Джек Лондон - Поклик пращурів

було неможливо. Поки він бився з двома або трьома, їжа зникала у пащах решти. Щоб уникнути цього, Бак тепер їв так само швидко, як і вони; й під тиском голоду вже не вагався брати те, що йому не належало. Спостерігав та вчився. Коли побачив, як Пайк, один із нових собак, кмітливий симулянт та злодюжка, спритно вкрав шматочок бекону, поки Перро відвернувся, то наступного дня повторив цей трюк, схопивши увесь шматок. Піднявся великий ґвалт, але Бак був поза підозрою; тож за його вчинок покарали Даба – незграбу, якого завжди ловили на гарячому.

Ця перша крадіжка продемонструвала здатність Бака вижити у ворожому середовищі Півночі. Вона засвідчила його спроможність пристосовуватися до мінливих умов, без якої він був приречений на швидку і жахливу смерть. Крадіжка також показала занепад або розпад його моралі, що була непотребом та перешкодою у безжальній боротьбі за існування. Це на Півдні, де правили любов і дружба, добре було поважати приватну власність та особисті почуття; а на Півночі, за законом кийка й ікла, той, хто брав таке до уваги, був дурнем і, доки зважав на це, не міг досягти успіху.

Не те, щоб Бак дійшов такого висновку мислячи логічно. Він був готовий до цього, от і все, й несвідомо пристосувався до нового способу життя. Усе життя ніколи не втікав од бійки, якими б не були шанси. Але кийок людини в червоному светрі забив у його голову фундаментальніший та примітивніший закон. Будучи цивілізованим, він загинув би через моральні міркування, скажімо, захищаючи батіг судді Міллера; але тепер здичавів повністю, про що свідчила його спроможність утікати від захисту моральних міркувань і таким чином рятувати власну шкуру. Він крав не заради задоволення, а через «голосні вимоги» шлунку. Не вдавався до відкритого грабунку, а крав потайки і хитро, поважаючи кийок та ікло. Одне слово, його вчинки були здійснені тому, що їх легше було зробити, ніж не зробити.

Розвиток (або реґрес) Бака відбувався стрімко. Його м’язи потвердішали, мов залізо, і він ставав дедалі менш чутливим до будь-якого звичайного болю. Домігся внутрішньої та зовнішньої ощадливості. Міг їсти що завгодно, хоч би яким воно було огидним або нестравним; і щойно ковтав їжу, соки його шлунка висмоктували з неї усю поживу до останньої часточки; а кров несла її до найвіддаленіших закутків тіла, вбудовуючи у найгрубіші й найміцніші тканини. Зір та нюх стали надзвичайно гострими, а слух досягнув такої гостроти, що уві сні Бак чув найслабший звук і розумів, щό той віщує – мир або загрозу. Навчився вигризати кригу, коли вона збиралася між пальцями; а коли його мучила спрага і над ополонкою намерзав товстий шар льоду, пес ламав його, ставши на задні лапи й ударивши сильними передніми. Найпомітнішою його навичкою стала здатність відчувати вітер і передбачати, яким він виявиться вночі. Яким би безвітряним не було повітря, коли він рив собі гніздо біля дерева або берега, вітер, що дув пізніше, неминуче бачив: Бак розташувався з підвітряного боку і в затишному укритті.

Він навчився цьому завдяки не лише досвідові, а й тому, що знову ожили давно померлі інстинкти. Набутки поколінь одомашнених предків ніби висипалися з нього. Пес невловимим чином повернувся до юності своєї породи, до тих часів, коли дикі собаки зграями мандрували через первісний ліс і, наздогнавши здобич, убивали її. Йому неважко було навчитися битися кігтями та зубами і кусати швидко, по-вовчому. Так билися забуті предки. Вони прискорили старе життя всередині його єства, і старі прийоми, які попередники заклали у спадок породи, стали його прийомами. Бак опанував їх без зусиль або відкриттів, так, ніби він володів ними завжди. А коли все ще холодними ночами піднімав носа до зірки і вив довго, по-вовчому, це говорили його пращури, мертві й зітлілі на порох, посилаючи сигнали через століття та крізь нього. І переливи його голосу належали їм та озвучували їхню печаль і те, що означали для них холод, тиша й темрява.

Таким чином, ніби символізуючи, якою фальшивою штукою є життя, ця давня пісня прокочувалася крізь нього, і він знову повернувся до свого, власного життя; повернувся тому, що люди знайшли на Півночі жовтий метал, і тому, що Мануель був помічником садівника, чиїх заробітків не вистачало на те, щоб задовольнити потреби дружини та різних маленьких копій самого себе.

III

Сила первiсного звiра

У Бакові сильнішав первісний звір, і жорстокі умови подорожнього життя лише посилювали його позиції. І все ж це зростання відбувалося потайки. Його новонароджена хитрість дала йому самовладання та контроль. Він був занадто заклопотаний пристосуванням до нового життя і не лише не ліз у бійки, а й уникав їх, коли тільки можливо. Його позиція була характерна певною розважністю. Він залишався несхильним до квапливості та безглуздя; й у запеклій ненависті, що запала між ним та Шпіцем, не піддавався роздратуванню, утримуючись від будь-яких образливих дій.

З іншого боку, Шпіц, можливо, відчуваючи у Бакові небезпечного суперника, ніколи не пропускав нагоди погострити зуби. Навіть намагався знущатися з Бака, постійно прагнучи почати бійку, що могла закінчитися лише загибеллю одного з них.

Така бійка ледь не сталася на початку подорожі, якби не рідкісний випадок. Наприкінці того дня вони розбили жалюгідний табір, не захищений од вітру, на березі озера Ле-Барж{9}. Хуртовина, вітер, що різав, мовби розпечений добіла ніж, і темрява змусили їх навпомацки шукати місце для ночівлі. Навряд чи можна було знайти щось гірше. За ними стіною піднімалася стрімка скеля, і Перро та Франсуа довелося розпалити вогнище й розкласти постіль на кризі самого озера. Намет вони залишили у Дайї, щоб їхати на швидку руку. Кілька шматків плавнику дали їм змогу розпалити багаття, але воно розтопило кригу і змусило їх вечеряти у темряві.

Бак звив кубло поруч зі скелею. Там було так тепло й затишно, що йому не хотілося вилазити, коли Франсуа роздавав рибу, яку спочатку розтопив над вогнем. Але коли Бак доїв свою порцію і повернувся, то побачив, що його затишний куточок уже зайняли. Застережливе гарчання підказало йому, що цим зловмисником був Шпіц. Досі Бак уникав проблем зі своїм ворогом, але це було вже занадто. Звір усередині нього заревів. Він стрибнув на Шпіца з люттю, що здивувала їх обох, особ ливо Шпіца, бо все спілкування з Баком навчило його, що суперник є надзвичайно боязким собакою, якому вдається не поступатися лише завдяки значним вазі й величині.

Франсуа теж здивувався, коли вони