Григорій Сковорода - Філософські трактати, Григорій Сковорода

Багато хто, по­топ­тав­ши при­ро­ду, ви­би­рає для се­бе ре­мес­ло най­модніше і най­при­бут­ковіше, але сим во­ни ли­ше ошу­ку­ють се­бе. При­бу­ток не є утіха, але му­сить слу­гу­ва­ти для за­до­во­лен­ня тілес­них пот­реб, а ко­ли се й утіха, то не для сер­ця; утіху для сер­ця ма­ти­ме­те у спорідненій праці. Тим ся спра­ва приємніша, чим спорідненіша. Ко­ли б утіха бу­ла від роз­коші, то чи бу­ло б так ма­ло ба­га­тих? Але спо­кійних і бадьорих се­ред них ма­ло.

Багатством жи­виться ли­ше тіло, а ду­шу зве­се­ляє спорідне­на пра­ця. Ось де за­ла со­лод­ко­го її бен­ке­ту­ван­ня. Тут во­на, на­че хит­ра ма­ши­на, що обер­тається на пов­ний хід, ті­ши­ться і, об­хо­дя­чись ли­ше житнім хлібом та во­дою, не зазд­рить на царські хо­ро­ми.

Коли відня­ти від лю­ди­ни спорідне­не діяння, тоді їй - сме­р­тельна му­ка. Су­мує і не­по­коїться, мов бджо­ла, замк­не­на в світлиці, ко­ли со­няч­ний світлий промінь, який про­ни­зує вікна, кли­че її на ме­до­носні лу­ки. Ся му­ка поз­бав­ляє лю­­ди­ну здо­ров'я, тоб­то зла­го­ди, за­би­рає бадьорість і розс­лаб­лює. Тоді лю­ди­на усім нев­до­во­ле­на, ги­дує і ста­но­ви­щем своїм, і місцем про­жит­тя. Мер­зен­ни­ми зда­ються їй су­сіди, неціка­ви­ми - роз­ва­ги, до­куч­ли­ви­ми - роз­мо­ви, неп­ри­ємни­ми - стіни по­меш­кан­ня, не­ми­ли­ми - всі до­машні; ніч - нуд­ною, а день - осо­руж­ним; влітку хва­лить зи­му, а взим­ку - літо; по­до­ба­ються ли­ше ми­нулі Ав­ра­амові чи Са­тур­нові ча­си; хо­четься зі ста­рості вер­ну­ти­ся в мо­лодість, з мо­ло­дості - в підліткові літа, з підлітко­вих літ - у ди­тячі, з ди­тя­чих - у підліткові, з підлітко­вих - у зрілі; га­нить свій на­род і зви­чаї сво­го краю, гу­дить при­ро­ду й са­ма на се­бе гні­ва­є­ть­ся. Те для неї приємне, що не­мож­ли­ве; ба­жа­не те - що про­­ми­ну­ло, і за­вид­не - що відда­ле­не. Там ли­ше доб­ро, де її не­ма і ко­ли її не­ма. Хво­ро­му вся­кий харч гіркий, пос­лу­га - наб­рид­ли­ва, а постіль - твер­да. Жи­ти не мо­же і вмер­ти не хо­че.

Нудьга для лікарів - най­пер­ша оз­на­ка всіх тілес­них хво­роб і збу­рень. А ду­шев­не нев­до­во­лен­ня - двері до всіх прист­рас­тей і внутрішніх хви­лю­вань.

Не по­ба­чиш вітер, що спінює мо­ре, не по­ба­чиш і нудьгу, що хви­лює ду­шу; не відчут­на, але му­чить, му­чить, але не ві­д­чут­на.

Вона - дух болісний, дум­ка не­чис­та, бу­ря лю­та.

Ламає все і збу­рює, літає і сідає на по­зо­ло­чені да­хи, про­ни­кає крізь світлі гор­ниці, до­би­рається до прес­толів сильних, на­па­дає на во­яцькі ста­ни, до­ся­гає й на ко­раб­лях, зна­хо­дить на Ка­нарських ост­ро­вах, заг­либ­люється в ди­ку пус­те­лю, гніздиться в душі.

Туга лю­та скрізь літає

На землі і на воді;

Дух сей, на­че грім, шу­кає

Нас у щасті і в біді.

Один ли­ше вер­хов­ний отець мо­же бу­рю сю пе­рет­во­ри­ти на ти­шу, нап­ра­ви­ти до га­вані, а ду­шу спорідне­ною пра­цею, на­че ву­ди­лом і вуз­дою буй­ну ху­до­бу, втри­ма­ти мо­же.

Афанасій. О бра­те! Ди­ви­ну вкла­даєш у ву­ха мої… А лю­ди ма­ють нудьгу за ніщо і, щоб прог­на­ти сього во­ро­га, вва­жа­ють най­кра­щою зброєю гроші, ви­но, са­ди, му­зи­ку, жар­ти, кар­ти, про­гу­лян­ки…

Григорій. Дру­же мій! Не мо­же бу­ти нічим те, що ви­рос­тає у ве­ли­ке. Не вва­жай за ма­ле те, що вик­ли­кає ве­ли­ке. Ма­ла шпа­ра в ко­раблі впус­кає все­ре­ди­ну страш­ну те­чу. Не га­дай, що не­вид­не і без­сильне - од­не і те ж са­ме. А лю­ди ли­ше те ціну­ють, що мож­на за­тис­ну­ти в ку­лак, бо­яться то­го, чо­го не слід бо­яти­ся, і нав­па­ки.

Вексель не па­пе­ром і чор­ни­лом страш­ний, але зо­бов'я­за­н­­ням, за­хо­ва­ним там. Бом­ба не­без­печ­на не ча­ву­ном, а по­ро­хом і здатністю то­го по­ро­ху горіти.

Все не­ви­ди­ме сильніше за ви­ди­ме, і ви­ди­ме за­ле­жить від не­ви­ди­мо­го.

Нудьгу ста­ро­давні хрис­ти­янські письмен­ни­ки на­зи­ва­ли бісом зневіри. Чо­го ся ли­ха іскра не вит­во­рює?

Все в тріск і в ко­лот­не­чу обер­тає, все­ляє у ду­шу код­ло га­дю­че. Та дум­ка, що гри­зе,- чи не черв'як нев­си­пу­щий і чи не код­ло га­дю­че. Па­лю­ча пе­чаль або заздрість - чи не лю­тий дух і чи не лю­та дум­ка?… Язик - ма­ла част­ка, але, на­че кер­мо на ко­раблі, во­лодіє цілим тілом, чи не так са­мо во­лодіє і пра­вить тілом дум­ка? Язик ли­ше тінь, що, на­че го­ди­н­ни­ко­вий дзвіно­чок, дзве­нить у повітрі, а са­ма пру­жи­на - се дум­ка. Дум­ка - не­ви­ди­ма го­ло­ва язи­ка, сім'я справі, ко­рінь тілові. Дум­ка - се язик, що не за­мов­кає, не­ос­лаб­ле­на пру­­жи­на, без­пе­рерв­ний рух, що ру­хає і но­сить на собі, на­че ве­т­ху ри­зу, тлінний тілес­ний бруд, що при­пав до своєї ду­м­­ки і зни­кає, як тінь від яб­луні.

Чи ба­чиш те­пер, дру­же мій Афа­насію, що не­ви­ди­ме сильніше за ви­ди­ме і що ви­ди­ме за­ле­жить від не­ви­ди­мо­го?…

ВДЯЧНИЙ ЕРОДІЙ

***

…Народженого до доб­ра не­важ­ко нав­чи­ти доб­ру,- нав­чи­ти, чи при­на­ту­ри­ти, чи приз­ви­чаїти. Нав­че­ний, при­на­ту­ре­ний, приз­ви­чаєний - се од­не і те ж. Від при­ро­ди, яко від ма­тері, ле­ге­сенько са­ма со­бою роз­ви­вається на­ука. Во­на все­рі­дна, справж­ня і єди­на нав­чи­телька. Со­ко­ла до­сить швид­ко нав­чиш літа­ти, але не че­ре­па­ху. Ор­ла за хви­ли­ну приз­ви­чаїш ди­ви­тись на сон­це і ма­ти з цього за­до­во­лен­ня, але не со­ву. Оле­ня лег­ко ске­руєш на Кав­казькі го­ри, лег­ко при­в­чиш пи­ти з най­чистіших дже­рел, але не верб­лю­да і не веп­ра.

Коли все бу­дує пре­муд­ра при­ро­да, чи не єди­на во­на і ви­гоює і нав­чає? Уся­ка спра­ва має успіх, ко­ли при­ро­да сприяє. Не за­ва­жай ли­ше при­роді і, ко­ли мо­жеш, зни­щуй пе­ре­по­ни, очи­ща­ючи їй шлях; воісти­ну все во­на чис­то і вда­ло зро­бить. Клу­бок сам со­бою по­ко­титься з го­ри, за­бе­ри ли­ше камінь, що ле­жить на пе­ре­поні. Не вчи йо­го ко­ти­ти­ся, а ли­ше до­по­ма­гай. Не вчи яб­лу­ню ро­ди­ти яб­лу­ка: вже са­ма при­ро­да її нав­чи­ла. За­го­ро­ди її ли­ше від сви­ней, зріж бу­дя­ки, по­чисть гусінь, стеж, аби на корінь не пот­рап­ля­ла се­ча і т. ін.

Вчитель і лікар не є вчи­тель та лікар, во­ни ли­ше служ­ни­ки при­ро­ди, єди­ної справ­дешньої і ліку­вальниці, і нав­чи­тельки. Бу­де так: хто за­хо­че чо­мусь нав­чи­ти­ся, по­ви­нен до то­го зро­ди­ти­ся. Не від лю­ди­ни, а від при­ро­ди - суть усього. А хто зва­житься без при­ро­ди нав­ча­ти чи нав­ча­ти­ся, хай за­тя­мить при­каз­ку: «Вов­ка в плуг, а він у луг». До­ки кільце ви­сить у сви­нячій ніздрі, до­ти во­на не риє. Вий­ми - спо­га­нить зем­лю.

Се не ви­хо­ван­ня і не нав­чан­ня, а уга­му­ван­ня за до­по­мо­гою лю­ди­ни, що пра­вує всіх без­за­кон­ників. Ви­хо­ван­ня ж іде від при­ро­ди, що вли­ває в сер­це сім'я доб­рої волі. Вирісши без пе­ре­пон, са­мостійно й охо­че ми ро­би­мо все те, що свя­те і ба­жа­не… Яка ко­ристь з ян­гольської мо­ви, ко­ли в ній не­ма доб­рої дум­ки? Чи є пло­дом тон­ка на­ука, ко­ли не­доб­ре сер­це? Хіба не зна­ряд­дя злості, меч ска­женст­ву,