Джек Лондон - Поклик пращурів

– А-а-а! – закричав він Бакові. – Дай йому як слід, чорт забирай! Дай йому, злодюзі паршивому!

Шпіц так само жадав бійки. Він розлючено гавкав і кружляв туди-сюди, шукаючи нагоди стрибнути. Бак був так само напружений та не менш обережний, і теж колував, шукаючи переваги. Але потім сталася несподіванка, що відсунула їхню боротьбу за владу далеко в майбутнє, на багато миль важкої дороги.

Лайка від Перро, гучний удар кийка об кістки та пронизливе скавучання від болю сповістили про настання стовпотворіння. Табір раптом наповнився пухнастими істотами; це були голодні хаскі з якогось індіанського селища, десь близько сотні, які почули запах табору. Вони пролізли, поки билися Бак зі Шпіцем, а коли двоє чоловіків кинулися між ними з кийками, почали огризатися й відбиватися. Запах їжі змусив їх збожеволіти. Перро помітив, як один із псів запхав голову до ящика з харчами. Його кийок важко ударив по худих ребрах і ящик перекинувся на землю. Два десятки зголоднілих звірюк одразу ж почали битися за хліб та бекон. Вони не звертали уваги на удари кийків. Гавкали та вили під їхнім градом, але все одно шалено билися, доки не зжерли все до останньої крихти.

Тим часом приголомшені їздові собаки вискочили з кубел лише для того, щоб зустріти атаку лютих непроханих гостей. Бак іще ніколи не бачив таких собак. Здавалося, що кістки ось-ось вилізуть у них з-під шкури. Це були самі скелети, вбрані у брудні шкури, з палаючими очима і заслиненими іклами. Але божевілля від голоду зробило їх страшними, непереборними. Їм неможливо було опиратися. Перша ж їхня атака відтіснила їздових собак до скелі. Бака оточили троє хаскі й за мить погризли йому голову і плечі. Шум стояв жахливий. Біллі як завжди скиглив. Дейв та Сол-лекс хоробро билися пліч-о-пліч, кроплячи сніг кров’ю, що текла з безлічі ран. Джо кусався, наче демон. Одного разу його зуби вчепились у передню лапу хаскі, з хрускотом розгризши кістку. Пайк, симулянт, стрибнув на скалічену тварину і зламав їй шию, зблиснувши зубами та зробивши ривок. Бак схопив за горло противника, який уже був у піні; зуби пробили яремну вену, і на собаку бризнула кров. Її теплий смак збудив у ньому ще більшу лють. Він кинувся на іншого ворога й одночасно відчув, як чиїсь зуби вчепились у його власну горлянку. Це був Шпіц, який підступно напав збоку.

Очистивши свою частину табору, Перро та Франсуа кинулися рятувати їздових собак. Дика хвиля зголоднілих хаскі відступила, і Бак скинув зі себе противника. Але це тривало лише мить. Чоловіки змушені були бігти назад і рятувати харчі, за якими повернулися хаскі й атакували собак з упряжки. Біллі перелякався до смерті, прорвався крізь вороже кільце і втік кригою. Пайк і Даб узяли з нього приклад, а за ними й решта команди. Коли Бак приготувався стрибнути слідом, то краєчком ока побачив, що Шпіц мчить до нього з явним наміром збити з ніг. Упавши під ноги цій купі хаскі, Бак не мав би жодних шансів. Але він зібрав сили й відкинув Шпіца, а потім побіг за іншими замерзлим озером.

Трохи згодом дев’ятеро собак зібралися разом і почали шукати притулку в лісі. Хоча за ними ніхто не гнався, вони були у жалюгідному стані. Кожного поранили у чотирьох або п’яти місцях, а деякі пси мали і серйозні рани. Дабу погризли задню лапу; Доллі, останньому хаскі, який приєднався до команди у Дайї, сильно поранили горло; Джо втратив око; а у Біллі, добродушного пса, були погризене вухо і рвана рана аж до ребер, через що він усю ніч вив та скиглив. На світанку вони втомлено пошкутильгали до табору і побачили, що мародери пішли, а чоловіки у поганому настрої. Половина їхнього запасу їжі зникла. Хаскі погризли мотузки до нарт і парусинові чохли. Загалом, жодна річ, хоч би трішки вона була їстівною, не уникла їхніх зубів. Звірі з’їли пару мокасин Перро з лосячої шкури, великі відрізки шкіряних посторонків і навіть два фути батога Франсуа. Він припинив похмуро споглядати цю руїну і зиркнув на зранених собак.

– Ах, друзяки, – сказав лагідно, – стільки укусів можуть зробити вас скаженими. Може, ви всі оскаженієте, чорт забирай! Що ти думаєш, га, Перро?

Кур’єр із сумнівом похитав головою. Між ним та Доусоном ще лежали чотириста миль шляху, і він не міг дозволити, щоб поміж собак почався сказ. Дві години лайки й напружених зусиль привели упряжку до тями, і зранена команда вирушила в дорогу, з муками долаючи найважчу частину шляху, що відділяла їх від місця призначення.

Тридцятимильна Річка[2] була відкритою. Її бурхлива вода опиралася морозові, тож лід тримався лише там, де вона утворювала вири й тихі місця. Щоб здолати ці тридцять жахливих миль, знадобилося шість днів виснажливої праці. То були жахливі милі, бо кожен їхній фут містив ризик для життя собаки та людини. Із десяток разів Перро проламував крижані містки, розвідуючи шлях, і його рятувала довга жердина, яку він тримав так, щоб вона щоразу падала по інший бік дірки, зробленої його тілом. Але різко похолодало, термометр показував п’ятдесят градусів нижче нуля, і щоразу після таких проломів Перро змушений був розпалювати вогонь та сушити одяг, щоб не замерзнути до смерті.

Ніщо його не лякало. Саме тому, що він нічого не боявся, Перро й настановили урядовим кур’єром. Він випробував усі можливі ризики, рішуче висовуючи зморщене личко на мороз і продовжуючи боротися від тьмяного світанку до темряви. Обходив грізні береги по краю криги, що згиналась і тріщала під ногами і на якій вони не наважувалися зупинитись. Одного разу Дейв і Бак прорвалися, тягнучи за собою нарти, наполовину замерзли і ледь не втопилися, поки їх витягли. Щоб урятувати псів, треба було розпалити звичайне багаття. Собаки вкрилися твердим шаром криги, і двоє чоловіків змусили їх бігати навколо вогню, щоб ті відтанули – так близько, що тварин обпалило полум’я.

Іншого разу пройшов Шпіц, тягнучи за собою всю команду до Бака, який максимально напружився, тягнучи назад, пазурі його передніх лап стояли на слизькому обриві, а лід усюди тремтів і тріщав. Але за ним був Дейв, що так само напружився, тягнучи назад, а за санями – Франсуа, який штовхав, надриваючи жили.

Край криги попереду й позаду знову відірвався, і залишився тільки один шлях: угору на скелю. Перро дивом удалося туди вилізти, поки Франсуа внизу молився, щоб це