Андрій Кокотюха - Червоний

дня підкотила сюди, до міліцейської управи, «емка», вийшли троє, навіть не ховалися. З автоматами, один у цивільному, на двох – галіфе та кітелі, чи німецькі, чи польські. Хрін розібрали ті, хто це бачив. Ось так, просто, на очах у людей поклали на місці двох міліціонерів, тоді ввірвалися в цей кабінет, – Калязін обвів його рукою, – і розстріляли начальника міліції в три руки. Знову сіли в машину, розвернулися, поїхали. Виїхали за Олику, там біля лісу кинули. Гранатою підірвали на прощання. І це, лейтенанте, тільки один епізод. Можу ще розказати, тільки боюся – ти найближчим часом сам більше побачиш.

Тепер мій бойовий командир випив без чаркування. Я наслідував його приклад, зажував половинкою картоплини, тоді запитав:

– Відомо, хто це зробив?

– Бандерівці, – розвів руками Калязін. – Тут усі лиха – від бандерівців.

– Чого вони лютують? Я щось чув по радіо…

– Знов ти про своє радіо! – роздратовано відмахнувся начальник, мов від набридливої мухи. – Лютують, бо бандити! Від безсилої люті, як люблять писати різні там майстри художнього слова. Тільки лють у них, Михайле, аж ніяк не безсила. Я ж у цих краях давно…

– Саме тут?

– На Волинь перевели місяців вісім назад. До того часу виконував різні завдання у Львівській, Тернопільській, Станіславській областях. Скрізь однаково. Тільки, знаєш, тут небезпечніше.

– Тобто?

– Бо начальник міліції! Можеш не вірити, лейтенанте, але на армійських тут менше полюють. Ну, це ніби мої висновки… Хтозна, у кого тут більше шансів. Усі ми тут, мов на мінному полі.

Я нутром відчував – Калязін хоче сказати більше, але стримується. Від цього, а не від міцного волинського самогону, плутаються, стрибають одна через одну його думки. Аби хоч якось спрямувати розмову, я запитав:

– Чого їм треба?

– Кому? – стрепенувся Калязін, стрельнув на мене нерозумілим поглядом, та за мить усе зрозумів: – А, їм… Не знаю. Жили за Польщі, наче кріпаки. У злиднях, голі, босі… Зрозуміло, чому тоді почали терор. З німцями теж трохи повоювали… Тільки про це я тобі не говорив! – відразу застеріг він. – Дивись, бо офіційно бандерівці – союзники Гітлера. Насправді вони в сорок першому несли німчурі хліб-сіль як визволителям, а в сорок другому – півроку тільки пройшло – у цих самих визволителів стріляли. Хрін їх розбере, цих хохлів…

Не знаю чому, а мене від оцієї його останньої фрази тріпонуло. Калязін це помітив й одразу додав:

– Вибач, ти теж у нас хохол… Тільки ти холол правильний. Ти за радянську владу, бо розумієш, що вона дає людям. А вони тут – проти. Хто відкрито, той по лісах ховається. Хто приховує – по вулицях ходить, вітається з тобою.

– То невже вороги скрізь?

– Так і виходить. І чого їх крутить в одному місці? У тридцять дев’ятому, між іншим, коли наші звідси вибили поляків, теж квіти й короваї виносили. Нашим. Здається, все, товариш Сталін повідомив про історичне об’єднання українських земель. А тутешні потім знову за зброю! Поляки, виходить, погано. Добре. У німцях розчарувалися, бо окупанти. Нехай, тут усе правильно. Але що їм радянська влада поганого зробила?

Калязін говорив щиро, і тут я цілком із ним погоджувався. Тому мовчав. Машинально взяв із газети шматок сала, поклав на хліб та відкусив від цього бутерброда. Мій жест чимось привабив Калязіна. Зачепився об мою руку поглядом, про щось задумався, тоді різким рухом змів з газетного аркуша, на якому лежала закуска, хлібні крихти, тицьнув пальцем у якусь замітку.

– Ось, глянь-но, готовий приклад! У газеті пишуть! – розвернувши аркуш так, щоб замітка, яка впала в око, опинилася просто перед очима, полковник уголос прочитав, тобто пробубонів, калічачи українську: – «Заможно і культурно зажили колгоспники. У багатьох є патефони, радіоприймачі, велосипеди. Майже всі виписують газети. Художню літературу читають не одиниці, а більшість колгоспників. Зріє інтерес до кінокартин. У колгоспних клубах завжди повно людей», – Калязін перевів дух, знову підвів на мене погляд: – Це в кожному селі, лейтенанте! У кожному! Чи мали б вони таке за Польщі? Ти знаєш, я з села Рязанської губернії, у мене батьки неписьменні були. Тільки після революції та громадянської, коли по селах пішли вчителі, вони читати навчилися. По складах спочатку – але ж грамота, лейтенанте, це дуже важливо! Чому ось ці грамотні колгоспники з патефонами годують бандерівців уночі? Чому, коли ходиш по хатах, вовками зиркають з-під лоба? Яка влада їм ще такі блага дала?

Я вирішив промовчати. Справді, нема про що говорити. Навіть як людина нова в цих краях, ще не знайома із місцевою, як то кажуть, специфікою, я не мав підстав не вірити словам Калязіна. І таки не розумів, чому місцевий люд так затято опирається не лише тим, хто їх гнобить, як польські шляхтичі або німецькі фашисти, а й тим, хто справді звільняє народ від ярма.

Тим часом полковник знову повернувся до того, з чого почав.

– Може, мені тут, в цій Олиці, начальником міліції не місце. Та я сам написав рапорт: «Прошу в зв’язку з загибеллю призначити…» Ну, так далі. Думаєш, мені самому подобається, що тепер наді мною, як не крути, НКВД?

Я мовчки похитав головою. Тоді, правда, НКВД вже не було, точніше було, але називалося не так – перейменували на МГБ. А суть та сама лишилася, ну і переназвали зовсім недавно: не тільки ми, військові, а й цивільні ще довго енкаведекали… Чекісти, коротше кажучи: як були, так і лишилися донині.

За всю війну якось обійшлося, жодного разу не мав справи з особістами. Та дуже добре знав, що чинили особові відділи. Один миршавий лейтенантик із НКВД міг поламати життя бойовому офіцерові, старшому за званням, не кажучи вже про рядових бійців-окопників. Тільки тепер мир, а отже, все перемішалося. Це я на прикладі свого Чернігова знав, хоча коли ловиш грабіжників та бандитів, енкаведисти чи емгебісти, як хочеш, ну, словом, вони до оперативно-розшукової жодного стосунку не мають.

– Скажу, – тепер мені видалося, що Калязін виправдовується. – Той, кого тут розстріляли, попередній начальник, мужик був справжній. Міцний, колишній танкіст. Під Прохорівкою в сорок третьому горів у танку, витягнув увесь екіпаж. Хтось там і помер, на полі, хтось потім, а його наче хто оберігав… Для цього ось випадку, виходить… Ненавиджу, суки! – вирвалося в Калязіна, він угатив кулаком по столу, але так само швидко заспокоївся, знову налив, своє випив відразу, приклав до носа рукав форменого кітеля. – Думав, покерую міліцією тимчасово. Тепер бачу – надовго. Або скільки протягну, – він криво посміхнувся. – Тому я тебе сюди, можна сказати, виписав. Досвід роботи є, надійні люди мені тут потрібні, з місцевих у міліцію йти нема особливо охочих, залякали. На кого мені спиратися? На «стрибків»?

– А це ще хто? Які «стрибки»?

– Помічники міліції. Загони самооборони, якщо хочеш. Насправді вони себе називають «яструбками» – винищувальні загони чи щось таке. Тільки, – він знову криво посміхнувся, – це ще питання, хто кого тут винищує. Пацани там по п’ятнадцять-сімнадцять років. З цими МГБ легше працювати, бо вони і злидні батьків за Польщі трохи пам’ятають, і, що важливіше, при німцях боялися. Не довоювали, рвуться в бій. А якщо ти «стрибок» – зброю видають. Знову ж таки, очі та вуха МГБ по селах. Але надії на них мало, ходять маленькими зграями. Я навіть чув, де-не-де своїх односельців потрошку трусять.

– Це як?

– А отак! Ось хоч минулого тижня приводять до мене одного… клаповухого, рябого, волосся стирчить у різні боки. Зайшов серед ночі в хату на краю хутора, горілкою смердить, гвинтівку на хазяїна наставляє: давай, каже, винось сала, картоплі мішок, бо просигналізую уповноваженому, що Червоного годуєш.

– Кого?

– Є тут один… Пізніше про нього. Ну а в загальних рисах ти все наче зрозумів. Чи не все?

– Так точно, все, товаришу полковник! – відповів за звичкою.

– Добре, детальніше становище зрозумієш на місці, зорієнтуєшся. І ось наше з тобою, а за великим рахунком – твоє перше завдання.

Знову висунувши шухляду столу, Калязін видобув звідти паперовий прямокутник, поклав переді мною. Потому закурив «Казбек», проводжаючи замисленим