Макс Кідрук - Бот. Атакамська криза

У нього не було металевих імплантів, ні в тілі, ні – що найголовніше – у голові. Він не демон, не інопланетний прибулець, не кіборг і не робот, обтягнутий людською шкурою. Він справжній. Звичайний малий. Якщо не брати до уваги переломи, спричинені дорожньо-транспортною пригодою, пацан виглядав цілком нормальною дитиною.

Не подякувавши, Джей-Ді вискочив з кімнати. Збіг на перший поверх. Поліції ще не було. Прямуючи до виходу, кардіохірург краєм ока запримітив чорного, мов нубієць, водія і здогадався, що саме він привіз хлопця з пустелі. Протверезілий Текіто Рейес сидів на розкладному стільці в кутку приймального відділення під величезною картою північної частини Чилі. Зачувши кроки, шофер підвів погляд.

– Сеньйоре… – захрипів Текіто, схопивши лікаря за рукав халата. – Сеньйоре… як там мальок? З ним усе гаразд? Він не помре?

Темними щоками розповзались бруднуваті патьоки від сліз.

Джей-Ді Річардсон не знав, що відповісти. Мав би сказати, що хлопцю з якогось сраного дива відірвало голову, але розумів: це нісенітниця. Таке може трапитися в дешевенькому фільмі жахів, фантастичному романі, в якій-небудь іншій реальності, але тільки не на планеті Земля, де все підкоряється непорушним фізичним законам. Джей-Ді безсовісно збрехав:

– Він… е-е-е… він окей… З ним усе буде добре…

– Слава Богу! – схлипнув Текіто, виставивши напоказ брудно-жовті зуби.

Відсмикнувши руку, новозеландець попрямував до світлового вказівника «Salida» (вихід). На вулиці постояв хвилину, поки очі звикли до темряви. Затим, намацавши поглядом розпливчасту громаду «Mercedes’а», що проступала поблизу від входу в лікарню, закрокував до вантажівки.

Присвічуючи ліхтариком на мобілці, Джей-Ді оглянув обтягнутий брезентом фургон. Спочатку обстежив місце удару: нижню частину лобового скла, вщент розтрощену фару, погнутий бампер. Зазирнув під днище, в кабіну, обдивився колеса, наскільки міг роздивився передню вісь… Нічого. Річардсон сам не знав, що шукає. Просто вивчав машину, що збила дивну істоту з пустелі.

Лікар почав обходити кузов, обсвічуючи вивітрені борти. Безрезультатно. Дістався до задньої частини автомобіля, відгорнув край цупкого брезенту і, втративши надію знайти хоч що-небудь, зазирнув досередини. У кузові рівними рядами стояли великі картонні коробки та трохи менші дерев’яні ящики, а вгорі на них покоїлись білі непрозорі целофанові пакети з написами «D&S»[13]. Пакети були чисті і нові, щойно з супермаркету.

На Джей-Ді накотило непевне відчуття. Як тоді у пустелі, коли він вперше помітив хлопчика і на рівні підсвідомості осягнув, що то не міраж, причому осягнув задовго до того, як усвідомити це осмислено. Щось знову не вписувалось у загальну картину. Малопомітна деталь – останній шматок пазла – геть не в’язалась з усією історією. З тією історією, що на даний момент вималювалась у його в голові.

Заховавши телефон у задню кишеню джинсів, Річардсон протиснувся під брезентом і заліз у фургон. Знову витяг мобілку, спрямувавши яскравий промінь на пакети. Всередині кульків знаходилось дрібне ремонтне знаряддя: молотки, автоматичні викрутки, плоскогубці, ножиці для металу. Усі інструменти нові – в пластикових упаковках зі старанно віддертими цінниками. Обдивившись ще й коробки, новозеландець втямив, що кузов завалений крамом, купленим у великому супермаркеті…

Думки вихором закрутилися в голові. «Який супермаркет? – міркував Джей-Ді. – На схід від Калами не знайдеться жодного великого магазину аж до кордону з Болівією… Звідки тоді взялися пакети? Їх тут не має бути, якщо тільки… якщо тільки…» Думка пручалась, звивалася, мов вуж, намагаючись пірнути і сховатись у безодні свідомості.

«Звідки приїхав фургон?»

Питання зринуло саме по собі. Ніби хтось прошепотів його на вухо. Лікар заходився торсати один з кульків. Скоро він виявив те, що шукав. Внизу, під назвою супермаркету, дрібнішими літерами писалась адреса: номер будинку, назва вулиці і… місто.

«Антофагаста», – прочитав Джей-Ді. Від чого у нього відвисла щелепа… Річардсон не був великим знавцем географії північної частини Чилі. У той же час він знав регіон достатньо, аби збагнути, що фургон приїхав не зі сходу. І це було погано. Дуже погано.

Джей-Ді вискочив з кузова на землю і побіг назад до лікарні. Серце калатало, немов друкарська машинка під пальцями стенографістки. Худорлявий шофер сидів на місці.

– Послухай, друже… Як тебе там? – захекано мовив лікар.

– Текіто… Мене звуть Текіто Рейес, сеньйоре, – перекупник сяк-так справлявся з англійською.

– Я хочу тебе дещо запитати.

Текіто з готовністю підвівся. Губи у хлопця тремтіли. Тьмаві очиці набрякли слізьми.

– Мене не посадять, сеньйоре? – забелькотів він. – Якщо малий не помре, мені ж нічого не буде, правда? Я ж привіз його…

Джей-Ді перебив чилійця нетерплячим жестом.

– Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. То був нещасний випадок, ти не винен, – новозеландець знову обманював, стримуючи нетерплячку. – Мене цікавить інше. Будь ласка, покажи місце, де ти знаходився, коли… хм… коли запримітив хлопця.

Новозеландець показав на карту. Чилієць зосереджено пошкріб потилицю.

– Ну… я не знаю.

– Хоча б приблизно! – Джей-Ді підвищив голос.

Удвох вони підсунулись майже впритул до мапи.

– Це було ось тут, сеньйоре… – Текіто торкнувся траси на карті.

Джей-Ді відчув, як волосся на потилиці стає сторчака, мов щетина на загривку вовка, а тілом прокочується хвиля холоду. Він не перепитував, наскільки Текіто переконаний у точності вказаного місця. Це не мало ніякого значення.

– Ти їхав із Антофагасти? – ковтаючи слова від хвилювання, уточнив Річардсон.

– Так, сеньйоре. Звідкіля ж іще я міг волочити свою таратайку?

Кардіохірург побілів, відчуваючи, як серце стискається від незбагненного страху. Це не пазл, що не пасує картині. Це картина, що розлітається на шматки від одного єдиного неправильного пазла.

– К-к-коли… коли це трапилося?

– Що саме? – сконфужено перепитав шофер.

– Коли ти нарвався на істоту? – ревнув Джей-Ді. – Скажи мені час!

– Ви маєте на увазі хлопця?

– Так!

Текіто закотив очі, пригадуючи послідовність подій цього вечора.

– Відразу після заходу сонця, за кілька хвилин до шостої. Через тридцять хвилин після того, як проминув Кармен-Альто.

Новозеландець роззявив рота. Він бачив хлопця за півгодини до того.

– Цього не може бути…

– Чого не може бути, сеньйоре?

Річардсон не чув шофера. Джей-Ді міг знайти тлумачення всьому: химерній поведінці хлопчика, дивному факту його присутності посеред пустелі, ба, навіть перетвореній на фарш голові. Для будь-чого з переліченого вище можна було підібрати виважену, більш-менш правдоподібну розгадку. Одначе те, що допіру випливло перед Річардсоном, неможливо було ні пояснити, ні усвідомити. Текіто вказав пальцем на іншу дорогу: Флавіо та Річардсон їхали до Калами зі сходу від Сан-Педро, тоді як Текіто Рейес гнав свій фургон з південного заходу від Антофагасти через Кармен-Альто.

Хоча не це було головним.

Новозеландець опустив очі і подивився на шкалу масштабу в правому нижньому куті карти. Підняв долоню, торкнувся великим пальцем точки