Григорій Сковорода - Філософські трактати, Григорій Сковорода

ви­гук­нув від ра­дості Са­­баш, уздрівши дят­ла на наз­висько Не­мес- Ра­дуй­ся, і зно­ву ка­жу - ра­дуй­ся!

Немес. Чо­лом тобі, дру­же мій! Бла­гос­ло­вен­ня бо­гові, що оберігає те­бе від сил­ку­ван­ня!

Сабаш. Що та­ке сильце, я ро­зумію, а що зна­чить сил­ку­ва­­ти­ся - не знаю.

Немес. Наш брат птах, ко­ли по­па­дає в сильце, тоді сил­ку­ється, тоб­то рветься, ки­дається і б'ється, аби вир­ва­тись.

Сабаш. Поз­бав, бо­же, від сеї пе­чалі!

Немес. А я тільки-но з то­го край­нього ду­ба ди­вив­ся на пе­чальне ганьбисько. Пог­лянь! Чи ба­чиш нап­ну­ту сітку? Не ми­ну­ло й го­ди­ни, ко­ли в ній, нав­ко­ло неї коїло­ся щось страш­не, як об­ло­га Бен­дер. Гу­ля­ла там дю­жи­на те­тер­ва­ків. Але ко­ли най­гучніш стри­ба­ли, гор­ла­ли і тан­цю­ва­ли, же­­ру­чи на пов­не гор­ло, рап­том впа­ло на них сильце. Бо­же мій, який ве­реск, гергіт, хлепіт, сту­котіння, шум, страх і бо­р­­сан­ня! Тоді вибіг ло­вець і всім їм по­пе­ре­ла­му­вав шиї.

Сабаш. Чи ж вря­ту­вав­ся хто з них?

Немес. Двійко, а реш­та за­ги­ну­ла. Чи знаєш Фрид­ри­ка?

Сабаш. Знаю. Він доб­рий птах.

Немес. Воісти­ну те­тер­вак він доб­рий. Ото він і про­летів повз ме­не.з бен­ке­ту, губ­ля­чи в повітрі пір'я. Лед­ве я пізнав йо­го: зля­ка­ний, розтріпа­ний, зімну­тий… як ми­ша, з якою пог­рав­ся кіт; а за ним зда­ле­ку брат йо­го.

Сабаш. Ку­ди ж він по­летів?

Немес. В гли­би­ну бай­ра­ку оп­ла­ку­ва­ти гріхи.

Сабаш. Чо­лом тобі, лю­бий мій Не­ме­се! Час мені до­до­му.

Немес. А де ти був?

Сабаш. Кли­кав дядька в гості.

Немес. Я вчо­ра ба­чив­ся з ним і дов­го ба­ла­кав. Ле­ти ж, дру­­же мій, хай гос­подь на всіх твоїх шля­хах оберігає те­бе. Пе­ре­ка­жи батьку й дядькові вітан­ня моє.

Звістка ся не­ви­мов­но на­ля­ка­ла Са­ба­ша. Са­ме то­му він про­мов­чав, що роз­мов­ляв з Фрид­ри­ком пе­ред тим, як ста­ло­ся не­щас­тя. «Ну,- ка­зав сам собі,- вчи­ся, Са­ба­ше, з чу­жої бі­ди. Для то­го й б'ють пса пе­ред ле­вом (є та­ка прит­ча), щоб лев був покірний. О бо­же! На очах моїх б'єш і ра­ниш інших, дос­той­ніших за ме­не, щоб бо­яв­ся я і тремтів пе­ред без­за­кон­ним жит­тям і роз­ко­ша­ми світу сього! О роз­ко­ше! О паст­ка і сильце ти ди­явольське! Яка ж бо ти со­лод­ка, ко­ли всі то­бою по­ло­нені! Яка ж бо ти по­ги­бельна, ко­ли ма­ло є тих, хто ря­тується. Пер­ше - всі ба­чать, дру­ге - виб­рані»…

З си­ми бла­го­чес­ти­ви­ми дум­ка­ми при­летів Са­баш до­до­му, а за ним не­за­ба­ром з дво­ма своїми си­на­ми приспішив і дядько. Зак­ли­кані бу­ли й сусіди на сей убо­гий, але цнот­ли­вий і без­печ­ний бен­кет. У сім не­ве­ликім краї па­ну­ва­ла про­с­то­та і ца­рю­ва­ла друж­ба, що ро­бить ма­ле ве­ли­ким, де­ше­ве до­ро­гим, а прос­те приємним. Ся зем­ли­ця бу­ла част­кою тої, де істи­на, що манд­рує між людьми, тіка­ючи від зла нав­ко­лишнього світу, до­вер­шу­ва­ла ос­танні дні свої на землі, ди­ха­ла ос­таннім по­ди­хом, що­би злетіти із зем­них у горішні країни.

Сабаш, пе­ре­ка­зав­ши батьку та дядькові привітан­ня від Не­ме­са, тут же, при гос­тях, сповістив про все, що скоїло­ся. Гос­тей бу­ло чи­ма­ленько - з дітьми своїми, підлітка­ми та юна­­ка­ми, дру­жи­на­ми. Ала­уда - так звав­ся Са­башів батько - був нав­че­ний на­укам світським, а сер­це йо­го бу­ло сто­ли­цею доб­ро­го глуз­ду. Будь-яку спра­ву і сло­во вмів він не­по­мильно роз­ку­си­ти, віднай­ти в них шка­ра­лу­щу і зер­но, от­ру­­ту і со­лод­ку їстівність і по­вер­ну­ти у спасіння.

Алауда в при­сут­ності ба­гатьох мужів, юнаків та підлітків нав­чав си­на так:

- Сину мій єди­норідний, схи­ли ву­хо своє, по­чуй го­лос ба­тька тво­го - і вря­туєшся від сітки, як сар­на від мис­лив­ця. Си­­ну, ко­ли бу­деш муд­рий, чу­жа біда нав­чить те­бе, що на­ха­б­ний і жорс­то­кий син уц­но­тив­люється влас­ною спо­ку­сою. І се біда. Си­ну, хай бо­лить тобі го­ре ближнього. Хто лю­бить свою біду й уболіває на чу­жу, той дос­той­ний її. Не за­бу­вай притчі, яку час­то я пе­ре­ка­зу­вав: «Пса б'ють, а лев боїться».

Яка ко­ристь у чи­танні ба­гатьох книг, ко­ли ти без­за­кон­ник? Єди­ну кни­гу чи­тай і до­волі. Пог­лянь на сей світ. Пог­лянь на рід людський. Він-бо є кни­га, чор­на кни­га, що три­має в собі різно­які біди, як хвилі, що постійно здійма­ються на морі. Чи­тай її завж­ди і нав­чай­ся, на­че з ви­со­кої га­вані на бу­ря­ний оке­ан, пог­ля­дай і тішся. Чи всі чи­та­ють сю кни­гу? Всі. Всі чи­та­ють, але без­тям­но. П'ятку йо­го бе­ре­жуть, як на­пи­са­но, на но­ги див­ляться, не на са­мий світ, тоб­то не го­ло­ву й сер­це йо­го ба­чать. То­му ніко­ли йо­го не мо­жуть пізна­ти. З підош­ви лю­ди­ни, з хвос­та пта­ха (як і світу всього з ніг йо­го) не пізнаєш, хіба що з го­ло­ви йо­го, тоб­то з сер­ця йо­го. Яка таємни­ця тут криється?

Сину, всю свою си­лу збе­ру, аби розв'яза­ти тобі ву­зол сей. Ти ж за­тям міцно. Те­тер­вак ба­чить сітку і в сітці їжу чи на­жив­ку. Що він ба­чить? Ба­чить хвіст, но­ги і п'яту сеї речі, го­ло­ви ж і сер­ця не ба­чить. Де ж сеї речі го­ло­ва? Чи є во­на чи­мось? Сер­це лов­ця в тілі йо­го, за­хо­ва­но­му за ку­пи­ною. От­же, те­тер­вак, ба­ча­чи са­му п'яту в сій речі, але не ба­ча­чи в ній го­ло­ви її, ба­ча­чи - не ба­чить, зря­чий тілес­но, а сліпий сер­цем. Тіло тілом, а сер­це - сер­цем. Ад­же се сліпо­та, ма­ти всіля­кої злості! Ось так усі не­ро­зумні чи­та­ють кни­гу світу сього. І не ко­рис­ту­ються ним, а в'язнуть у сітях йо­го. По­ча­ток річок та морів - се го­ло­ва, прірва ж сер­деч­на - го­ло­ва і по­ча­ток усім спра­вам і усьому світові… Ти ж, си­ну мій, чи­та­ючи кни­гу ви­ди­мо­го і зло­го світу сього, ди­вись сер­деч­ним своїм оком на са­ме сер­це йо­го, дже­ре­ло йо­го, тоді, пізнав­ши по­ча­ток і сім'я йо­го, бу­деш пра­вий і суд­дею уся­кій справі, ба­ча­чи го­ло­ву спра­ви і са­му суть, істи­на-бо зба­вить те­бе від уся­кої на­пасті. Так са­мо як є два ро­ди всього жи­­во­го і суті справ, так є два сер­ця. А ко­ли є два сер­ця, є два ду­хи - бла­гий і злий, істин­ний і брех­ли­вий… Си­ми дво­ма по­чат­ка­ми су­ди вся­ку спра­ву. Бо ко­ли сім'я і корінь благі, тоді благі й гілки, й пло­ди. Нині, си­ну мій, будь суд­дею і су­ди вчи­нок те­тер­ваків. А ко­ли га­разд осу­диш, бу­деш пер­ший суд­дя всьому світові. Су­ди ж отак.

Допався те­тер­вак до їжі. Ба­чиш ти се? Як не ба­чи­ти? Се і сви­ня ба­чить. Але є дос­те­мен­на тінь, п'ята і хвіст. Тінь се­бе ані вип­рав­дає, ні осу­дить. Во­на за­ле­жить від своєї го­ло­ви та істи­ни. Пог­лянь на дже­ре­ло її - на сер­це, що за­по­чат­ку­ва­­ло і зро­ди­ло її. Від надмірності сер­ця, тоб­то від прірви йо­­го, го­во­рять вус­та, хо­дять но­ги, див­ляться очі, тво­рять ру­ки. Ди­вись! Ко­ли те­тер­ва­ко­ве сер­це бла­ге, звідки зро­ди­ло­ся