона, форма моєї до них прихильності. Отож я певний: ніколи не буду до них жорстокий, адже в мені завжди живе жаль до них. Це не співчуття й не любов, це тільки жаль...

Набираю повні легені повітря — скло перед моїм зором знову матовіє й плавиться. І стоячи перед розплавленим вікном, самотній та покинутий, я відчуваю, що в мені щось починає рости. Відтак усе раптом гостро освітлюється, речі набувають райдужного окреслення, щось заповнює мені голову, вона розростається й горить, як світильник. Очі мої сухі, і я начебто на гарячому приску стою. Хочу повернутися додому, але це поки що мені не під силу. Я не знаю, що я хочу, що можу і що мені потрібно, але відаю, що душа моя чогось просить. Щось у ній прокинулося, якісь соковиті й зелені пагони ростуть із мене, з асфальту, з плит перед входом, на яких стою, з піску, яким я засипаний; ворушу пальцями, але то не пальці, а пагони, я сам наче велика парость, що вибуяла на асфальті та бетоні. Це означає, що я не пес, прив'язаний до цього дому, а його парость, що я маю знайти в собі сокровенне джерело й напитися з нього живої води; маю просяктися нею, як просякаюся оце зараз дощем; мені здалося, що дощ — це не плач, а таки жива вода, недаремно прийшла з нього з таким просвітленим обличчям Іра. "Іро, Іро, Іро!" —хіба не так кричать журавлі, коли покидають край, де вивели дітей; я не хочу покидати цього дворика, інакше стану жовтий, як опалий лист. Але й тут я не хочу ставати жовтий, як опалий лист, через це й кричу: "Іро, Іро, Іро!" — і мене печаль колише, і світить мені сонце у вічі, і я сліпий, бо сльозами покритий, бо сльози такі, Іро,— це жива вода буття нашого, це те чудо, якого ми сподіваємося, і роса. Затули мені долонями очі, хай відчую я тишу, оксамитну на дотик, як оті твої долоні. Парость у цьому домі — це ти, Іро, а я поки що бездомний. Дозволь, я постукаю у твої двері, але чи зрозумієш ти мене? Чи не насмієшся, як сміється з твого брата ота легковажна Лариса? Давно хочу пізнати те, чого сьогодні не зрозумів. Кожна людина хоче пізнати чудо, а я чи найгірший у цьому світі?

Я тремтів. Усім тілом, аж зуби мені цокотіли. Окрім того, я перестрашився, що мій поклик таки проникне за двері, біля яких я стояв, і звідти вийде чи Дмитро, чи його мати, чи й ти, Іро. Тут поки що не було мені місця, тож я повільно, наче попрацював важко, став підійматися на свій поверх, адже там чекає на мене моя мати. Вона вже турбується і скоро побіжить мене шукати. Я ж не хотів, щоб мене брали за ручку й вели додому,— хочу прийти туди сам. Вже не мав сили ображатися, хотів затишку й мовчання, отож і повертався додому, щоб там їх знайти.

7

Я йшов сходами й начебто сітку за собою волочив. Та сітка підіймалася разом зі мною; сутінок заповивав сходову кліть; народився з дощу чи виплівся з нього — такий собі тонкопрядний шовк. Я знав, що дощ уже перестав і в дворику стало тихо, вогко й тепло, повітря там аж тремтить від густоти — саме зараз мені б вийти і вдихнути свіжого повітря,— затишок і спокій навколо. Рипнула віконна рама: Ларисина мати відчинила вікно. Всілася на стільця й задоволено завмерла. Рипнуло ще кілька рам — повідчиняла вікна Дмитрова й Ірина мати. На мент спинилася й подивилась у бік під'їзду: а може, він повернеться вчасніше? Але вона відганяє від себе цю думку, бо оте "повернеться вчасніше" завжди означає якусь біду. В другому вікні закурив, пихкаючи димком, Дмитро, його обличчя ще не розпогодилося, а коли затягувався, копичка вусиків смішно стовбур-чилася. Дививсь у під'їзд нерушнимп, скрижанілими очима, і всі знали, кого він виглядає: Лариса й досі не з'являлася. Але він упертий і витривалий, певне, вирішив не сходити з місця — сьогодні йому конче потрібно було зустрітися з Ларисою. Слова, які він для неї приготував, лежали ретельно складені на, найближчій поличці його мозку, вряди-годи він брав їх по одному, стирав пил і глянсував. Прикладав одне до одного, як кубики, й будував отак смішну пірамідку. Потім знову розбирав її і складав на ту ж таки поличку. Завмирав і перетворювавсь у статую, а коли оговтувався, знову починав бавитися — час минав для нього непомітно... Стара в дощ, як завжди, спала. Сиділа в кріслі, а її подоба, молода й моторна, блукала по синьому полі. Везла дитячого візочка, а в ньому лежав, виставивши ноги, грубий чолов'яга з круглим обличчям і з надто широким пробілом між бровами. Курив сигарету й кривив рота. Голова в нього була гирява, стрижена під машинку, а на оголених грудях витатуйовано: "Не забуду мать роднуюЬ Але "мать родную" він забув, і хоч щоразу стара пише кудись листи з химерною адресою і неслов'янською назвою населеного пункту, відповідь їй ніколи не приходить. Ті листирна просить кинути у скриньку мене, і я кидаю їх неодмінно,— мені здається, що кидаю їх у синю прірву. Оця синя прірва й сниться старій, і сняться їй білі конверти, що падають/ігаче сніг. Стара спала, доки йшов дощ. Але вона вже прокинулася, бо дощ перестав, позіхнула, розтуляючи беззубого рота, а тоді задивилася осклілими очима на засинене першим сутінком вікно. Щось їй уявлялося, щось здавалося, бо осклілі очі затремтіли, а з правого виповзла сива сльоза. Вона звелася і, налягаючи на ціпок, подибала до вікна. Не розчинила його, а тільки відгорнула сіру від часу, давно не прану фіранку. Тепер вона бачила двір і те, що дощ перестав, а йшов по тому дворі Ларисин батько з червоною торбинкою в руці. На ньому був світло-сірий костюм і світло-сірі туфлі, а на голові стримів світло-сірий у дірочку капелюх. На чоловіка не без утіхи зорила Ларисина мати, бо, незважаючи на літа, її супряжник зберіг добру статуру, йшов красиво, трохи відставивши долоню лівої руки, а на тій руці — мізинного пальця із золотим перснем. Стара нагнулася, щоб прихопити стільчика, і кров прилила їй до обличчя. Вона ледве звелася, все-таки не випускаючи з цупких пальців стільчика, і перечікувала, доки перестануть миготіти перед очима зі-

рочки. Тоді рушила повільно, щоб зайняти своє стале місце. Вдягати плюшку їй не треба було, бо скидала її тільки тоді, коли влягалася на ніч...

Усю цю картину я бачив, долаючи сходи, і, можливо, воно так і було, адже бачив це не раз і не двічі; єдине, чого я не знав при цьому,—де Іра і що вона робить. Може, миє на кухні посуд, а може, сидить біля вікна з книгою і закохується в якогось атлетичного героя, який тільки плечем поведе, а супротивники летять від нього, як пір'я. Він шляхетний, справедливий, добрий, мужній, хоробрий і сліпучо-гарний, скаче на коні, як бог, якщо боги вміють скакати на конях,— ось він, той герой, який присниться їй цієї ночі і через якого зронить вона гарячу сльозу. Але ця моя думка тільки здогад, голий і безпідставний, бо я не бачу Іру внутрішнім зором та й не знаю її, як решту мешканців нашого дворика. Вона єдина живе тут, як тінь, і я негоден розповісти про неї жодної історії, а раз так, можу й утішитися. Я тої втіхи не гашу й не відганяю — є вона, то й гаразд; зрештою, я ніколи не побачу, як відчиняє вона вранці вікно: їхня квартира якраз під нашою, а не навпроти. Це може побачити тільки Лариса і її батьки, але навіщо їм це? Може, тому така віддалена вона від мене, хоч здибуюся з нею щодня, а ще просиджую по півдня в класі аж дев'ять місяців на рік.

Ну от, мені вже нікуди йти. Стою, втупивши носа у власні двері, а рука повільно тягнеться до дзвінка, щоб подати 'матері сигнал, що її єдинчик нікуди не дівся, що він проситься назад у хату зовсім так само, як кіт, якого покарали за сало, котрого він не крав, але який довго образи тримати не вміє. Я чую за дверима човгання ніг у капцях: цікаво, мати з віником чи без? Це теж ознака її настрою: з віником вона добродушна й умиротворена. Проте я сумніваюся: надто велика прошуміла буря.

Відчиняються двері... Я трохи здивований: ні сліду, щоб мати плакала, ні сліду всіх отих великих і тяжких пристрастей; материне обличчя кругле й добродушне, а в руці — віник.

— Нагулявся? — каже вона мирно.— Заходь...