Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

Са­ме тоді прой­шла чут­ка, що на Лу­бен­щи­ну йдуть та­та­ри. Єремія на той час за­був­ся й про свої лав­ри й по­вер­нувсь з своїм військом у Лу­бен­щи­ну, щоб од­би­ва­тись од та­тар. Йо­го за­го­ни виг­на­ли та­тар, але швид­ко потім Моск­ва пос­та­но­ви­ла з Польщею По­лядівський мир і Єремії не вда­лось до­бу­ти собі сла­ви в Мос­ков­щині в бит­вах з мос­ковським військом. Він тільки по­ка­зав жорс­токість та дикість своєї вдачі, бо руй­ну­вав і па­лив, не­на­че та­тарська або дав­ня мон­гольська ор­да. За­те ж че­рез кільки років кня­зеві Єремії до­ве­лось до­бу­ва­ти собі сла­ви в рідно­му краї в бит­вах з ко­за­ка­ми, котрі вста­ли на Польщу. І він до­був собі сла­ви на ганьбу слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких.

Завзятий фа­на­тик, польський ко­роль Сигізмунд III пос­та­но­вив, си­лою за­вес­ти по всій Ук­раїні унію. Єзуїти роз­си­па­лись по Ук­раїні й си­лу­ва­ли ду­хо­венст­во й на­род до унії. Значніші пра­вос­лавні па­ни прис­та­ва­ли до ка­то­лицької віри й спо­ля­чу­ва­лись. Ко­роль щед­ро роз­дар­ку­вав­ся, по­роз­да­вав ве­ликі маєтності на Ук­раїні знач­ним польським маг­на­там. По­ля­ки за­ве­ли на Ук­раїні пан­щи­ну, ха­па­ли землі вже й за Дніпром у Пол­тав­щині та Чернігівщині, де тільки мож­на бу­ло за­хо­пи­ти, за­гар­бу­ва­ли навіть землі вольних ко­заків і ко­зацької стар­ши­ни. На­род ро­бив на панів пан­щи­ну і стог­нав у не­волі. Де­ся­ту част­ку з хліба, з пасік і з усього сво­го доб­ра се­ля­ни од­да­ва­ли своїм па­нам. Па­ни од­да­ва­ли свої маєтності жи­дам в по­сесію вкупі з церк­ва­ми. Жи­ди дер­жа­ли в се­бе ключі од цер­ков. На­род пла­тив їм за подзвінне, за хрес­ти­ни, за вінчан­ня. Діти зос­та­ва­лись нех­ре­щені, мо­лоді жи­ли невінчані. Польськe військо сто­яло по се­лах на станціях і об­ди­ра­ло се­лян, об­ди­ра­ло на­род, як хотіло. Па­ни бра­ли, окрім по­датів, ще три ра­зи на рік од­сип­не з кож­ної ха­ти: пе­ред різдвом, пе­ред Ве­ли­код­нем та пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми по кільки чет­вертів пше­ниці та жи­та, по кільки пар кап­лунів, ка­чок та гу­сей. Їхав дідич ку­дись на про­щу, до яко­го мо­нас­ти­ря, на­род пла­тив йо­му за мандрівку; ви­да­вав дідич доч­ку заміж, пан­щанні лю­де знов пла­ти­ли на при­да­не дочці. На­род стог­нав у ярмі, а йо­го ще й до то­го си­лу­ва­ли прис­та­ва­ти на унію. Ко­за­ки зас­ту­пи­лись і за на­род, і за свою віру, і за свої вольності, бо ко­роль та па­ни за­ду­ма­ли вже знес­ти усю ко­зач­чи­ну. І ко­за­ки підня­лись як один чо­ловік.

Ще до приїзду Єремії в Луб­ни гетьман Жмай­ло підняв­ся з ко­за­ка­ми на Польщу 1625 ро­ку, щоб обо­ро­ня­ти на­род і віру. Че­рез два ро­ки після Жмай­ла за­по­розький ота­ман Та­рас привів на Ук­раїну за­по­рожців і знов підняв ко­заків на Польщу. Він засів з ко­за­ка­ми в Пе­ре­яс­лаві, і польний гетьман Ко­нец­польськии не мав си­ли ви­би­ти йо­го з Пе­ре­яс­ла­ва й му­сив по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми. Повс­тан­ня за­тих­ло, але во­но тільки при­таїлось.

1637 ро­ку ко­за­ки знов підня­ли­ся на по­ляків. Їх підняв гетьман ко­зацький Пав­люк Гуд­зан. Єремія Виш­не­вецький по­чу­вав ли­хо і за­раз виїхав на Во­линь у свої маєтності: він ба­чив, що в йо­го у Луб­нах ма­ла си­ла, що в йо­го ма­ло війська, а час нас­та­вав не­без­печ­ний. Там на Во­лині він по­чав на­би­ра­ти на вер­бу­нок дрібних шлях­тичів у своє двірське військо.

В той час, як Єремія виїхав з Лу­бен і на­би­рав військо, до Пав­лю­ка прис­та­ли і задніпрянські ко­за­ки, прис­та­ла й Лу­бен­щи­на. 17 жовт­ня 1637 ро­ку Пав­люк при­був до Лу­бен і ви­дав звідтіль свій універ­сал, зак­ли­ка­ючи усіх ко­заків і се­лян до повс­тан­ня про­ти Польщі. Се­ля­нам він звелів ви­га­ня­ти ка­то­ликів панів з маєтностів. Польські й спо­ля­чені ук­раїнські па­ни по­ча­ли втіка­ти з своїх па­лаців. Тоді польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький повів польське військо на ко­заків. Під Ку­мей­ка­ми По­тоцький по­бив ко­зацьке військо. 1637 ро­ку, на зимнього Ми­ко­ли, ко­за­ки му­си­ли по­ко­ри­тись Польщі. Пав­лю­кові й стар­шині пос­ти­на­ли го­ло­ви у Вар­шаві. Од ко­заків од­ня­ли пра­во нас­та­нов­ля­ти собі гетьма­на. Над ни­ми пос­та­ви­ли за стар­шо­го по­ля­ка коміса­ра.

Але повс­тан­ня за Дніпром не вга­му­ва­лось. Мо­ло­дий Ки­зим, син пол­ков­ни­ка Ки­зи­ма, підняв Лу­бен­щи­ну. Він на­пав на Луб­ни, звелів виріза­ти усіх ка­то­ликів, усю че­лядь Виш­не­вецько­го, зруй­ну­вав бер­нар­динський мо­нас­тир, пов­би­вав польських ченців і по­ру­бав їх на шмат­ки і ви­ви­нув со­ба­кам. Двірська че­лядь Виш­не­вецько­го замк­ну­лась в ста­ро­му зам­ку, кот­рий пос­та­вив ще Єреміїн батько князь Ми­хай­ло й пе­ревіз ту­ди со­рок три гаківниці з Виш­нев­ця.

- Паліть гніздо одс­туп­ни­ка! Бий­те йо­го че­ля­динців не­довірків! - кри­чав Ки­зим на своїх ко­заків. - Не жалійте зрад­ни­ка, бо він ось не­ба­вом на­ве­де своїх жовнірів і бу­де різа­ти нас. Руй­нуй­те зрад­ни­ка Ук­раїни, по­га­но­го не­до­ляш­ка кня­зя!

Кизимові ко­за­ки підпа­ли­ли ка­то­лицький мо­нас­тир, ки­ну­лись на за­мок, виріза­ли усіх че­ля­динців ка­то­ликів, за­па­ли­ли ку­рені, в кот­рих жи­ло двірське військо Виш­не­вецько­го.

- Оце тобі, кня­зю, за твоє одс­туп­ницт­во! - кри­чав пал­кий Ки­зим.

Польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький пе­ревів польське військо за Дніпро й звелів ха­па­ти ко­заків та се­лян, що хо­ди­ли у повс­тан­ня. Він обс­та­вив шлях од Києва до Ніжи­на залізни­ми па­ля­ми і по­са­див на їх заб­ра­них ко­заків. Він зу­мис­не проїхав тим шля­хом, щоб по­ди­ви­тись на му­ки тих не­щас­них му­че­ників Ук­раїни. По­ля­ки впійма­ли й мо­ло­до­го Ки­зи­ма і за­би­ли в кай­да­ни. Але ко­зацька спра­ва ще не за­ги­ну­ла. В Січі виб­ра­ли за ота­ма­на Ост­ря­ни­цю. Він, не га­ючись, за­раз ру­шив у Лу­бен­щи­ну з за­по­рож­ця­ми. Ко­за­ки й се­ля­не за­раз поздійма­ли по­таєнці з паль по­ка­ра­них ко­заків і повтіка­ли до Ост­ря­ниці. Ост­ря­ни­ця дійшов з військом до Голт­ви під Хо­ро­лом. Ми­ко­лай По­тоцький виїхав тоді в Пруссію й пос­та­вив над військом за гетьма­на сво­го не­бо­жа Станісла­ва По­тоцько­го. Цей По­точ­чен­ко ки­нув­ся сміли­во на ко­зацький стан. Але ко­за­ки пок­ла­ли в пень дві ро­ти по­ляків і роз­би­ли сім ко­ро­гов жовнірів. Ост­ря­ни­ця ру­шив далі й став ста­ном за Луб­на­ми над Су­лою.

Саме тоді в місяці маї Єремія привів на­вер­бо­ва­не на Во­лині військо. Він при­був у Луб­ни і по­ба­чив тільки руїни кляш­то­ра та ста­ро­го батьківсько­го зам­ка. Єремія роз­лю­ту­вав­ся й ру­шив 27 мая до ста­ну По­точ­чен­ка.

Остряниця ру­шив з ко­за­ка­ми далі од Лу­бен. По­ля­ки пог­на­лись за ним і дог­на­ли йо­го під Жов­ни­ном, Єреміїною сло­бо­дою. Ост­ря­ни­ця сам ки­нув­ся в Су­лу, пе­реп­лив і втік в Мос­ковське царст­во. Але ко­за­ки ота­бо­ри­лись в кру­жок і замк­ну­ли в то­му круж­ку три польські ко­рог­ви. Виш­не­вецький вда­рив на табір раз, але ко­за­ки йо­го од­би­ли, вда­рив він уд­ру­ге й втретє, а ко­за­ки все йо­го од­би­ва­ли.

Але на­решті він та­ки прор­вав табір і замк­нуті польські ко­рог­ви якось та­ки та вис­ко­чи­ли з та­бо­ру. Це був єди­ний сміли­вий вчи­нок Єреміїн в битві.

Замість Ост­ря­ниці ко­за­ки виб­ра­ли собі за гетьма­на Дмит­ра То­ма­ше­ви­ча-Гу­ню. Єремія Виш­не­вецький з По­тоцьким вда­ри­ли на ко­зацький табір. Ко­за­ки по­да­лись до Дніпра, ста­ли та­бо­ром над річкою Ста­ри­цею, де во­на впа­дає в Дніпро, і об­ко­па­лись ва­лом. В