Фіцджеральд Френсіс Скотт - Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт

побілену огорожу залізничного полотна, і під пильним поглядом доктора Еклберга ми пройшли якусь сотню ярдів у зворотному напрямку. Єдиними ознаками людської присутності перед нами були три суміжних будиночки з жовтої цегли, що стояли на краю звалища,- така собі Головна вулиця пустиря, що нікуди не вела й ні з чим не з’єднувалась. Один з тих будиночків, призначений під крамницю, стояв порожній, у другому, до якого вела жужелична стежка, містився нічний ресторанчик, а в третьому був гараж під вивіскою: «Авторемонт.- Джордж Б. Вільсон.- Купівля і продаж автомобілів». Туди ми і ввійшли.

Всередині було вбого й голо; лише один автомобіль - запилюжений, поламаний «форд» - зацьковано тулився до стіни в темному кутку. Мені раптом спало на думку, що цей порожній гараж тільки ширма, а над ним ховаються таємничі розкішні апартаменти; але в цю мить на дверях конторки з’явився, витираючи руки ганчіркою, сам хазяїн. Це був млявий блондин, з обличчям безвольним, але загалом досить приємним. Коли він побачив нас, у його вологих блакитних очах засвітився блідий вогник надії.

- Вітаю, Вільсоне, друзяко,- сказав Том, весело ляснувши його по плечу.- Як справи?

- Гріх нарікати,- відповів Вільсон не дуже впевненим тоном.- Коли ж ви нарешті продасте мені ту машину?

- Десь на тому тижні. Мій механік лагодить її.

- Я бачу, він не дуже квапиться.

- А я цього не бачу,- відрубав Том.- Якщо вас щось не влаштовує, я, зрештою, можу продати її комусь іншому.

- Та ні, що ви,- скоромовкою проказав Вільсон.- Це я так...

Голос його урвався. Том нетерпляче роззирався довкола. Та ось на сходах почулися кроки, й за мить досить дебела жіноча постать затулила світло в дверях конторки. Жінка була років тридцяти п’яти, вже досить тілиста, але рухалася вона так, що повнота ця, як ото буває, тільки додавала їй звабності. В обличчі, відтіненому синьою в горошок крепдешиновою сукнею, не було жодної правильної риси, жодного натяку на вроду, але вся істота її випромінювала дивовижну жвавість, неначе в кожній клітинці її тіла невгасимо жеврів вогонь. Вона повільно всміхнулась і, пройшовши повз чоловіка - пройшовши майже крізь нього, наче це була не людина, а тінь,- підійшла до Тома й потисла йому руку, дивлячись просто в очі. Потім облизнула губи і, не повертаючи голови, сказала чоловікові низьким, хрипким голосом:

- Ти б хоч догадався стільці принести, щоб людям було де сісти.

- Зараз, зараз,- Вільсон подався до своєї конторки й відразу ж зник з очей, злившись із сірими цементними стінами. Його темний костюм і русяве волосся вкривав наліт сірої куряви - як і все довкола, за винятком жінки, яка підійшла тепер майже впритул до Тома.

- Давай зустрінемося сьогодні,- вимогливо сказав Том.- Їдьмо наступним поїздом.

- Гаразд.

- Я чекатиму внизу, на пероні, біля газетного кіоска.

Вона кивнула й відійшла - якраз у ту мить, коли Джордж Вільсон вийшов з двома стільцями зі своєї конторки.

Ми почекали її на шосе, відійшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кілька днів, і весь сірий, кощавий хлопчик-італієць укладав рядочком петарди вздовж залізничної колії.

- Жахливий закуток, правда? - сказав Том, обмінявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.

- Гірше не буває.

- Для неї з’їздити до Нью-Йорка - справжнє свято.

- А чоловік її як на це дивиться?

- Вільсон? Він гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знає, на якому світі живе.

Отак і вийшло, що я разом з Томом Б’юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втім, не зовсім разом; місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрі могли опинитись у поїзді.

Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. В газетному кіоску вона купила номер «Таун теттла» й кіноогляд, а в аптекарській крамничці - кольд-крем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п’яте - нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:

- Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха - собачка.

Заднім ходом ми під’їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.

- Яка це порода? - захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.

- Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?

- Мені б сторожову - таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?

Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.

- Це не сторожовий пес,- сказав Том.

- Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий,- з жалем погодився старий.- Скоріше це ердель.- Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці.- Але подивіться, яка шерсть. Оце-то шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.

- Ой, який гарнесенький! - замилувано мовила місіс Вільсон.- Скільки він коштує?

- Цей песик? - Старий розчулено оглянув щеня.- Цей песик обійдеться вам у десять доларів.

Ердель - а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору,- опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.

- Це хлопчик чи дівчинка? - делікатно спитала вона.

- Цей песик? Цей песик - хлопчик.

- Це сучка,- впевнено сказав Том.- Ось вам гроші, держіть. Можете купити на них ще десять таких щенят.

Ми виїхали на П’яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-ідилічну цього ясного недільного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара білих овечок.

- Зупиніть на хвилинку,- сказав я.- Тут я мушу з вами попрощатись.

- Ні в якому разі,-