Ірвін Ялом - Проблема Спінози

На обличчі відвідувача проступає величезна цікавість. Він опускає додолу сумку з покупками, підходить ближче та пильно вдивляється в лице Бенту.

Тут і настала та мить – усім митям мить. Як же любив її Бенту – той вираз подиву, оновленого, зрослого інтересу й поваги, що проступив на обличчі в незнайомця. Та ще й якого незнайомця! Посланця з привільного, відкритого, неєврейського світу. Людини вочевидь не останньої. Він виявив, що неспроможний знов переживати в пам’яті ту мить лише один-єдиний раз. Натомість юнак знову й знову згадував тодішню «німу сцену» по два, а інколи й по три-чотири рази. І щоразу, коли та поставала перед внутрішнім поглядом, йому на очі набігали сльози. Викладач – статечна, світська людина – зацікавився ним, сприйняв його всерйоз та ще й, певно, подумав: «А це непересічний молодий чоловік!»

Бенту із зусиллям відірвався від своєї зоряної миті й став згадувати продовження їхньої першої зустрічі.

Покупець напосідає:

– То, кажете, нескороминуще щастя лежить деінде. Так розкажіть же мені про це ваше «деінде».

– Я знаю тільки, що воно – не в тлінних речах. Не ззовні, а всередині. Страхітливість, нікчемність, бажаність чи безцінність визначає не що інше, як наш розум, тож його й тільки його треба вдосконалювати.

– Як вас звати, молодий чоловіче?

– Бенту Спіноза. А гебрайською мене звуть Барух.

– Тож латиною це буде «Бенедикт». Хороше, благословенне ім’я. А я – Франциск ван ден Енден, у мене академія з вивчення класичної філології. То, кажете, Спіноза… хм, від латинського spina й spinosus, що означає, відповідно, «терен» і «тернистий».

– D’espinhosa португальською, – каже Бенту, киваючи, – «з місцини, яка поросла колючками».

– Запитання такого ґатунку, як ваші, і справді можуть видатися колючими зашореним наставникам-доктринерам. – Тут вуста ван ден Ендена бгаються в пустотливу усмішку. – Скажіть, молодий чоловіче, для своїх учителів ви, мабуть, були ще тою скабкою в одному місці?

Бенту й собі всміхається:

– Так, було діло… колись. Але тепер я самоусунувся від своїх учителів. І повіряю свою колючість тільки щоденнику. У схильній до забобонів громаді запитання на кшталт тих, що в мене, небажані.

– Забобони та розум ніколи не водять близької компанії. Але я, напевно, міг би звести вас із приятелями, що думають так само, як і ви. Ось, наприклад, той, із ким вам варто познайомитись. – Ван ден Енден запускає руку в сумку, видобуває звідти старовинний том і простягає його Бенту. – Його звуть Аристотель, і ця книжка містить роздуми над запитаннями того ж ґатунку, що й ваші. Він теж уважав розумову діяльність і прагнення вдосконалити нашу здатність до пізнання за найважливіше й питоме для людини заняття. А одним із ваших наступних уроків має стати його «Нікомахова етика».

Іще не розкриваючи книжки, Бенту підносить її до обличчя та втягує ніздрями запах.

– Я чув про цього чоловіка та хотів би познайомитися з ним. Але нам ніколи не поспілкуватись: я не знаю грецької.

– Значить, і грецька має стати частиною вашої підготовки. Звісно, після того як засвоїте латину. Як прикро, що ваші вчені рабини так мало знають із класики. Їхній кругозір такий вузький, що ті нерідко забувають: неєвреї теж зайняті пошуком істини.

Бенту відповідає миттєво, бо, щойно починаються нападки на євреїв, він, як завжди, тримається своїх:

– Це неправда. І рабі Менаше, і рабі Мортейра читали Аристотеля в латинському перекладі. А Маймонід уважав Аристотеля найвидатнішим серед філософів.

Ван ден Енден виструнчується:

– Добре сказано, молодий чоловіче, ще й як добре сказано. Своєю гідною відповіддю ви склали мій вступний іспит. Така відданість колишнім учителям спонукає мене видати вам офіційне запрошення на навчання в моїй академії. Час вам не просто почути про Аристотеля, а й самому ознайомитися з ним. Я можу зробити його доступним для вас – і то разом із цілим сонмом колег, як-от Сократ, Платон і ще багато інших.

– Ох, але ж за навчання доведеться платити? А справи, як я й казав, ідуть кепсько…

– Не маю сумніву, що ми дійдемо згоди. Для початку погляньмо, який із вас учитель гебрайської. Бо нам із донькою хотілося б поглибити свої знання. А там, може, знайдемо й ще якісь форми натурального обміну. Ну а поки пропоную вам додати до моїх вина та ізюму кіло мигдалю… Але не до цих, кощавих, родзинок – спробуймо он ті тлусті, що на верхній полиці.

Ці спогади про початок його нового життя були такі захопливі, що занурений у марення Бенту незчувся, як проминув мету своєї подорожі на кілька кварталів. Здригнувшись, він отямився та, швидко зорієнтувавшись, спрямував кроки до будинку ван ден Ендена – вузької чотириповерхової споруди, що виходила фасадом до каналу Сінґель. Піднімаючись на верхній поверх, де проходили заняття, він, як завше, трішки зволікав на кожному прогоні й зазирав у житлові приміщення. Вигадливе облицювання підлоги на першому поверсі, облямованої низкою синьо-білих делфтських кахлів із вітряками, не надто цікавило візитера.

На другому пахощі кислої капусти та гострого каррі нагадали йому, що той укотре забув пообідати й повечеряти.

Затримуючись на третьому, він не милувався полиском арфи та складками гобеленів, а незмінно смакував численні картини, що ними була завішана кожна стіна. Бенту кілька хвилин розглядав невеличке зображення витягнутого на берег човна, ретельно зауважуючи перспективу, яку утворювали великі постаті на березі та дві менші фігурки в човні – одна стояла на кормі, а друга, найкрихітніша, сиділа на носі, – й закарбовував усе це в пам’яті, щоб пізніше того ж таки вечора скопіювати вуглиною.

А на четвертому його вітали ван ден Енден і шість юних студентів академії: один іще вивчав латину, а п’ятеро вже перейшли до грецької. Того вечора викладач, як завжди, розпочав із латинського диктанту, що його спудеї, вправляючись, мусили перекласти голландською або грецькою. Сподіваючись прищепити їм пристрасть до засвоєння нових мов, ван ден Енден обирав для навчання тексти, покликані забавити й зацікавити. Протягом останніх трьох тижнів то були фрагменти з Овідія, а на тогоденному занятті їм диктували уривок з історії про Нарциса.

На відміну від решти студентів, Спіноза виявляв хіба що мінімальний інтерес до оповідей про чудеса та фантастичні метаморфози. Незабаром зробилося очевидно, що забавляти його було зайве. Він-бо й так палав пристрастю до навчання та мав разючі здібності до мов.